Прямий ефір «Луцького радіо»

Як Павло Коцюба з Жидичина на війну ходив. Частина 5: Четверо втікачів на чужій землі

Як Павло Коцюба з Жидичина на війну ходив. Частина 5: Четверо втікачів на чужій землі
Повалений польський прикордонний стовп: 17 вересня 1939 року радянські війська увійшли в Польщу, розділивши її навпіл з Німеччино

Від редакції «Першого». Цю повість взимку 1997-98 року написав мешканець села Жидичин Петро Перчук. Він – звичайний сільський електрик, але з тих, хто з дитячих років тримає у пам’яті родинну історію, так часто невідривну від історії краю, країни, світу.

Петро Перчук описав детальну і яскраву розповідь свого старшого брата Павла Коцюби. У вересні 1939 року, коли гітлерівська Німеччина напала на Польщу (у складі якої на той момент була і Волинь), Павло був мобілізований у польську армію, потрапив в полон до німців, втік і повним небезпеки шляхом добрався таки до рідного дому. Усе, описане у повісті – реальні події. 

У дні, коли світ згадує кривавий вересень 1939 року, 80-ту річницю початку Другої світової війни, «Перший» публікує невигадану історію волинянина, доля якого стала частиною незабутньої епохи. Цю історію два десятки років тому публікувала газета «Волинь». В інтернеті повість друкується вперше. Текст повісті надали редакції «Першого» рідні її автора, Петра Перчука.

*       *       *

У попередніх частинах цієї повісті йшлося про те, як мешканець села Жидичин (сьогодні – село у Ківерцівському районі Волинської області) з початком Другої світової війни, коли у вересні 1939 року Німеччина напала на Польщу, був мобілізований до польської армії. Павло пережив кілька невдалих боїв, зрештою потрапив у полон до німців. Там, після численних поневірянь і пригод Павла Коцюбу доправляють до Німеччини, де він потрапляє на ферму працівником у німецьку сім’ю. Павло разом з іншими полоненими тяжко працює, живе у загальному бараці, і водночас знайомиться з такими для нього дивними звичаями і укладом життя німецької общини. Зрештою Павло з трьома товаришами втікає з бараку для невільників і лісами й дорогами, повними небезпек починає шлях до рідної домівки...

 

Перейти до читання першої частини повісті

Перейти до читання другої частини повісті

Перейти до читання третьої частини повісті

Перейти до читання четвертої частини повісті

 

13. КОРДОН, АЛЕ НЕ ТОЙ...

Минуло вже п'ять діб наших блукань у німецькому лісі. Нарешті – кордон. Замаскувавшись у лісі, почали спостерігати, але не побачили нічого, що б нагадувало про охорону. Щоправда, двічі через досить значні проміжки часу пройшли озброєні прикордонники.

Либонь, втома і довгий виснажливий шлях притупили почуття небезпеки, і ми пішли на ризик: перетнули кордон серед білого дня й заглибилися в ліс уже на польському боці. Відійшли якомога далі від кордону, і стали на спочинок. Проблеми з маскуванням уже не було: ліс тут цілком нагадував наш, волинський.

Ми зовсім не уявляли, де знаходимося. Тупо дивилися на карту, та вона нічого не могла нам підказати, оскільки ми не знали, у якій точці перебуваємо. Хотіли ми того чи не хотіли, але  мусили шукати якийсь населений пункт. До того ж у нас давно вже скінчилися харчі, а голодний далеко не зайде.

Щоб не ризикувати, вирішили підходити до села, розбившись на дві групи. Була ніч. Ми залізли у якийсь сад і причаїлися в кущах біля самої дороги. Незабаром почули голоси. Дорогою йшло кілька чоловік і розмовляли по-польськи. Отже, сумніву не було: ми – в Польщі.

У багатьох оселях ще світилося, і ми рушили до найближчої. Та ледве наблизилися до подвір'я, як двоє собацюр зчинили лемент на ціле село. Підступилися до іншої хати – та сама історія.

Нарешті набрели на самотню невелику хатину, у якій також ще світилося. Підійшли до самих вікон – тихо. Біля столу сидів чоловік і ніби дрімав, схиливши голову на руки.

Двох залишили на варті, а ми з Костем легенько взялися за клямку. Двері тихо зойкнули і відчинилися. Ми переступили поріг. Господар схопився на ноги і почав пильно придивлятися до непроханих гостей. Ми зніяковіло привіталися. Для годиться попросили напитися. Він почав нас розпитувати, хто ми і звідки.

*   *   *

Сказали, що йдемо найматися на роботу в сусіднє село. Але брехня наша була така недолуга, що господар, звісно, в нашу розповідь не повірив. Він сказав:

–  Хто ви, хлопакі, я бачу. Не роботи ви шукаете, а тікаєте з німецького полону. I не води ви хочете, а їсти.

Ми аж очі повитріщали від такої мови. А він мовив тихим незворушним голосом:

–  Ваше щастя, що на мене натрапили. Можете мене не боятися. Нагодувати – нагодую, але ночувати йдіть собі в інше місце.

Довелося зізнатися, що нас не двоє, а четверо. Він здивувався: як нам вдалося вирватися такою великою групою? Ми дружно накинулися на їжу, а чоловік тим часом розповів, що ця частина польської території прилучена до Німеччини і фактично є німецькою територією. А новий кордон між Німеччиною і Польщею тепер проходить значно далі, вглиб колишньої Польщі.

У тому напрямку, куди нам потрібно йти, кордон проходить по невеликій річці назву я забув. Господар порадив рухатися ночами, а вдень стерегтися, щоб не потрапити в руки гестапо.

Ще він нам порадив зайти в одне село і знайти там господаря, сказавши йому пароль. Той чоловік допоможе нам у подальшій дорозі. Аж тепер пригодилася нам знову наша карта. Зорієнтувавшись, ми щиро подякували за все нашому господареві і рушили далі.

14. МІСТ, ЯКИЙ НАС РОЗЄДНАВ

Йшли до самого ранку, обминаючи села й дороги. Коли почало світати, натрапили в полі на досить глибоку долину, в якій стояла вода, а довкола були зарості верболозу. Там і переднювали.

Тут наш четвертий повідомив нам, що далі йому вже буде з нами не по дорозі, він мусить іти до своєї доми в інший бік.

Ми рушили в напрямку того села, яке вказав нам той гостинний поляк. Там за прикметами знайшли домівку того господаря, який мав нам допомогти.

Постукавши у вікно, я назвав пароль. За хвилину двері відчинилися, і чоловік середніх літ, могутньої статури ,і мабуть, неабиякої сили, запросив до господи.

Коли ми переступили поріг, господар щільно завісив вкна і засвітив лампу. Тоді гукнув з іншої кімнати дружину, яка мовчки, ні про що не питаючи, почала готувати вечерю. Чоловік же почав розпитувати, хто ми, і яка допомога нам потрібна.

З'ясувалося, що кордон звідси за кілька кілометрів. Річка, по якій він проходить, невелика, та її не перескочиш. Перебрести ж можна у будь-якому місці, води повинно бути не більше, як по шию. Але біля сусіднього села через річку є міст, який вдень охороняють солдати. Вночі його теж охороняють, але, за спостереженнями місцевих жителів, вояки щоночі залишають свій пост і йдуть в село шукати дівчат.

Повечерявши, ми одразу ж почали збиратися в дорогу, щоб ще цієї ночі перейти кордон. А наш четвертий, розказавши, звідки він, почав розпитувати у господаря дорогу до свого села.

Той йому докладно пояснив, а нам назвав село, пароль і господаря, який мав подбати про нас далі. Ми щиро подякували доброму чоловкові і рушили за село. Тут ми обнялися з нашим четвертим, побажали один одному благополучно дістатися додому.

Міст забовванів якось зненацька. Спинилися і почали пильно придивлятися, чи нема варти? Наче б – нема. I ми, переборюючи хвилювання, ступили на міст.

Раптом з протилежного боку вигулькнули дві фігури, які рухалися нам назустріч. На якусь мить ми розгубилися, а потім кинулися навтьоки. Грізний окрик німецькою «Стій! Стріляю!» тільки додав нам сили. Вихором збігши з моста, ми кинулися урозтіч, хто куди. Я побіг понад річкою, а куди поділися товариші – не бачив. Раптом чую постріли: один, другий, третій...

Постріли наче підштовхували в спину. Вибравши момент, кинувся у воду.

На щастя, було не дуже глибоко, а чи холодна вода – я не відчув. За мить уже був на другому боці, а пробігши ще метрів зі сто, зупинився, щоб перевести дух. Озирнувшись, побачив, що від мосту просто на мене хтось біжить!

«Німець!» – майнуло в голові, і я щодуху кинувся бігти, не розбираючи шляху, не чуючи під собою землі. Озираюся – мій переслідувач від мене не відстає.

Але чому, думаю, він не кричить "Стій!" і не стріляє? Мабуть, хоче взяти живим. Чи то від цієї думки, чи від шаленого напруження сили почали залишати мене.

Я зупинився і приготувався усім своїм немічним тілом скочити на ворога, щоб застати його зненацька. А мій переслідувач, добігши до мене, за якихось десять кроків спинився, і, тяжко дихаючи, голосом Хоми каже:

–  Якого дідька тікаєш? Погоні вже нема!

Я, де стояв, там і сів на землю. Хома опустився поряд і почав оповідати про свої пригоди.

Коли ми кинулися з мосту у різні боки, він заховався під міст. А коли німці побігли за нами, він перебіг міст і рушив у ту ж сторону, що і я. Сподівався мене знайти. I ото ледве наздогнав.

– А таки добрі ноги маєш, – сказав мій побратим.

–  Та й у тебе не гірші, – віджартувався я. Хоч було нам не до жартів. Ми не знали, що сталося з Костем: вдалося йому втекти, схопили його німці, чи, не дай Боже, застрелили?

Оскільки нам говорили, що, перейшовши кордон, вже можна рухатися і вдень, то ми так і зробили. Тільки старалися триматися подалі від головних доріг.

15. НАС ЗНОВУ ТРОЄ

Йшли ми з Хомою до самого ранку і ще півдня. А що були до краю виснажені, то сіли в рові при дорозі відпочити. Аж дивимося – йде дорогою якийсь чоловік з вигляду такий же бідний і обношений, як і ми.

–  О, ще якась біда суне, – каже Хома. – Буде нам попутник замість Костя.

Так ми собі балакаємо, дожидаючись того подорожнього, бо він ще таки далеченько. Тут я зводжуся на ноги і раптом чую:

– О, Коцюба!

На радощах, що ми знову разом, мало не подушили один одного в обіймах. Кость розповів, що у той злополучний момент він теж побіг понад річкою, але у протилежний від мене 6ік. Коли переконався, що погоня відстала, пройшов ще зо два кілометри, а тоді роздягнувся, "форсував" річку вбрід і рушив шукати ту саму явочну квартиру.

Тепер наш шлях був зовсім не схожий на попередній. На кожній явці нас, так би мовити, передавали з рук в руки. Годували, давали харчів на дорогу і, повідомивши пароль, направляли до наступного пункту.

Коли до нового німецько-радянського кордону залишалося кілометрів сорок-п'ятдесят, попрощався з нами і Хома, йому треба було брати курс на Холм. А ми з Костем вирішили прямувати до Львова, щоб переходити кордон по сухопутті, бо долати його через Буг нас відраювали.

I ось нарешті остання наша явочна квартира неподалік від кордону, на горизонті – Львів, а позаду – 20 діб важкого шляху, з яких п'ять перших, по німецькій території, виявилися найважчими.

На польській землі важко було хіба що нашим ногам, а люди нам усіляко сприяли. Щоправда, ніколи й нікому ми не говорили, що ми – українці. Четвертий наш побратим був поляком, але неволя зробила нас щирими друзями. На всіх явочних квартирах ми були просто польськими жовнірами, які утікали з німецького полону.

Назвавши останній пароль, ми опинилися у затишному домі. У того господаря була земля, яка впиралася просто в межу, що ділила територію між "совєтами" і німцями. Щоразу, перш ніж щось на ній робити, чоловік мусив заявляти у німецьку комендатуру, повідомляти, які роботи будуть виконуватися і скільки буде людей.

Удосвіта ми заходилися вантажити гній на воза, а потім, доки ми снідали, господар пішов у комендатуру. Повернувшись, він запріг коней, а ми з вилами в руках потюпашили за ним, нібито той гній розкидати.

Під'їхавши до самого лісу, ми почали поволеньки той гній скидати, а господар тим часом нам пояснював, що і як маємо діяти. Головне – заховавшись у лісі, ми мали вивчити обстановку на радянському кордоні, бо з німцями було все ясно. Тільки вряди-годи їхні патрулі проходили то в одну, то в другу сторону, і проскочити між ними було не так уже й складно.

Інша картина – з радянської сторони. Ось ідуть прикордонники понад кордоном, і раптом – як крізь землю провалилися! Ми лише перезирнулися, так і не второпавши, куди вони поділися? Аж гульк – метрів через тридцять з'явилися знову. Наступна пара з'явилася трохи далі від кордону. Від напруги ми аж подих затамували, до сліз в очах вдивляючись у загадкові фігури. I знову – таємниче зникнення і така ж несподівана поява.

Після цілісінькрго дня безперервного стеження ми нарешті зрозуміли: якщо у першій лінії прикордонники йдуть по поверхні, то у другій лінії навпроти буде окоп чи, може, підземний хід. От тільки, якщо це окоп, то невідомо, якого він розміру і чи буде змога його перейти? Отож, ліпше їх нам оминути. Ми вже добре знали, де вони знаходяться, і через який перехід  йдуть прикордонні наряди.

16. ТАКА НЕПРИВІТНА РІДНА ЗЕМЛЯ

Стемніло. Ми обережно рушили. Пройшли німецьку лінію і рів, який, мабуть, і означав власне кордон. Загорожі із колючого дроту тоді ще там не було. Крадучись, минули першу лінію й почали петляти, щоб не потрапити на "окоп" у другій.

Щоб зорієнтуватися, чи пройшли вже й третю лнію, залягли. Аж чуємо – ідуть прикордонники і про щось тихо розмовляють. Перечекавши, доки голоси віддаленіли, рушили далі. І третій за двадцять днів небезпечної мандрівки кордон був щасливо перейдений!..


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина «Мєнти не бігають з намиленими дупами», - журналістка про візит Зеленського на Рівненщину
Наступна новина У центрі Луцька відкрилась нова піцерія. В меню – лише один вид піци
Останні новини
Схожі новини