«Ти ніби змирилась, все нормально, а потім хтось питає: «А чого ти в білій курточці?». А в мене всього одна курточка з собою. Зима була, коли їхала. Хоча вдома купа тих курточок – я люблю одяг…»
Віолетта Цибочкіна – художниця, викладачка київського вишу і віднедавна переселенка. З нею ми познайомилися, коли жінка розмальовувала стіни бомбосховища дитячої лікарні у Луцьку.
Її щемка розповідь про війну – не так про обстріли, зруйновані міста та інші жахіття, як про звичайні людські, майже буденні (Боже, коли це все стало нашими буднями?) речі, з якими стикаються зараз українці. Про те, як шкода лишати вдома власні картини і квіти, як це – не знати, чи вистоїть твій дім і чи буде куди повертатися, як радіти тому, що старенька мама інколи забуває: в країні війна…
Далі їй слово:
Про очікування і реальність війни
«Чи вірила я, що буде війна? Звичайно. А накрило мене, коли стало відомо, що США і Британія вивозять свої посольства з Києва. В американців же розвідка, багато можливостей дізнатися інформацію. Евакуюють дипломатів, коли вже зовсім гайки. Зрештою, ми ж знали, хто такий путін і до 24 лютого. Хто з нас не вірив, що путін… (оглядається, чи поруч немає дітей, - ред.) хуйло. Хоча, це і діти вже знають».
***
«Я все казала, що лишуся в Києві, в тероборону хотіла піти. Але там стріляти вчитися можна було тільки по суботах, коли в нас – заняття зі студентами. Думала, добре, влітку піду…»
***
«Перед війною я думала: «Боже, що це буде? Вони зруйнують Чернігів, а він такий прекрасний». Я чомусь взагалі не думала про Бучу. А коли дізналась, що там… Буча та Ірпінь були, як маленькі німецькі містечка. Там така плиточка різнокольорова, ліси почищені, будиночки новенькі. А коли бачиш ті фото…»
***
«Перед війною я вже ходила на якісь навчання зі стрільби, тактичної медицини, питала в своєї професорки, що вона про це все думає, що нас чекає. Вона казала: «Та я нічого про це не думаю». А потім професорка з майже 90-річним татом-академіком три тижні просиділа в підвалі».
Читати також: З Бучі - з черепашкою в кишені. Історія однієї сім'ї переселенців
Про війну в Києві і не лише
«В Києві раніше вночі було, як в Парижі. Все гуде, світиться. Ти звик до того, що травмай під домом їздить шумно. А зараз виходиш на балкон і абсолютна тиша. Жодної людини, жодної машини. Таке враження, що ти в фільмі про апокаліпсис. Коли якась машина поліцейська проїхала через твій двір, видихаєш.
А потім виходиш на вулицю, бачиш людей в чорному і думаєш: «Ти їх бачила коли-небудь чи ні, запитати в них про паляницю чи ні». Дівчата, я питала!»
***
«А як на початку війни всі говорили про мітки! Ми то в підвал бігаємо, бо тривога, то на дах – щоб перевірити. В перервах якусь гуманітарку сортували».
***
«В перші дні я проспала десь чотири повітряні тривоги, тому що постійно пила заспокійливі. Так боліла голова, що знеболювальні ніякі не допомагали. Шалено просто боліла. А потім я зрозуміла, що не дихаю нормально. Все затискається і кисню не вистачає».
***
«Моїй мамі – 86. Ми живемо в 16-поверховому будинку, там є підвал, але в ньому сказали не ховатися. Найближче укриття – в школі, куди пішки йти 15 хвилин, з мамою – 25.
Третя година ночі, повітряна тривога, а мама забула, що війна (у неї Альцгеймер – вона багато що забуває), роздяглась і лягла спати. Ти її будиш, вона 20 хвилин одягається, а тебе в цей час просто тіпає».
**
«Для мами це взагалі друга війна. У 5 років її евакуювали на Урал, де вона голодувала. Тому добре, що зараз мама забуває про війну – менше стресу».
**
«В перші дні я заклякла і не могла майже нічого робити. Тому сиділа і клала їхні ворожі канали в Телеграмі пачками. Своїм студентам надсилала в групи. Масово це робили».
**
«Зараз як. Прилетіло туди – подзвонив перевірив, як друзі. Прилетіло сюди – знову подзвонив… В Маріуполь 3 тижні не могли додзвонитися. Позавчора був найщасливіший день, бо дізналася, що подружка виїхала звідти, що вона жива».
***
«Я розумію людей, які не виїжджають з Харкова. Тому що, коли в тебе за день – 10 повітряних тривог, головне завдання – знайти воду, їжу і при цьому не загинути. Це важко. Бо працює один магазин на районі, там черга, вдома чекають рідні, а тут повітряна тривога і треба ховатися. Вночі теж. Якщо спиш, то уривками. Якщо за день зміг роздобути якусь їжу і воду, клас – ти молодець. Це максимум, що ти можеш».
***
«Нас розбомбили і хочуть зрівняти з землею. А так все нормально… Всираємося від страху і перераховуємо гроші ЗСУ. Все».
«Ми відгукнулись на повідомлення Оксани Ярош: «В нас дуже депресивне бомбосховище. Більше 200 людей туди приходить, але виходять звідти ще в гіршому настрої, ніж до того». Ми взялися змінити ті сірі і похмурі стіни. Покликали творчу молодь, переселенців. В перший день подзвонило 56 людей, а наступного – 68 ще до обіду. Всі захотіли розмальовувати бомбосховища для дітей», - розповідає художниця.
Цього разу лікарня сама знайшла волонтерів і попросила допомогти прикрасити укриття.
«Малюємо ангелів, інших позитивних персонажів, щоб дітям тут трохи спокійніше і веселіше було», - каже Тетяна Мялковська.
Про рішення їхати
«Спершу я не збиралась нікуди їхати. Літня мама, дві собаки, відсутність власного транспорту, комендантські години – це все непросто. Квіти теж були пунктом, який не дозволяв кинути дім. Китайська роза, яка всю зиму цвіла величезними червоними квітами. Вона ж звикла, що я її підливаю – щодня в один і той же час.
Ти сподівалась на життя. Купила щось на весну. Подружка перед війною хотіла відкривати мережу кав’ярень в Києві, купу грошей вклала, я мала там стіни розмальовувати…»
***
«Але ми з мамою жили на лівому березі. Чим далі, тим більше стріляли. 10 повітряних тривог на день і щоразу думка: твій будинок – наступний.
Сусіди, які казали, що не їхатимуть, почали це робити один за одним. Лишились одні бабусі, за якими я почала доглядати.
Але коли на ЧАЕС зникла електроенергія, я зрозуміла: якщо там щось трапиться, я не зможу швидко своїх врятувати».
***
«Власного транспорту у нас немає, а за поїздку на таксі до вокзалу, яка раніше в найбільш завантажену годину-пік максимум 400 гривень коштувала, тепер просять нереальні суми – 2-4 тисячі гривень. Я працюю в університеті, для мене це великі гроші…
Класно, що є волонтери, які готові підвозити по місту до вокзалу. Треба тільки заповнити форму».
**
«Коли їхали, бачили, що по Києву «гради» працюють. Вікна на вокзалі місцями вибиті. Ніколи не знаєш, коли точно потяг приїде (і це правильно, щоб не обстріляли), сидиш там годинами, настає комендантська година – нікуди не вийти. Мама просто заклякла від страху і холоду…»
**
«Вдома лишилися всі картини. Мама жаліє за шубою, я за картинами, вазонами… Мама, дві собаки. Ти ж фізично не можеш багато речей взяти. Де ти будеш жити? Що буде через місяць? Розбомбили мій будинок чи ні? Ти помреш чи ні? Все це безкінечно запитуєш в себе.
Я б сказала, що це нормально, але ні – ненормально».
***
«В Луцьк ми приїхали, тому що тут кума Марина Ткачова. Разом з чоловіком і дітьми у 2014-ому вона переїхала сюди з Луганська.
Весь цей час я думала, що розумію Марину. Бо ж їздила в Луганську область, возила гуманітарку, бачила випалені «градами» ліси і заправки, зруйновані будинки. Думала, що розумію, але ні…»
***
«Всі казали: Їдь за кордон, їдь за кордон. А я хочу в Україні лишитися».
Читати також: Коли у тебе дві війни. Як онкохворі знаходять прихисток на Волині
Про творчість під час війни
«Перед війною в мене був ступор: взагалі не могла малювати. А сюди приїхала і якось відпустило трохи. Куми все підбивали: пішли щось робити. Дякую Богу, що Таня (художниця Тетяна Мялковська, - ред.) знайшлась.
Знаєш, мені полегшало, коли почала малювати. Хоча, то не постійно так. Настрій, як кардіограма – то краще, то гірше.
Так само і мої студенти: хтось малює, просто вийшовши зі сховища, а інші взагалі не можуть. Але мусимо щось робити. Не робити просто не можемо».
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
