Мирослав Філозоф та Іванна Дубинка-Філозоф – подружжя, відоме на Волині багатьом. Його знають як вчителя історії, директора Крупівської гімназії, її – як керівницю Федерації профспілок Волинської області. Живуть у Луцьку, мають доньку і сина. Як самі про себе кажуть, «звичайна сім'я освітян».
На третій місяць від початку повномасштабної війни у їхньому житті з’явилася «нецивільна» робота – волонтерська місія із повернення додому тіл загиблих українських Героїв. Свою історію Інформаційному агентству ВолиньPost вони розповідають виважено, навіть буденно, щораз десь поміж слів вставляючи: «Зрозумійте, ми нічого особливого не робимо». Але, зізнаються, і подумати не могли, що одна поїздка переросте в системну роботу.
Пропонуємо матеріал Інформаційного агентства ВолиньPost своїм читачам.
«Як треба – поїдемо»
«З початку повномасштабної війни ми намагалися разом із нашими колективами збирати допомогу. Багато всього привозили і фасували у робочому кабінеті дружини. Якось у травні сюди приїхав наш родич – Микола Собуцький. Він – учасник місії «Чорний тюльпан». І коли з початком повномасштабної війни виникла потреба привозити тіла загиблих захисників і захисниць додому, то він одразу взявся знову це робити.
Того дня Микола сказав, що на завтра потрібні два водії для поїздки за тілами наших воїнів. І ми з дружиною сказали: як треба – поїдемо», – розповідає пан Мирослав. Так доволі спонтанно відбулася їхня перша поїздка.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Найважче – дивитися в очі матерів». Лучанка привозить із фронту тіла Героїв. ІНТЕРВ’Ю
Дороги на фронт для сім’ї не стали чимось новим. Займалися волонтерством із 2014-го. Син служив у зоні бойових дій у першій хвилі мобілізації. А пан Мирослав неодноразово возив туди допомогу.
«Тоді я теж привозив додому воїнів. Але живими. У відпустку чи на ротацію. Тоді віз додому радість, тепер – біду», – каже чоловік.
Зараз подружжя волонтерить у складі місії «На щиті». Про те, скільки бійців повернули з моргів східної частини України додому, воліють не говорити. Найменше, кажуть, за одну поїздку забирали трьох воїнів, найбільше – дванадцятьох.
Перша поїздка для евакуації тіл полеглих була до моргів Дніпра. Саме у морг лікарні Мечникова та Новокодацьке відділення Дніпровського обласного бюро судово-медичної експертизи звозять тіла загиблих із прифронтової зони. У цю дорогу, як і у більшість наступних, Мирослав та Іванна вирушили разом. Обоє запам’ятали її назавжди.
«Микола розповів нам перед виїздом, що ці поїздки – не з легких. Але тут не зрозумієш, про що йдеться, поки не відчуєш на собі. Тоді я вперше була в морзі. Вразила величезна кількість тіл. Тоді я по-справжньому усвідомила масштаби горя, яке принесла ця війна», – каже Іванна Анатоліївна.
Додає, що досі асоціює цю поїздку із жахливим запахом – запахом тіла, що розкладається, запахом смерті. У морзі його концентрація – максимальна. Згодом вже менша його концентрація оселяється в кузові буса-рефрежератора разом із тілами хлопців, які їдуть у свою останню дорогу додому. Крім того, він в’їдається у волосся та одяг.
«Як ковтнеш повітря з тим запахом, то воно часом дуже довго в тобі живе. Хоча згодом ми звикли і різкої фізіологічної реакції на це вже немає», – розповідає волонтерка.
Опізнати тіло воїна – величезна відповідальність
Зараз у команді, в якій працює подружжя, – чотири екіпажі. У їхньому розпорядженні – два буси-рефрежератори, куплені завдяки знайомим та благодійникам. Автівки, кажуть, старі. Тому після кожної поїздки є клопіт щодо їхнього технічного обслуговування.
Ремонт автівок волонтери місії «На щиті» здійснюють здебільшого власними силами, поїздки за тілами загиблих – завдяки людям, які жертвують гроші на цю справу.
Читайте також: Кожний Герой має повернутись додому: як волонтери з Волині привозять загиблих воїнів
«У нас є група у вайбері. У ній – команда, яка забезпечує весь процес евакуації тіл на всіх етапах – від моменту оформлення документів до повернення тіл і Героїв на малу батьківщину. Там – постійна переписка про те, хто поїде в наступну поїздку, постійне спілкування з тими, хто виїхав. Туди ми часто пишемо про те, чи вистачає на поїздку пального. І якщо виїжджати треба вже, а бракує пального чи грошей, то просто скидаємося самі. Є організація при Міноборони, яка займається евакуацією полеглих захисників і захисниць України. Вона закриває частину потреб із перевезення тіл. Ми ж приєдналися до цієї місії як волонтери. Більшою мірою західна частина України закриває потребу саме завдяки таким добровольцям. Ми розуміємо, що ресурси людей вичерпуються, працювати буде дедалі складніше», – каже Мирослав Філозоф.
Для того, аби забрати тіло з моргу, волонтери повинні мати на руках сповіщення про смерть (його видають батькам чи іншим близьким родичам), а також доручення, яке свідчить про те, що вони мають право це робити.
На жаль, додають, є багато бюрократії в цьому процесі.
«Коли ми приїхали перший раз, нам сказали, що має бути доручення. А за день до того наші хлопці забирали тіла і такого документу ніхто не вимагав. Поки ми були в дорозі правила змінилися. Раніше ми могли в морзі роздрукувати необхідні документи. Тепер це заборонили. Ми маємо приїхати вже із готовим пакетом документів у паперовому вигляді. Але часто в дорозі змінюється кількість хлопців, яких ми повинні забрати. Нерідко військові координуються з колегами з інших областей і ми забираємо хлопців із Рівненщини, Житомирщини чи інших областей. І знову починається оця страшна бюрократія», – розповідає Іванна Дубинка-Філозоф.
Її чоловік Мирослав додає: попри усі ці складнощі, зараз їхня робота – відпрацьований механізм. Бо вже налагодили тісну комунікацію із військовими та працівниками моргів, а між собою – розподілили обов’язки: «Іванна займається документами, я – особистими речами хлопців, перенесенням тіл в машину».
Особисті речі загиблого воїна – це зазвичай документи, мобільний телефон і банківська картка, рідше – готівка. Але нерідко в паспорті чи військовому квитку є і роздруковані чи написані від руки молитви, іконки чи дитячі малюнки.
«Не завжди при полеглому є документи. Бувають і неопізнані солдати, і часом на нас лягає місія опізнати тіло, хоча ми і не знали тієї людини. Військові нам на телефон скидають фото і ми намагаємося впізнати. А тоді підписуємо документ – протокол опізнання. Тут ми беремо на себе велику відповідальність, бо маємо привезти додому саме того, на повернення кого там чекають рідні», – розповідає Мирослав Філозоф.
«У нашій місії – нічого героїчного. Складне, але не героїчне»
З початком навчального процесу брати участь у поїздках місії «На щиті» Мирославові Васильовичу стало дещо складніше. У вересні, аби поїхати, брав відпустку за власний рахунок. Двічі його дружина їздила евакуйовувати тіла полеглих без нього.
«Іванна має навіть більше водійського стажу, ніж я. Хоч ці поїздки і складні, їй вони – під силу», – каже він про дружину.
Натомість вона зауважує: «Найкомфортніше таки їхати зі своїм чоловіком. Мені з чужими чоловіками некомфортно. Тому я шукаю жінок-водійок, які готові на таку дорогу. Одного разу зі мною їздила подруга, яка активно займається волонтерством. Іншого разу я звернулася до своєї одногрупниці, бо знала, що вона вміє кермувати бусом. Вона погодилася. Дорогою я їй все розказала, налаштувала. Тепер каже, що готова їхати ще, якщо буде потреба.
На блокпостах дивуються: «Як, ви дві жінки їдете?». Але ми не бачимо у тому нічого надзвичайного. Складно, наприклад, коли пальне – у кузові і треба заправити машину з великої каністри. Все інше ми, жінки, робимо у цьому процесі нарівні з чоловіками».
Читайте також: Тіла загиблих Героїв з Луцької громади привозитимуть коштом бюджету
На цьому моменті Мирослав та Іванна наголошують: екіпажі, які евакуйовують тіла полеглих, зазвичай не стикаються з бойовою небезпекою, обстрілами тощо.
«У нашій місії – нічого героїчного, крім самих Героїв. Ця робота складна, але не героїчна. Героїчне – це те, що зробили для нас ті, кого ми маємо привезти додому, і ті, хто продовжує справу своїх побратимів. Ми ж навіть не забираємо наших загиблих хлопців і дівчат з поля бою. Це роблять військові. Ми забираємо їх із моргів, коли тіло вже пройшло відповідну процедуру, є свідоцтво про смерть. Це звичайна робота, виконання якої вимагає повномасштабна кровопролитна війна. Її через психологічний чи фізіологічний аспекти зможуть робити не всі. Але ми можемо, тому і робимо», – каже чоловік.
Його дружина додає, що дещо складніше їздити, наприклад, у морги Харкова. Тут – постійні повітряні тривоги, величезна кількість бетонних плат та інших обмежувачів на дорозі. Їхати доводиться у нічний час. Тому ні на секунду не можна втрачати пильність за кермом.
Крім того, з моргу Харкова волонтерам довелося забирати тіла воїнів у пізній час. Тоді там залишилася чергувати лише санітарка. Тому усе довелося зробити лише своїми силами.
«Є різні за вагою тіла. Буває, що і нести немає що, бо від тіла мало що лишилося, майже розклалося… Або ж знайшли лише частини тіла. А буває, що ми двоє ледве піднімаємо. Майже завжди беремо тіла у два мішки, бо один часто протікає», – розповідає Мирослав Васильович.
Найважче – зустріти біля моргу родичів полеглих
Але усі ці моменти – це, як би страшно не звучало, формальності, до яких людина з часом звикає. Найважче починається вже тоді, коли бачиш людей, яких безпосередньо стосується ця втрата, коли горе стає олюдненим.
«Найбільше ми привозимо додому саме хлопців із Волині. І коли перетинаємо кордон Рівненської і Волинської областей, у горлі стає важкий клубок. Коли у Піддубцях нас зустрічають машини супроводу – «Автомайдан» і поліція – навертаються сльози», – розповідає Іванна Дубинка-Філозоф.
Обабіч дороги майже всі, хто зустрічає кортеж, стають на коліна, опускають голову і плачуть.
Але найстрашніше для волонтерів місії «На щиті» – зустріти біля моргу рідних полеглих воїнів.
«Тоді ти не знаєш, куди подіти очі. Відчуття і провини, і безсилля, і жалю. Нам легше, коли тіла зустрічають військові. Але буває і таке, що чекають рідні. Часто вони просять нам розказати все, що ми знаємо про загибель, загалом хоч щось сказати про воїна. Але ми ж по-суті нічого і не знаємо. Часто питають, чи ми бачили тіло, чи зможуть вони хоронити воїна у відкритій труні. Я ніколи не дивлюсь у мішок, чоловікові доводиться», – продовжує жінка.
Нещодавно, каже, був вкрай важкий шлях додому. Бо везли 22-річного солдата, з батьками якого добре знайомі.
І пригадує ще один складний момент: «Остання поїздка була теж для мене важкою. Раніше ми познайомилися із двома хлопцями-воїнами з Волині, виявилося, ми – майже сусіди в Луцьку. Ми спілкувалися телефоном, запитували, що привезти. У цю поїздку везли їм спальник і інші речі. Приїхали, а одного із них вже немає… Коли ми зустрілися з одним із них, то просто розплакалися. Бо він втратив свого друга, товариша, з яким ріс».
Мирослав Філозоф із дружиною ніколи не вирушають у поїздки місії з порожньою автівкою. Везуть допомогу військовим, медикам, судмедекспертам.
«Часто у моргах бракує рукавиць, спецодягу, масок, дезінфекторів. Намагаємося привезти. А хлопці завжди просять сала», – каже пан Мирослав.
Зараз у своїх педагогічних колективах (Мирослав Васильович – у Крупі, а Іванна Анатоліївна – у Коршеві) наголосили на можливості поділитися продуктами з осіннього урожаю для жителів Харківщини і інших прифронтових територій. Колективи, наголошує подружжя, неабияк допомагають у волонтерстві з перших днів повномасштабного вторгнення.
Війна, мовляв, мало кого лишає байдужим. Свою ж місію подружжя має намір продовжувати стільки, скільки буде потрібно. Бо, кажуть, байдужість і принцип «моя хата скраю» означають примирення зі злом, моральний і духовний програш.
«Місія буде завершена тільки тоді, коли мама кожного з тих, хто загинув і ще загине у цій війні, зможе піти на могилу і поплакати.
Спілкуючись з хлопцями там, розуміємо, що ще дуже багато наших лежить у землі. Після війни ще не рік і не два треба буде проводити розкопки, розшукувати і теж везти додому. Тому наша місія завершиться, на жаль, не швидко, навіть якщо і припустити варіант, що війна не триватиме роками», – висловлюється пані Іванна.
Подружжя додає, що досі, на жаль, не кожен усвідомлює, якою ціною даються Україні успіхи на фронті. Дуже болить, зауважують, коли досі у Дніпрі, Харкові чи на Миколаївщині доводиться чути багато російської.
«Зараз ми рахуємо втрати серед росіян. Але ми, насамперед, маємо усвідомлювати свої втрати і розуміти, що це – життя, яке обірвалося. І для когось воно було найбільшою цінністю. Для когось ця людина булла цілим Всесвітом, якого не стало. І це невимовне горе, яким зараз оповиті сотні тисяч українських родин. Уявити ці страждання нереально», – каже Іванна Дубинка-Філозоф.
Її чоловік зауважує: як вчитель історії він добре знає, скільки трагічного Україна вже здолала й усвідомлює, скільки ще має здолати, щоб відстояти свою державність. А як громадянин готовий зробити усе можливе, щоб своїй країні у цьому допомогти.
Читайте також: ОККО дала 300 літрів пального для перевезення загиблих військових на Волинь
Брат Мирослава Васильовича був військовим капеланом. Постійно їздив на Схід. Був і під обстрілами, і копав окопи разом із солдатами. Серце чоловіка не витримало, коли йому було 42 роки.
«Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх», – цитує пан Мирослав Святе Письмо. Каже, кожен і кожна мусить насамперед розуміти, кого і за що ми зараз втрачаємо.
Довідково. Словосполучення «Зі щитом або на щиті» використовували ще у стародавній Спарті. Воно має метафоричне значення — заклик перемогти, добитися мети або з честю загинути. Проводжаючи солдатів у військову експедицію, спартанські матері говорили: «Зі щитом або на щиті».
Якщо воїн помирав під час бою, його повертали додому на щиті, висловлюючи в такий спосіб повагу. Людина, що виявляла легкодухість у бою та кидала щит, ставала вигнанцем у суспільстві. Як наслідок, Спарту не могли захопити вороги, хоч вона й не мала оборонної стіни.
Водночас фразу «Вантаж 200» (російською «Груз 200») активно використовували іще з часів війни в Афганістані в радянській, а згодом у російській армії. Існує декілька версій щодо походження терміна: наказ Міністерства оборони СРСР, який мав номер 200, або ж нормативна вага контейнера з тілом військовослужбовця, що в середньому важив 200 кг. З війни в Афганістані тіла радянських військових («Груз 200») відправляли літаком Ан-12, який жаргонно називали «Чорним тюльпаном».
Публікація створена в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.
Текст: Іванна РУДИШИН