У цьому селі на Волині чи не всі малі діти, які вчаться колядувати, починають цей процес «від Ісусика». У Годомичах дивним чином бережуть історію про малого Ісусика, без кожушка та шапчини і те, як «українські діти» взяли його «в танець».
- Що колядували? – часто запитують там.
- «Ісусика»! – так само часто відповідають, якщо йдеться про малих дітей.
Коли діти підростають до років 10-ти колядувати «Ісусика» стає соромно. І дітвора мужньо переходить на інший рівень. До «Нова радість стала» чи ще якої.
Обов’язковим до колядки про Ісусика є віншування. Текст вітання мандрує за колядкою від покоління до покоління. Ці слова передають від роду до роду. Виростають вчорашні діти – привозять уже свою малечу до бабів-дідів і теж вчать «Ісусика». Не одне десятиліття то неодмінний різдвяний ритуал, традиція традицій. Цікава дитяча колядка рідко трапляється будь-де інакше. Але ніхто не знає, хто приніс цей текст у село.
І лише старе віншування, яке кожна дитина кілька поколінь поспіль на Різдво приказує після колядування натякає на історію цих текстів.
«А ми просим даруночок собі на «Дзвіночок»
Текст про Ісусика – то й моя дитяча колядка. Мене її вчила баба Уляна Кішта 1926 рн. До сьогодні можу повторити ці слова, бо кожного разу на Різдво у селі їх чую знову й знову.
«Як Ісусик народився, то не мав кожушка,
Ні чобіток, ні шапчини, змерзли йому вушка.
А прибігли добрі діти, кожух йому дали
І чобітки, і шапчину, Ісусика вбрали.
А потім, щоб краще Ісуса зігріти,
пішли в танець з Ісусиком українські діти.
А Ісусик гуляв дрібно, прибивав ніжками
«Добре-добре, любі діти, добре мені з вами».
Текст віншування пригадує Ганна Негодюк-Климець із села Годомичі, вона перейняла і колядку, і вітання від своєї мами – Олени Кузьмівни Гаврилюк 1925 рн.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Таємниці дому луцького адвоката Черевка, або «Не називайте її... синагогою». СВОЯ ІСТОРІЯ
«Дай Вам Боже кожен день із нами прожити
та без горя і журби внуків веселити.
Щоб в коморі було повно, в мішку не порожньо,
а в оборі і стодолі, в кишені заможно.
А у полі зароди Вам кожен колосочок.
А ми просим даруночок собі на «Дзвіночок», – казали діти тоді, коли проспівають колядку.
Саме такими словами годомицькі малі діти часто завершують цю колядку про Ісусика.
Як виявилося, у тексті йдеться про дітей, котрі не просто просять гроші «собі на дзвіночок», на іграшку для забави. «Дзвіночок» у цих словах – патріотичний дитячий журнал, що виходив у 30-х роках на Західній Україні.
- Про те, що йдеться про дитячий журнал, мені розповіла моя мама. З 10-ти років (а це з 1935-го) вона співала у нашій сільській церкві. При церкві у той час була і недільна школа. Навчав дітей місцевий дяк Хацаюк. Саме його руками зроблений іконостас у храмі. Він же привозив до села і різні духовні книжки та, зокрема, ноти для хору. Цікаво, що то не просто були ноти та пісне співи. Згодом з’ясувалося, що сільські хористи в той час вчилися співу за нотами від композитора Бортнянського. Так-от мама згадувала, що віншування розучували у церкві. Там же дяк казав дітям, що, колядуючи, вони збирають собі гроші на журнал «Дзвіночок», - згадує Ганна Негодюк-Климець.
Жінка припускає, що саме в українській за духом на той час церкві годомицькі діти, серед яких була її мама, і навчилися колядувати про Ісусика та кожушка з цікавим віншуванням.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Моя баба жила в Нью-Йорку». Слідами однієї депортації. СВОЯ ІСТОРІЯ
З історії храму:
Свято-Покровську церкву села Годомичі звели у 1926-му. Напередодні Другої світової ця сільська церква стала осередком відродження української духовності та культури. Старожили згадують про те, що саме при храмі співали українських пісень. Співали «тилько українською», згадувала нині найстарша мешканка села Ніна Климець (у дівоцтві Бойко), 1930 рн. У селі діяв осередок «Просвіти». Згодом місцева молодь, згуртована тамтешньою церквою навколо української ідеї, чинила супротив совєтському режиму.
У 1941-му дяка, який приїхав у Годомичі з Костопільщини, вбили в Луцькій тюрмі. Потім дяком став місцевий чоловік Трихон Мосійчук. Уже в 1944 році Мосійчука розстріляли червоні партизани посеред сільського лугу. Сина Трихона, Петра Мосійчука, на 25 років відправили у сталінські табори, бо знайшли в нього печатку з гуми з викарбуваними словами «Смерть Сталіну!». Той став учасником Норильського повстання та засновником знаменитого Колківського театру.
Церкву в селі закрили. Цікаво, що чимало років правили у цьому храмі священники з відомої родини Шиприкевичів. Найперше Федір Шиприкевич. У цьому селі народилися його діти: Григорій, Олександр, Іван та Никон. У 30-ті роки служив у церкві саме Олександр Шиприкевич. Старожили згадують, що він підтримував місцевих молодих людей (в основному чоловіків), які пішли у повстанці. Ще один син о. Федора - Григорій Шиприкевич - боровся за автокефальну церкву в Україні. На початку Другої світової війни єпископ Полікарп (Сікорський), який відстоював автокефалію української церкви, хіротонізував Григорія на єпископа Січеславського Геннадія. Там, на нинішній Дніпропетровщині, Геннадій розбудовував УАПЦ і допомагав ОУН. Згодом виїхав за межі України. Доживав у Чикаго.
Усередині 50-х років Олександру Шиприкевичу заборонили служити в храмі й відправили на пенсію. Похований він, як і його батько, у Годомичах, де й доживав віку.
Люди у селі зберегли дотепер вже раритетні християнські видання, якими користувалися у цьому храмі від початків до закриття: «Псалтир», виданий 1936 р. у Варшаві Українським Науковим Інститутом, і «Часловець. Скорочений до вжитку. Українською мовою», виданий 1925 р. у Києві Всеукраїнською Православною Церковною Радою. Ймовірно, це саме ті книги, які возив у село місцевий дяк. І десь серед них колись був і «Дзвіночок» українською…
Діти 30-х...
Журнал Тиктора та Шкрумеляка
Що за «Дзвіночок»?
Знаючи історію місцевого храму та як тогочасне товариство зробило сільську церкву місцем, де гартувалася саме українська віра та українська культура, легко відповісти на це запитання. «Дзвіночок» - один із найдавніших дитячих журналів в Україні. Вперше надрукований у листопаді 1931 року у Львові відомим на той час видавцем та сподвижником всього українського Іваном Тиктором.
До 1939-го року Тиктор (у минулому – січовий стрілець, старшина УСС та УГА) був власником тоді найбільшого українського видавництва Галичини «Українська преса». Сам там друкували книжки та періодику на західноукраїнських землях. Саме Тиктор як підприємець пропагував ідею про те, що книжки та преса не можуть бути безкоштовними, а мусять бути самоокупними. Іван Тиктор видавав низку часописів, серед них «Наш прапор», «Народна справа», «Лемківська читанка», тощо. Дитячий журнал «Дзвіночок» виходив із бібліотекою «Ранок». Згодом, в період німецької окупації, саме він очолив видавництво «Волинь» у Рівному, де працював Улас Самчук. Згодом емігрував до Канади.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Автозак і музика. На День міста у 89-му в Луцьку били за синьо-жовтий стяг. СВОЯ ІСТОРІЯ
«Дзвіночок» добрих вісім років був дуже популярним журналом, як бачимо, не тільки на Галичині, а й на Волині. Увесь час незмінною була обкладинка журналу, на якій зображений хлопчик з дзвіночком у руці. Він вчив дітей молодшого та шкільного віку найперше бути патріотами, знати історію своєї землі. У виданні друкувалися твори українських дитячих письменників на героїчні теми, літературні казки, вірші, оповідання патріотичного спрямування. Журнал пропагував вивчення іноземною, тому вчив дітей слів англійською та німецькою. Там була навіть реклама.
Часопис приділяв велику увагу вихованню християнських цінностей у маленьких українцях. Тому там часто писали на релігійні теми, на сторінках було багато дитячих релігійних віршів, молитов та сценок до релігійних свят. Можливо, саме з них і прийшла колядка «Як Ісусик народився» та вітальний віршик про «Дзвіночок» до годомицьких дітей ще у 30-х роках.
Редактором журналу був Юрій Шкрумеляк. Він найчастіше і писав матеріали на релігійні теми. Теж січовий стрілець, відомий український дитячий письменник, журналіст, перекладач. Саме з-під його руки у тогочасних книжках та часописах виходило чимало творів для дітей на українську тематику. Друкувався Шкрумеляк під псевдонімами Іван Сорокатий, Юра Ігорків, Ю. Підгірський, Смик, Гнотик, Олекса Залужний, Максим Цимбала. На обкладинці «Дзвіночка» було написано «Часопис для українських дітей».
У 1993 в Рогатині журнал відновили
Журнал закрили. Церкву закрили. А колядку знають
17 вересня 1939 року редакцію часопису закрили. Дитячий і дуже український за духом «Дзвіночок» припинив існування. Не вписався у совєтську парадигму…
У 1945-му Юрія Шкрумеляка, редактора «Дзвіночка», засудили на 10 років сталінських таборів і відправили у горезвісний Печорлаг в Комі АРСР. Його дитячий журнал сформував покоління молоді, що боролася в ОУН та УПА.
У 1941-му в Луцькій тюрмі вбили сільського дяка із села Годомичі Хацаюка, який вчив дітей у церкві, де співали українською.
На початку 60-х церкву в селі, де співають «Ісусика» закрили аж до початку 90-х.
Після Другої світової ті школярі та школярки, яких вчили колядок у сільській церкві, і ті, які вижили у вихорі подій, почали знову гуртувалися навколо українського. У Годомичах у 50-х був церковний хор, діяв театральний гурток.
І тільки в 60-х лещата стиснулися міцніше. Український дух притамували, на передньому плані красувався успішний колгосп імені Леніна. Кожного Різдва баба зі мною малою повторювала колядку про Ісусика, а коли по хатах починав ходити «колгоспний Дід Мороз» (а така традиція у 80-ті існувала, місцевий чоловік їздив саньми, вбраний у Діда Мороза і вітав онуків та дітей колгоспників), я обов’язково чекала, коли йому можна буде розказати вірша за цукерки.
Потім за день-два, коли Різдво, так кортіло поколядувати. Але тоді, у 80-ті, якось нам, малим (а тим більше городським онукам), і не дуже ходилося. Чекала, коли рипне клямка, і прийде з «Ісусиком» хтось із місцевих…
* * *
Тим не менше, виросли мої діти – і їх колядка «Як Ісусик народився» не минула. І хто думав, що традицію прищепили ще січові стрільці, а тексти ці міг писати один із референтів ОУН Юрко Шкрумеляк?
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото автора та з відкритих джерел
Ось як звучать віншування і давня колядка у виконанні малечі. Дарія Бойко, 4 р., із села Годомичі: