Від редакції «Першого». Цю повість взимку 1997-98 року написав мешканець села Жидичин Петро Перчук. Він – звичайний сільський електрик, але з тих, хто з дитячих років тримає у пам’яті родинну історію, так часто невідривну від історії краю, країни, світу.
Петро Перчук описав детальну і яскраву розповідь свого старшого брата Павла Коцюби. У вересні 1939 року, коли гітлерівська Німеччина напала на Польщу (у складі якої на той момент була і Волинь), Павло був мобілізований у польську армію, потрапив в полон до німців, втік і повним небезпеки шляхом добрався таки до рідного дому. Усе, описане у повісті – реальні події.
У дні, коли світ згадує кривавий вересень 1939 року, 80-ту річницю початку Другої світової війни, «Перший» публікує невигадану історію волинянина, доля якого стала частиною незабутньої епохи. Цю історію два десятки років тому публікувала газета «Волинь». В інтернеті повість друкується вперше. Текст повісті надали редакції «Першого» рідні її автора, Петра Перчука.
Перейти до читання першої частини повісті
Перейти до читання другої частини повісті
Перейти до читання третьої частини повісті
Перейти до читання четвертої частини повісті
Перейти до читання п’ятої частини повісті
16. ТАКА НЕПРИВІТНА РІДНА ЗЕМЛЯ
Стемніло. Ми обережно рушили. Пройшли німецьку лінію і рів, який, мабуть, і означав власне кордон. Загорожі із колючого дроту тоді ще там не було. Крадучись, минули першу лінію й почали петляти, щоб не потрапити на "окоп" у другій.
Щоб зорієнтуватися, чи пройшли вже й третю лнію, залягли. Аж чуємо – ідуть прикордонники і про щось тихо розмовляють. Перечекавши, доки голоси віддаленіли, рушили далі. І третій за двадцять днів небезпечної мандрівки кордон був щасливо перейдений!
За інерцією ми пройшли ще кілометрів зо два. Здавалося, що ми вже вдома. На радощах хотілося кричати. Оскільки було важко зорієнтуватися, чи ми йдемо від кордону, чи, може, понад кордоном, вирішили у когось запитати. Аж тут і хата з освітленими вікнами.
Постукали і увійшли. У кухні був господар, а в іншій кімнаті за зачиненими дверима відчувалася ще чиясь присутність. Ми попросили їсти.
Чоловік поклав на стіл хлібину, поставив гладишку з молоком. Якийсь час спостерігав, як ми накинулися на їжу, а потім почав розпитувати, хто ми, звідки йдемо?
Як і в Польщі на явочних квартирах, ми, не криючись, оповіли, хто ми і звідки, куди йдемо. Господар нас мовчки вислухав, а тоді, відвівши погляд кудись убік, похмуро мовив:
– А від мене ви підете туди, куди я вас поведу, тобто на прикордонну заставу.
Їсти нам відразу відхотілося. Ми відставили недопиті кружки з молоком і на мить заціпеніли. Що робити? Тікати? Але чоловк попередив наші сумніви:
– Надумаєте тікати – вас просто постріляють, як зайців.
Ми спробували приховати замішання і почали розпитувати, де та застава, як туди добратися, бо, мовляв, нам все одно треба здатися тутешній владі, то ми й самі туди підемо...
– Не журіться, я вас заведу, – сказав чоловік, як відрубав, і показав на двері.
На ватяних ногах ми піднялися з-за столу й рушили до дверей. У голові майнула думка: по дорозі на заставу порішити його і тікати далі. Та чоловік, либонь, умів читати думки. Він пропустив нас уперед на яких кроків двадцять, а сам ішов позаду, віддаючи команди: Прямо! Наліво! Направо!
Стало ясно, що втекти на цей раз не вдасться, нам нічого не залишалося, як виконувати його команди і лаяти себе за дурість і втрату пильності.
Враз подумалося: карта! На заставі, чого доброго, приймуть за шпигунів. Я шепнув про це Костеві. Він почав непомітно відривати від карти маленькі шматочки і кидати їх на дорогу. За якийсь час карти не стало. Зрештою, вона нам уже була не потрібна.
На одному з поворотів дороги ми запримітили гурт людей, що йшли нам назустріч. Наблизившись, побачили, що це військові, озброєні гвинтівками з багнетами. Кілька чоловік вели на повідках собак. На нас вони не звертали уваги.
Коли ми порівнялися, я звернувся до них:
– Панове! Товариші! Чи як вас називати... Ми перейшли кордон і хочемо здатися тутешній владі.
Я не сподівався, що мої слова матимуть ефект бомби.
3 криками "Шпіони!", "Рукі ввєрх!", "Ні с мєста!" нас оточили, наставивши з усібіч багнети. Від несподіванки я, мабуть, не так швидко, як їм хотілося б, підняв руки, й один дикун, ще раз крикнувши "Рукі ввєрх", вдарив мене багнетом у груди. Я заточився, але не впав. Стою з піднятими руками і чую, як щось тепле тече з грудей цівочкою і біля пояса розткається на два боки.
Миттю нас обшукали, забрали все, що можна було забрати, і в супроводі шести озброєних солдат і двох собак повели на заставу. Тут нам довелося розпрощатися з Костем.
Двоє вартових забрали мене й повели в якусь кімнатку, де за столом сидів командир. Кивком голови вказав мені на стілець у кутку. Але я не поспішав сідати. Побачивши закривавлені груди, запитав, що трапилось. Я розповів. Він похитав головою, але нічого не сказав. Розпочався допит.
Я розказав усе, що знав, від самого народження. Зрештою, що мені було приховувати? А командир цікавився геть усім. Навіть такими дрібницями, що мені і в голову не могло прийти. Він потратив на розмову зі мною більше двох годин, і все, що я говорив, записував.
Скінчивши писати, відклав ручку, пильно глянув на мене і раптом запитав:
– "Отче наш" знаєш?
– А чо'б мав не знати? – здвигнув я плечима.
– Ну то слухай: на усіх наступних допитах, як "Отче наш", маєш повторювати все точнісінько так, як розказав мені сьогодні. I щоб нічого не плутав. Тоді будеш вдома. А як почнеш плутати, то потрапиш прямісінько до білих ведмедів.
I хоч я не знав, що то воно за звір – білі ведмеді, але зрозумів: щось дуже страшне.
17. ГІРКИЙ ДИМ ВІТЧИЗНИ
Вранці нас із Костем посадили у криту машину і під вартою повезли до Львова. Так ми опинилися у львівській тюрмі.
У нашому становищі була єдина втіха: нас із Костем посадили в одну камеру. Там уже було не менш, як тридцять чоловік. Важкий, спертий, смердючий дух ударив у нів. Ми привіталися.
Дехто відповів. Нас одразу ж обступили й почали розпитувати, за що ми сюди потрапили. Ми розповіли свою нехитру історію. Нас запросили розташовуватися, як нам зручно.
Це було, звісно, сказано з іронією, бо тиснява була така, що повертатися на інший бік можна було тільки по команді, усім разом. А коли б хтось надумав лягти на спину, то одному місця уже б не було.
Тут зібрався цілий інтернаціонал: українці, поляки, євреї, чехи, німці і навіть цигани. Щодо професій, то також вибір найширший: лікарі, вчителі, інженери, робітники, селяни і навіть жебраки.
Сяк-так дочекалися вечора, бо вдень лягати заборонялося. Після команди: "Отбой!" якось повкладалися. Ліг і я. Та тільки-но задрімав – відчинилися двері і голос вартового: "Коцюба – на виход!" – розбудив мене.
У кімнаті за столом, куди привів мене вартовий, сидів якийсь начальник і читав папери. Придивившись, я упізнав у них ті, які писав офіцер, допитуючи мене на заставі. Знову допит, на якому я повторив усе, що говорив раніше. Начальник писав.
Коли вартовий виводив мене, я не стримався і запитав:
– Коли ж мене відпустять додому?
Він відповів, що приблизно через місяць, якщо, звісно, я розповів правду. Бо треба ці папери вислати в Жидичин на перевірку.
Мене привели у камеру, натомість викликали Костя. Коли я розповів про цю розмову сусідам по камері, один із них мене засмутив:
– Не радій дуже, що через місяць будеш удома, бо за перехід кордону дають п'ять місяців тюрми.
Наступної ночі – знову допит. На цей раз слідчий виявився якимось вар'ятом. Він кричав, матюкався, стукав кулаком по столу, і тикав мені його під ніс, хапався за пістолет. Я насилу витримав ці тортури, і мене знову відвели у камеру.
Так продовжувалося кілька ночей, і щоразу слідчі мінялися. Один розмовляє, як людина культурна, з повагою до тебе, а другий репетує, як дикун чи бандит з великої дороги.
Нарешті нам із Костем дали спокій. Хоч які нелюдські умови були у цій тюрмі, але в'язні у якийсь спосіб достеменно знали, які новини на волі, що робиться у тюрмі і навіть у кожній із камер. Наприклад, що в двадцятій камері одного розстріляли, а в сороковій трьом дали по десять літ ув'язнення.
Так минали дні, тижні й місяці. На допити нас більше не викликали, і ми мучилися від невідомості, не знаючи, що нас чекає. Єдине заняття було – бити вошей, яких на кожному з нас були тисячі. Ні про лазню, ні про те, щоб випрати білизну, не могло бути й мови. Бо якщо почнеш чогось домагатися – одразу карцер.
Ось і п'ять місяців минуло. За вікнами в'язниці вже загорявся осіннім золотом вересень 1940 року.
Однієї ночі відчинилися двері й покликали Костю "с вєщамі". "Куди б це?" – думаю. Він попрощався зі мною і з усіма і вийшов, опустивши голову. Коли за ним зачинилися двері, на серці стало так тоскно! Товариші сказали, що то або тюрма, або воля.
Десь через годину і Коцюбу кличуть "с вєщамі". А які там у мене "вєщі"? Усе, що було, ще на заставі повідбирали. От хіба тільки воші, так їх і так не позбудешся...
Вартовий завів мене у якусь кімнату, де стояв начальник із якимось папером у руці. Як тільки я переступив поріг, він ткнув мені цей папір в руки, сказавши при цьому: "Ви свободни. А за вєщамі пріходітє завтра".
Вивів мене вартовий за ворота і мовив услід:
– Скоріше тікай звідси, бо знову посадять!
Та я уже й сам це зрозумів, тому дав волю ногам, хоч поняття не мав – куди іти? Ніч же темна, навколо – ні душі, місто чуже й непривітне. Та думка була одна: подалі від тюрми!
18. НАРЕШТІ – ВОЛЯ!
Через деякий час спинився, щоб вирішити, що ж робити далі.
Аж тут з-за рогу з'являється якась постать і біжить просто на мене. Ну, думаю, буде у кого спитати, як вийти зі Львова у напрямку Луцька. Тож уявіть собі мою радість, коли при наближенні у тій самотній фігурі я впізнав Костя! Ми обнялися, наче брати.
Коли його випустили, хтось йому нараяв чимдуж бігти на вокзал, звідки мав відходити поїзд на Луцьк. Але доки Кость туди добрався, потяг уже відійшов. Тож мій товариш вирішив повернутися ближче до тюрми, сподіваючись зустріти тут мене. Адже коли випустили його, то повинні випустити і Коцюбу, – роздумував він. От і зустрілися. А Львів Кость знав не згірше своїх Ківерців, бо не раз доводилося колись тут бувати.
Порадившись, ми вирішили не чекати ще цілу добу на потяг, а йти додому пішки. Пройшли ж, вважай, цілу Польщу, а тут вже – рукою подати.
Ми йшли, майже не відпочиваючи. Здавалося, ноги самі несуть. Забули про втому, про пережиті жахи. На серці було легко й радісно. Не помітили, коли Львів залишився за горизонтом. Планували, що за два дні будемо вдома. Вдома! Це слово додавало сил нашим виснаженим тілам, допомагало переборювати втому, яка таки давала про себе знати.
Нарешті, зрозуміли, що сили залишають нас і треба перепочити. Але де? Хто нас пустить до хати в таку пізню пору?
Неподалік побачили копиці сіна і рушили туди. В одній влаштували майже королівське ложе й одразу ж поснули.
Прокинулися від ранкової прохолоди. Світало. Треба було вирушати в дорогу, але ноги нас не слухалися. Порозпухали і стали важкі, наче колоди. Годі було й думати, щоб звестися на них.
Якийсь час ми лазили навкарачки навколо копиці, щоб розім'ятися, а тоді допомагали один одному звестися на ноги. Про те, щоб їти далі пішки – не могло бути й мови.
Розвиднілось. Ми підійшли до осель і запитали, як далеко відійшли від Львова? Нам пояснили, що до Львова 18 кілометрів. До них ще слід було додати ті кілометри, які ми "намотали" по місту.
Люди сказали, що в цьому селі є полустанок, де можна купити квиток на поїзд і доїхати до Луцька. Але за що купиш, коли у нас обох – ні копійки. Хоч іди побиратися від хати до хати.
Ми познімали із себе дещо з одягу, білизну, яка за п'ять тюремних місяців і на білизну не була схожа. Не дуже хтось і хапався за таке дрантя, але якось продали і на виручені гроші купили квитки до Луцька. Тепер, в очікуванні поїзда, який мав надійти під вечір, можна було й спочити. Ми грілися на скупому осінньому сонечку, а думками вже були вдома.
До Луцька поїзд прибув десь опівночі. Попрощавшись із Костем, який їхав у свої Ківерці, я вийшов із вагона. Хоч від вокзалу до моєї хати було всього кілометрів шість, але йти я не міг. Ноги розпухли і сильно боліли. Я вирішив скинути чоботи і йти босоніж.
Але це виявилося мені не під силу: колись завеликі чоботи не злазили із розпухлих ніг. Хоч сядь і плач, хоч стоячи кричи!
Та хіба будеш стояти, коли додому – рукою подати? Крок... Ще крок... Додибавши до Вишкова, виламав штахетину з якоїсь огорожі і дибав далі, спираючись на цю "третю ногу".
Зазвичай цю відстань легенько можна було б здолати за годину, я ж ішов три години і тридцять хвилин.
Нарешті – хата, рідне подвір'я, де все до болю знайоме. Серце, здаеться, ось-ось вистрибне з грудей і в нічній тиші, здавалося, чути, як воно калатае на все село. До горла підкотився якийсь клубок. Неслухняними ногами ступаю на подвір'я.
Наш злий пес відразу накинувся на мене, але я заговорив до нього, і він винувато заскавучав, почав лащитися, тертися до ніг. Я із вдячністю погладив, обняв його. Значить – не забув господаря!
Взявся за клямку – двері зачинені. Підійшов до вікна, постукав. У вікні, відкинувши фіранку, з'явилася голова дружини. – Антосю, відчини, то я!
– Хто – я? – дивується дружина.
– Та ж я, Павло, – кажу чужим, захриплим голосом.
Але Антося чи то очам своїм не вірить, чи не впізнає мене у капелюсі, чужому одязі.
– То як же так, – кажу їй, – Рябко мене упізнав, а ти – ні? – і показав їй, як лащиться до мене пес, усе норовить лизнути у щоку.
Аж тоді Антошка скрикнула і побігла відчиняти двері. Але до хати я не йшов. Попросив, щоб дружина винесла надвір чисту білизну, щоб скинути із себе стару, завошивлену. Інакше біди з вошами не обминули б – вивести їх з хати не так то просто.
Але роззути вона мене не змогла. Довелося кликати на поміч тещу. Удвох вони якось насилу скинули з мене чоботи.
Тільки перевдягнувшись і вмившись із дороги, я зайшов до хати і привітався із сім'єю. Пішли плач, сміх, сльози радості, розпитування – усе вперемішку. Нарешті, поївши, я ліг у ліжко. Можете собі уявити – вперше за цілий рік я ліг спати, як людина, у чисту, теплу постіль!
Вранці новина про моє повернення облетіла ціле село. Почала сходитися рідня: батько, мати, брати, сестри... У родинному колі я розповідав про свої поневіряння, а самому здавалося, що це – всього лише страшний сон, який ось так щасливо закінчився. "Сон", який тривав цілий довгий рік мого життя.
Щоправда, потім ще була так звана Велика Вітчизняна війна, де мені також довелося воювати, дістати тяжке поранения, після якого став інвалідом першої групи. Але то вже інша історія...
Р. S. Брат Павло Коцюба помер у 1990 р. на 77-му році життя.
Петро ПЕРЧУК.
Літературний запис Валентини ШТИНЬКО.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
