Біля храму Кирила та Мефодія в місті Нововолинськ є шматок старого цвинтаря. Посередині території, що притуляється до церкви (а колись, там, схоже, теж були могили) - дитячий майданчик для малечі прихожан. Він відгороджений парканом, а поза ним старі-старі хрести і пам'ятники. Зовсім поруч - міська школа №2.
Та тут діти школу пересиджували, а в радянські роки наркомани постійно розбивали ці пам’ятники. Тепер як-не-як - спокій, - розказуватимуть нам.
Йдеться про колишній цвинтар села Русовичі. На старих надгробках - корінні русовичівські прізвища: Музичуки, Юзефовичі…
Русовичами називалося село, яке розчинило в собі шахтарське місто майже на кордоні України з Польщею. Люди досі стверджують, що назва села колись-колись покликана була розповідати: от вона окраїна Київської Русі.
* * *
які дожили дотепер. Фото 30 р
Село збереглося не тільки в переказах. Не тільки в слідах (як-от цвинтар у місті). Воно досі є на карті. У ньому досі зареєстровано 17 людей, хоч застали ми набагато менше.
Серце села нині - три хати.
З одного боку - колія. З іншого - терикони шахти.
Русовичі розвіювали у 39-му, коли забирали в господарів усе нажите, а багато кого відправляли на сибіри. У 50-х, коли змушували вибиратися із хуторів у навколишні села. І коли взялися будувати шахтарське місто Нововолинськ.
З історії. Запаси кам'яного вугілля на цих теренах розвідали ще до Другої світової. Вже у 1948-му знову приступили до пошуків. Першу шахту заклали у 1950-му і сталося це на території села Дорогиничі, ще одного населеного пункту, який поглинув Нововолинськ. Селище шахтарів назвали Нововолинськом у 1951-му. А за кілька років, в 1957-му, воно стало містом. Нове місто «проковтнуло» вже згадані Дорогиничі, більшу частину села Русовичі та частину села Низкиничі й почало писати свою історію. Але сліди - лишилися.
колишню сільську школу, контору і магазин.
І все це одна хата
познайомити нас з Русовичами
Поки Русовичі є, ми їдемо дивитися, хто і як тримає їх на світі. І хочемо знайти щось більше про місце з такою назвою.
Микола Тюхта - староста у Русовичах та Морозовичах - забирає нас із Нововолинська. Нині Русовичі входять до Поромівської тергромади Володимирського р-ну, а колись були у складі Морозовичівської сільради Іваничівського р-ну.
Село з такої давньою і красивою назвою немилосердно «розпинають» різні реформи.
Почуватися вільними
Так виглядають корінні русовичівці
- То село без історії. Я вже все перерив. І якби не оця колія, його б уже не було, - скаже Микола, поки ми фотографуватимемо корову попід териконом та біля депо, якраз у тому місці, де починаються Русовичі нинішні.
Він жартуватиме. І сам же доведе нам зворотнє, коли познайомить з місцевими людьми.
Їдемо далі. Там під парканом, на якому щось про злого пса у дворі, нас чекає гурт людей. Геть невеликий гурт: Віталій, Тамара Юзефовичі, його дружина і два русовичівських зяті - Володимир і Володимир. Один - Дацюк, інший - Петрович. Один у зятях в Юзефовичів, інший - в Музичуків.
Юзефовичі та Музичуки - корінні в Русовичах. На старому цвинтарі під церквою Кирила та Мефодія, яку звели значно пізніше, ніж почали тут хоронити селян, - теж багато цих прізвищ. В одному зі старих родинних альбомів цього дня ми знайдемо свідоцтво про хрещення 1912 року, де вказано, що одні іншим - куми.
Вони всі стоять під обійстям, за парканом якого видніються старі яблуні. Насправді саме це обійстя легко можна назвати душею Русовичів. Але про це згодом.
Навпроти - жменя кущів, що вказує на те, що там теж була хата. На горизонті - ще одна садиба, чуть правіше - ще одна. Поміж тим пасеться худоба.
Усе, що відрізняє село Русовичі від міста, яке буквально за колією, визначить згодом Віталій Юзефович.
- Тут ти себе відчуваєш вільним, - скаже.
Так само, напевне, думав його батько, його дід і його прадід. А далі за прадіда Віталій не пам'ятає.
- Давайте я вам розкажу про Русовичі. З екскурсом в історію, - усміхнеться він. - Село згадують вперше у 1570-му, ніби то воно було засноване єпископом. Прожило не знати скільки воєн і не пережило індустріалізації. Бо коли тут відкрили поклади кам'яного вугілля, місто почало його поступово поглинати. Спочатку повільно: Тоді поруч збудували шахту. А в 1963-му основна сільська вулиця Лісна (а це була центральна вулиця у нашому селі) була приєднана до міста повністю. Он вона…
Віталій киває на Лісну, яка поза колією і де давно вирує міське життя, хоча там досі - приватна одноповерхова забудова. Так центр Русовичів опинився краєм Нововолинська. А двома металевими смужками хтось вирішив відрізати кілька хат. Три з одного краю і ще кілька з іншого. Ці три так і стоять на місці колишніх хуторів. Це хати, які лишилися на своїх обійстях з довоєнних часів.
Тому он про що говорив Віталій Юзефович, коли казав, що головна перевага Русовичів нині - почуватися вільним…
- Тут постійно був ризик, що тебе виселять. А мій тесть тихенько будував собі хату попри все. Йому казали: “Нащо ти хату будуєш, тебе переселять в Будятичі!”. А він відповідав, що будує її так, що потім перевезе на санках. Лишилася хата, ми її добудували і живемо, - згадує Володимир Петрович.
Лишили село, лишіть ...світло
Нині шматок землі під териконом віддали під забудову 27-м учасникам бойових дій із Нововолинська та навколишніх сіл. Єдиний мінус - селянам не буде де пасти корів. Хоча поки на цій території жодних слідів господарювання.
Хай би скільки не казали, що Русовичі - то кілька хат, офіційно - це 52 гектари площі, зауважить староста. І саме це і не дало, вважає, колись легко їх приєднати до міста.
Ми говоримо просто посеред дороги. Тут жартують, кажуть, що навіть дорогу «звикли робити собі самі». Он, мовляв, знали, що ми їдемо, то «підсипали шлаку».
Називають себе аборигенами і останніми з могікан. Кажуть, що приказка «нє к сєлу, нє к городу» - про них.
Близкість до Нововолинська дає певні переваги: лікарня, торгівля, дозвілля, працевлаштування… Але вони говорять і про мінуси.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Гет усім дітям токмачі у тий рашці робила». Бузаки. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
Ще при попередньому міському голові Вікторові Сапожнікову раптом стало відомо, що за териконом, зовсім поруч, вирішили будувати сміттєпереробний завод. Русовичівці бунтували: вони й так дихають пилом від терикону, сусідство із горою породи дається взнаки, а дихати ще викидами із чергового заводу були проти. Правда, ідея затихла.
Тим часом поруч розташували одне з підприємств групи «Пан Курчак». Це теж, переконують, не на користь тим, хто живе поруч, на теренах Русовичів і колишніх Русовичів, бо викидами із заводу, стверджують люди, «забруднюють повітря».
Хоча насправді – колишня сільська вулиця теж
Електрифікація - ще одна болюча точка села під шахтарським містом.
- Назріла гостра необхідність провести реконструкцію лінії і взяти її на баланс. Позаяк ми під'єднані від депо, а депо доживає і його от-от можуть розформувати. Тоді всі Русовичі лишаться без світла. Це проблема, яка не так просто вирішується. Розуміємо. Але прийде час, коли буде край, - каже Віталій Юзефович.
Селу, яке не має проблем зі школою, ФАПом, церквою і всією іншою звичною інфраструктурою (бо її тут просто-на-просто нема), конче треба вирішити одну - з електрифікацією.
«Наша хата – то школа»
Церкви у Русовичах не було. А якщо й була, то так давно, що це стерлося з пам'яті місцевих. Баби і діди нинішніх мешканців ходили до церкви у Будятичі або ж у сусідній Володимир. Колись найближчими до Русовичів населеними пунктами були Володимир та невелике село Крилів під самим кордоном із Польщею.
Коли я запитаю про школу, Віталій із Тамарою, а з ними й Володимир Дацюк усміхнуться і кивнуть на хату у дворі: он мовляв, їхня хата і є …школою.
Напередодні 1939-го дід Віталія Терентій Юзефович, добрий господар, який мав тут 10 моргів землі, худоби і всього іншого, взявся поставити тут собі нову хату.
Щойно у 1939-му «прийшли совєти», як Терентій віддав державі все, що мав. Одним з перших він мусив вступити у колгосп. І це врятувало родину від виселення на сибіри, кажуть тепер його нащадки. А найперше колгосп забрав …хату Терентія.
- Хата мала 4-5 кімнат, родині залишили тільки одну. В усіх інших кімнатах була контора, школа і магазин. Пізніше контора перебралася он в той район, де «хати Дем'яна Бідного» (киває на прилеглі вулиці міста по той бік колії, - авт.). Потім колгосп приєднали до Будятич. Але якби дід не підписав папір про те, що добровільно всього зрікається, то був би в Красноярську, - розказує Віталій.
Сам він і його сестра з братом до школи ходили уже в Будятичі. Згодом хату таки лишили родині, найдовше під її дахом тримався радянський магазин.
Сьогодні цю хату ділять надвоє родини дітей одного із синів Терентія - Віталія та Галини. А сам Терентій прожив 73 роки, багато і вголос про події минулого не говорив. Про те, що вони були цікавими (і просто - були) говорять старі світлини з його спадку, які досі бережуть у цій хаті.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Генрі Форд у сільраді за 2 км від ЄС. Поромів. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
На них мешканці Русовичів добре вбрані, в сорочках, розшитих квітами, в капелюхах, в костюмах… - імена багатьох людей із цих світлин уже розвіялися, розтанули в часі.
Галина, онука Терентія, несе там каву та солодкий пиріг до кави. Кіт вмощується за стіл: теж хоче дивитися старі фотографії і розшифровувати старі документи. Володимир Дацюк, найстарший русовичівський зять в окрузі і чоловік Галини, згадує, як прийшов у це село в 70-х. А Віталій, якому на ту пору було 14-ть, розповідає, який у того на весіллі був льох, повен смачнющих тортів…
Ми сидимо за столом, гортаємо старі світлини, знаходимо саме ту, з якої видно, як будувалася хата Терентія. Десь назріває 1939-й. Терентій у білій сорочці, камезельці та штанях он - у центрі. Зовсім скоро хату і все, що нажив, йому доведеться віддати. Помер у 73 роки.
Свідки нашої розмови про колишнє - старі яблуні. Їм до 100. На світлині, де будують хату, яблуні ще геть юні.
Якою була колись хата Терентія, можна бачити за ганочком, він вцілів ще з того часу. Добротна червона цегла. Сині вікна. Ганочок нині сідає. Тому його постійно підрихтовують. Втомився жити…
Але є кому повертатися
Володимир Петрович веде нас до своєї хати. Він прийшов у зяті до Музичуків із Морозовичів.
В одному дворі - та сама хата його тестя, яку він будував якраз тоді, коли всіх виселяли і всі хати «вибиралися» у сусідні Будятичі та інші села. А Галина Музичук, сестра його дружини, - нині настарша жінка у Русовичах, вона - з 1947-го.
- У нас таке село, що села нема. А було дуже хороше. Магазин був в сусіда. І школа в них була… Хоч я в школу ходила в Будятичі, - розповідає.
Володимир каже, що через постійні реформи у них в одній хаті - люди, які за паспортом народилися в різних селах. От його донька - в Будятичах, син - в Русовичах… Насправді - всі тут.
Хто як кого записав, так і є. Скільки живемо, стільки ця плутанина. От газ провели: у нас Русовичівська, 3, а в них вийшло Русовичівська, 4. Кажу: хати такої нема! Бо тут три хати, а в них аж шість вийшло, - сміється чоловік.
До діда біжать внуки. За ними виходить до нас і донька Володимира - Вікторія Петрович.
Її історія - про те, що Русовичі є, поки у них є кому повертатися. Вікторія - тренерка з фітнесу і фізичної підготовки жіночої національної збірної з футболу.
Народилася в Русовичах, вчилася в Луцьку, легенда волинського футболу Віталій Кварцяний якось попросив її провести тренування з аеробіки та фітнесу. Провела - і почала працювати в ФК «Волинь».
- У футбольному клубі я пропрацювала років 15. Так життя зв’язало з футболом. А потім стала працювати з національною збірною. От в неділю їдемо на офіційні матчі на Ферери та в Іспанію. А сюди приїжджаю додому, - усміхається тепло.
Додому…
Стежка до Степана
Йдемо до третьої хати. Тут цього дня - нікого. Але вона - не без історії.
Серед легендарних для Русовичів людей - ще один син того самого Терентія Юзефовича: Степан.
Поміж трьох хат у цьому кутку за колією, одна - його. І це - вона.
- Дід кожному синові поставив хату. Дядько мій Степан прожив 94 роки. Степана знали всі в окрузі, бо він був ще той костоправ. Навіть півня колись йому приніс - він і півневі ногу склав. Сам з 1898-го. У 1924-му в нього народився син, та пішов на війну і загинув у 44-му. Померла дружина у 63-му, а тоді він у Морозовичах знаходить 33-літню жінку, хоч сам на той час вже має 65, і з нею народжує двоє дітей. Дочка вмерла, а син досі там живе, фермерує, - розповідає Віталій Юзефович.
У 39-му син Терентія, як і батько, теж здав все, що мав у колгосп. Степан умер незадовго до розпаювання, в лютому 92-го. А позаяк син його у колгоспі на той час не був, то нічого з колгоспного добра назад не повернув: жодного паю, бо не мав на це права. Тому свої 11 голів худоби він нині і не має де випасати. Отакий от спадок від батькових «моргів».
ЧИТАТИ ТАКОЖ: А на Великдень підуть «гріти мертвим ноги». Смідин. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
Як і кожне добротне село, Русовичі мають свої бувальщини. Одна з таких - про Степанів сон.
Костоправ, який майже у 70 народив сина, мав міцне здоров’я, все життя курив тютюн і міг випити чарку, постійно говорив, що якось наснився йому хлопець у «білій одежі». Мовляв, прийшов той хлопець до чоловіка і сказав: «Дядьку, ви хочете прожити 100 літ, а не проживете. Проживете тільки 95».
Усього кілька місяців до 95 Степан не дотягнув…
Микола Тюхта слухає історію, слухає - і каже:
- Знаєте що? Я нам всім бажаю, щоб як у тому сні: не дотягнули до ста, а хлопець «у білій одежі» прийшов до нас у 95. Було б непогано, - сміється.
Там мав бути ресторан
Русовичівці часто жартуватимуть, що залізниця врятувала Русовичам життя. Бо відрізали їх від міста.
Але якщо один сусід «врятував» село, то інший (терикон) - губить. Колись він мав 53 метри висоти. Уявити таку гору шлаку над хатою - лячно. У 80-ті взялися понижати терикона:
- Як був високий, то пленеристи приїжджали, стрибали звідти. А тоді 4 мільйони витратили, щоб його понизити до 15-ти метрів. Тут тракторами все розривали, вибухівку закладали, танки-бульдозери їздили і рівняли, землю завозили туди і зверху садили дерева, - згадує 80-ті Володимир Петрович.
- Там, тоді все казали, мав бути ресторан «Шахтар». Але то були тільки плани… А потім стали брати звідти породу... Пил з того всього летить на нас. Отак і живемо, - додає Володимир Дацюк.
Якщо піднятися на самісіньку гору терикону, натоптати трохи осінніх трав, надихатися небом, можна побачити «Курчак» внизу, депо, колію, статечний уже Нововолинськ, сліди хуторів і так, той самий край Русі, на який досі натякають Русовичі.
Зовсім поруч ЄС.
* * *
«Спи спокійно тихим сном», - так гарно і просто написав колись на надгробку невеличкої могили своєї доньки один із синів Терентія.
Напис тримається. Русовичі теж.
І всі ті історії, які ми знайшли поміж трьома хатами і кількома хрестами старого цвинтаря у місті шахтарів, говорять: не так і просто розвіяти між териконами те, що існувало століттями.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК
* This publication was produced with the support of the European Union and the International Renaissance Foundation within the framework of the EU4USociety project. Its contents are the sole responsibility of of the authors and do not necessarily reflect the views of the European Union and the International Renaissance Foundation.
Їдемо її шукати)
що все нажите згоом віддасть
Він з Русовичів
будемо мандрувати між трьома хатами
Хоча навряд чи це не територія цвинтаря.
була колись
За ними – життєпис, який не розвіяти.
Між териконами