Тут кажуть, що дітки плачуть перший місяць, а далі – замовкають, бо ...розуміють, що їх нікому пригорнути. Вони стають терплячими. Стриманими. І… закритими від усіх.
Але щоразу, вдивляючись у кожну нову людину, яка до них приходить, шукають ...маму.
Переступаючи поріг, треба бути готовим, що хтось кинеться в обійми і пошепки скаже: «Мама...». ...А коли почує «мені потрібно йти, вибач» – мовчки витре сльози...
Я готова не була... І це, мабуть, був найскладніший момент.
У Волинському обласному спеціалізованому будинку дитини живуть діти, яким не більше 4 років. Соціальні сироти: ті, у кого є живий хтось із батьків, або ж родичі.
Від більшості батьки відмовились самі. Інших забрали від сімей соціальні служби – «через неналежні умови виховання».
Наразі тут – 36 вихованців. Поділені на три переповнені групи. Двох вихователів, які є у кожній з груп, не вистачає, аби забезпечити усіх потрібною порцією уваги і турботи. А дітлахи потребують цього неабияк.
Про умови
Сюди потрапляють по різному, але завжди – «за скеруванням відповідних органів». Когось забрали від батьків-алкоголіків. Від когось батьки самі відмовилися (найчастіше – бо малеча має тяжку недугу).
А хтось чекає, доки вдома «створять належні умови». Таких, до слова, інколи відвідує хтось із батьків. Втім, повертають у сім’ю тільки після рішення відповідних служб і суду. І насправді назад додому потрапляють одиниці – зізнаються у дитбудинку.
Одну дівчинку до дитбудинку «привела» бабуся. Пояснила: важко з нею, а мати – у Польщі, на заробітках, втретє одружилась...
Умови – не в кожного і вдома такі застанеш. Новенькі ліжка, малюнки казкових героїв на стінах, нова підлога.
«Нам регулярно допомагають спонсори, які забезпечують дітей і одягом, і фруктами. І звичайні люди теж долучаються до допомоги. Але, постійно не вистачає елементарних засобів гігієни, як от памперсів, мийних засобів. Це те, що завжди потрібно», – розповідає заступниця головного лікаря, керівник центру ранньої медичної реабілітації дітей Тетяна Виговська.
ПРО ХВОРОБИ
Діти – під цілодобовим наглядом медиків. Бо більшість має тяжкі захворювання, і потребує допомоги, інколи – термінової.
Приміром, п’ятеро малюків – зі страшним діагнозом ФАС. Це – фетальний алкогольний синдром, комплекс психічних і фізичних дефектів, викликаних токсинами алкоголю, отриманих ще в утробі матері. Наслідки цього – на все життя. Таких дітей навряд чи хтось усиновить...
В одної з дівчаток – мікроцефалія. Діти з такою недугою страждають від нападів агресії і судом. «Наша заспокоюється, коли ходить за руки з вихователем» – розповідають про малу. І сумно додають у відповідь на наївне питання: «Та сумнівно, що хтось її усиновить… Захворювання дуже тяжке, дитина потребує неабиякого догляду»
Є діти з синдромом Дауна. Один з таких хлопчиків невдовзі вирушить до Канади – там на нього чекає нова сім’я. Розповідають, що минулого року закордон поїхало двоє вихованців.
«Ми на етапі реформування. Готуємося до змін»
В Україні поступово припиняють роботу сиротинців та інтернатів, як того велить Національна стратегія реформування інституційного догляду та виховання дітей. Відправляти дітей до закладів інтернатного, сирітського типу не будуть із 2021 року. Діти-сироти будуть рости у будинках сімейного типу або патронатних сім’ях. А з 2026-го року в Україні закриють абсолютно усі заклади сирітського типу.
Тому, в обласному будинку дитини готуються до змін і активно займаються роботою Центру раннього розвитку, який діє при будинку дитини. Тут безліч кабінетів з різноманітними методиками розвитку. Зокрема, курси реабілітації тут проходять діти з важкими патологіями, ДЦП, затримками у розвитку тощо. Розповідають, що протягом року педагогічну та медичну допомогу тут отримує понад 300 дітей.
З дітьми тут працюють логопеди, реабілітологи, психологи, психіатри, масажисти, педагоги, неврологи.
Тетяна Виговська розповідає, що тут наслідують успішні методи закордонних колег. Успіхом користується бобат-терапія або нейророзвиткова терапія – фізична реабілітація для дітей з ДЦП. Усі спеціалісти навчались протягом двох років у американських фахівців, які приїздили до будинку дитини час від часу та забезпечили його відповідним оснащенням.
Потрапити на лікування до Центру раннього розвитку може будь-яка дитина, якщо її сюди направить педіатр бо невропатолог. Втім, доведеться почекати: через малу площу кабінетів та велику кількість охочих є черги. Вихованці ж будинку дитини проходять тут курси першочергово, від 2 до 4 разів на рік.
«На Волині є 100 патронатних сімей. Туди підуть діти з фетальним алкогольним синдромом»
В Центрі раннього розвитку не лише займаються реабілітацією та лікуванням, а й проводять лекції для батьків прийомних сімей та будинків сімейного типу. У прийомних сім’ях, до прикладу, може знаходитись до 4 дітей з інтернатів, чи дитячих будинків, а от у будинках сімейного типу – до 10 сиріт. Тетяна Виговська розповідає, що саме до цих людей потрапляють діти з фетальним алкогольним синдромом. І дуже важливо зважувати особливості їхнього розвитку, стан здоров’я, психіку, аби правильно їх виховати, бо діти ростуть «проблемними». Психіатри та психологи цього закладу допомагають повчальними лекціями для батьків стосовно виховання дітей після дитячих будинків, так і дітям – реабілітацією.
«Питання усиновлення ззовні виглядає дуже заплутаним, але це не так. Єдине – держава повинна бути впевнена в комфортних умовах сім’ї – каже Тетяна Виговська та додає, – мова йде про долю дитини, яка не може себе захистити. Тому, держава повинна бути впевнена, що в сім’ї є усе потрібне для належного виховання дитини».
Із 36 вихованців дитбудинку 21 – прийнята за заявою батьків або родичів, тобто їх ніхто усиновити не може, бо, фактично, в них є батьки, яких не позбавили батьківських прав.
«Але, можу заявити, що частина з цих дітей точно не повернеться назад до рідних, бо вони не проявлять ініціативи. Здати дитину сюди легко, а от забрати – важко. Усиновлювати, наприклад, хочуть гарних та здорових дітей, на жаль. А в частини з наших дітей є вроджені гепатити, контакти з ВІЛ-інфекцією, алкогольні синдроми, серйозні вроджені вади, тому, сподіватись, що їх усиновлять - важко. Хоча, минулого року двоє дітей з синдромом Дауна поїхали в Канаду, і зараз ще одна готується до переїзду туди», - розповідає Тетяна Виговська.
Виходиш з групи, бо треба ж і умови побачити, і з працівниками поговорити, а за дверима – плач. Щирий. І тільки й обіцяєш собі, що обов’ язково прийдеш ще, аби просто ще раз їх всіх обійняти. Бо так міцно і ніжно обіймають, мабуть, лише покинуті батьками діти. Вони розуміють ціну любові.
І ніби усе для матеріалу взяла, пофотографувала, а відчуття, що я щось забула – не покидало. Кожного разу, як ми виходили з групи – діти заходились плачем. Бо, знову «мама» йде.
Текст і фото Юлія Галецька
Читайте також: