Прямий ефір «Луцького радіо»

Як Павло Коцюба з Жидичина на війну ходив. Частина 4: Втеча з полону

Як Павло Коцюба з Жидичина на війну ходив. Частина 4: Втеча з полону
Табір польських військовополонених. Німеччина, 1940 рік

Від редакції «Першого». Цю повість взимку 1997-98 року написав мешканець села Жидичин Петро Перчук. Він – звичайний сільський електрик, але з тих, хто з дитячих років тримає у пам’яті родинну історію, так часто невідривну від історії краю, країни, світу.

Петро Перчук описав детальну і яскраву розповідь свого старшого брата Павла Коцюби. У вересні 1939 року, коли гітлерівська Німеччина напала на Польщу (у складі якої на той момент була і Волинь), Павло був мобілізований у польську армію, потрапив в полон до німців, втік і повним небезпеки шляхом добрався таки до рідного дому. Усе, описане у повісті – реальні події. 

У дні, коли світ згадує кривавий вересень 1939 року, 80-ту річницю початку Другої світової війни, «Перший» публікує невигадану історію волинянина, доля якого стала частиною незабутньої епохи. Цю історію два десятки років тому публікувала газета «Волинь». В інтернеті повість друкується вперше. Текст повісті надали редакції «Першого» рідні її автора, Петра Перчука.

      *       *       *

У трьох попередніх частинах цієї повісті йшлося про те, як мешканець села Жидичин (сьогодні – село у Ківерцівському районі Волинської області) з початком Другої світової війни, коли у вересні 1939 року Німеччина напала на Польщу, був мобілізований до польської армії. Павло пережив кілька невдалих боїв, зрештою потрапив у полон до німців. Там, після численних поневірянь і пригод Павла Коцюбу доправляють до Німеччини, де він потрапляє на ферму працівником у німецьку сім’ю. Павло разом з іншими полоненими тяжко працює, живе у загальному бараці, і водночас знайомиться з такими для нього дивним звичаями і укладом життя німецької общини. А ще – не полишає надії втекти з полону.

 

Перейти до читання першої частини повісті

Перейти до читання другої частини повісті

Перейти до читання третьої частини повісті

 

9. ПІДГОТОВКА ДО ВТЕЧІ

Отак у турботах і тяжкій праці прожив я у господині цілу зиму. Але думка про втечу не полишала мене.

Водночас, добре розумів, що до втечі треба ретельно підготуватися. I найперше – слід було знайти надійного товариша, такого, щоб не підвів у будь-якій ситуації.

Ще відтоді, як нас сюди привезли, я познайомився із земляком, родом із Ківерців. Звали його Костянтин. Ми заприятелювали, часто вечорами ділилися своїми пригодами, адже у нас були різні господарі. Але навіть йому я ніколи не зізнавався, що виношую думку про втечу. А як тільки у повітрі запахло весною, я обережно почав вивідувати його думки щодо цього.

Він зізнався, що з настанням весни також вирішив утікати. I не сам, а з товаришем, якого звати Хома. Родом він із Холмщини.

Якось ми зібралися втрьох, погомоніли, і з того часу почали готуватися до втечі. Група із трьох чоловік видавалася нам найоптимальнішою, бо більша кількість швидше могла б потрапити у поле зору гестапо.

Найперше завдання – змінити свій зовнішній вигляд. Адже на польську військову форму лаятиме будь-який собака. В одного з полонених я запримітив цивільну ватяну куртку, шинелі він позбувся десь у боях. Він охоче пристав на мою пропозицію помінятися з ним.

Капелюха я знайшов на смітнику, а старі штани просто випросив у селян, мотивуючи тим, що в одних такої суворої зими просто холодно. Така "екіпіровка" була цілком придатна для втечі, яку вирішили здійснити вночі.

Та от біда: на ніч до нас ставили вартового.

Але за зиму ми зауважили, що вартовий стовбичить біля входу, але ніколи не обходить навколо приміщення. Бо й нащо?! Вікна ж загратовані.

Але й удень тікати небезпечно: на вулицях повно людей, та й господарі відразу ж заб'ють тривогу. Тож вся наша увага була прикута до вікон.

Працюючи в господині, я із якоїсь залізяки зробив щось подібне до цвяходера і намагався повертатися з роботи раніше від інших. Доки нікого не було, витягав тим інструментом цвяхи на гратах, при потребі легко можна було їх витягнути руками. На це у мене пішло майже два місяці

А у Костя виявилася карта Польщі, до того ж, досить докладна: на ній були означені не лише міста, а й більші села, що для нас було дуже важливо.

Хома десь дістав компас.

Весняний вітер розтопив сніги, а я саме скінчив мордуватися з тими цвяхами. Отож, все йшло за планом. Настав час подумати про харчі на дорогу.

3 цим проблем не було. У господарів можна було легко поцупити кусень хліба чи навіть сала, а то й якусь консерву. Проблема була в іншому: де це все зберігати? Адже за день чи два необхідної кількості продуктів не збереш. Вирішили ховати наші припаси, розпоровши матраци.

 

10. ЧЕТВЕРТИЙ – ЗАЙВИЙ?

I ось настав той довгоочікуваний день. А точніше – ніч. Ми прийшли з роботи раніше за інших, спакували у клуночки харчі і знову сховали їх у матраци. Вирішили чекати пізньої ночі.

3ійшлися товариші, погомоніли і почали вкладатися спати. За якийсь час почулося смачне хропіння. Уже почалися весняні польові роботи, і полонені на них дуже втомлювалися.

Я швиденько повиймав цвяхи і зняв з вікна грати. Перед тим я не раз тренувався, як відчинити й саме вікно. Захопивши клуночка з харчами, я вислизнув у сад. За мною вискочили Кость і Хома.

Та, як тільки я намірився поставити грати на місце, щоб одразу не спохопилися про втечу, як у вікні з'явився і четвертий:

– Хпопці, я з вами!

Я отетерів. Що робити? Не взяти його не можна, бо ж підніме зараз гвалт, і нас зловлять на місці. I брати страшно. А раптом це провокатор?! Але часу на обдумування не було.

Так нас стало четверо. Виходячи із села, кожен з нас обдумував оцю непередбачену ситуацю із четвертим, але всі мовчали. I лише на першій зупинці, коли останні будинки залишилися позаду, ми втрьох, пошептавшись, вирішили: четвертого не проганяти, але й не відпускати від себе ні на крок. А коли помітимо щось непевне у його поведінці – задушити!

На щастя, наші побоювання виявилися марними. Потім товариш по нещастю розповів, що він одразу ж помітив наші пригогування до втечі, бо й сам про таке думав. Тож водночас із нами діставав цивільний одяг, запасався харчами. Але признатися нам боявся, бо гадав, що не приймемо його до спілки. От і вирішив зробити це в останній момент.

*   *   *

Перед нами в'юнилася польова дорога, якою ми пройшли кількасот метрів на схід. Потім круто повернули на сто вісімдесят градусів і тільки на захід. Заплутували сліди на випадок, коли б нас кинулися шукати з собаками. Нам слід було якомога швидше перетнути чисте поле і добратися до лісу. I тут нам стало у пригоді ось що.

Я вже згадував, що минула зима була дуже сувора й багатосніжна. Тому господиня кілька разів загадувала мені вантажити на сани сіно, буряки, картоплю і везти це до лісу, підгодовувати диких звірів. Для них по лісі були зроблені спеціальні годівниці. Я приїздив до лісника, він сідав зі мною на сани і вказував, куди який корм скидати. Лісник трохи розумів по-польськи і був вельми балакучий. А я на той час уже непогано розумів німецьку.

Якось він обмовився,  що  цей ліс – ніщо у порівнянні із тим, який знаходиться кілометрів за 30 на захід від села. Він тягнеться аж до річки Одер і далі, до польського кордону. I звірів там сила-силенна! Мене ж цікавили не звірі, а як туди дістатися, чи є дороги, чи перетинають шлях річки? Про все це я непомітно, щоб не викликати підозри, й розпитував у лісника. I тепер, без особливих сумнівів, я повів своїх товаришів до того лісу.

Сонце ще тільки готувалося кинути на світ Божий перші промені, як ми опинилися у прихистку дерев. I тут же почалися розчарування. Я уявляв собі цей ліс таким, яким знав наші рідні волинські гаї, де є така гущавина, що за крок перед собою вже нічого не бачиш. А тут?! Ніби й не ліс, а густо посаджений сад. Клята німецька акуратність! Ні тобі бурелому, ні кущів. Де тут сховатися?

Почали роздивлятися й шукати місце, де б можна було переднювати, дочекатися темряви. Віддалік від дороги побачили маленький видолинок, швидше – заглибину, яку вирішили обтикати нарізаними гілками, аби хоч якось сховатися від небажаного ока.

Сіли підкріпитися, та виявилося, що наш четвертий своїх харчів у поспіху не взяв, отож довелося його підгодовувати. Втома хилила до сну, але один з нас спати не мав права. Десь за годину до нас долинув якийсь гамір, що неухильно наближався. Погоня! Кров ударила в скроні, всередині замлоїло.

 

11. НАЙТЯЖЧИЙ ДЕНЬ, НАЙТЕМНІША НІЧ...

Ми домовилися у разі переслідування розбігатися у різні боки, може, хоч хтось врятується. У цьому становищі кожен з нас міг, як заєць, сподіватися лише на ноги і на щасливий випадок. Та бігти вже не було сил, і ми лише тісніше пригорнулися до землі, наче вросли у неї. Гомін то наближався, то віддалявся, доки, врешті, не затих зовсім. Ми якось водночас полегшено зітхнули.

Коли сонце закотилося за верхівки дерев, трохи перекусили, визначили курс за компасом і рушили. Тільки той, хто хоч раз ішов нічним лісом по бездоріжжю, знає, який то тяжкий шлях.

Світанок застав нас якось зненацька. I знову проблема: де переднювати? Не знайшовши нічого підходящого, вирішили чекати ночі на деревах. Обрали для цього двоє дерев, які не скинули осіннього листя. То був дуб-нелинь, який ще називають глухим і щось схоже на нашого граба.

Двоє залізли на дерево, а інші ламали гілля і подавали товаришам, щоб зробити своєрідне гніздо і замаскуватися. Те саме влаштували й на другому дереві. А коли вже  повмощувалися, то ще й прив'язали себе до гілля, хто чим мав.

Це був найтяжчий день нашої втечі. Мабуть, і котові важко цілий день всидіти на дереві, а то ж таки люди. До того ж, здаля долинав якийсь шум. Десь неподалік, схоже, заготовляли ліс. А зустріч із робітниками нам нічого доброго не обіцяла.

Нарешті стемніло. Мов оті первісні люди, ми позлазили з дерев, почали розминатися. Нестерпно боліло тіло. Вгамувавши голод, рушили далі. I десь близько півночі перед нами зблиснуло миготливе плесо Одера.

Ми ніяк не могли зорієнтуватися, яка його ширина, оскільки було темно, хоч око виколи. Присіли спочити й порадитися, як бути далі. Я запропонував одяг припасувати на голову й долати водний бар'єр вплав. Та виявилося, що з нас чотирьох тільки двоє вміють плавати – я і Кость. Та чи й подолаєш таку річку в майже крижаній воді? Отож, вибір невеликий: або шукати якогось човна, або майструвати плота.

Пройшовши з кілометр берегом річки, помітили, що віддалік бовваніють якісь будівлі. Серце прискорено закалатало, коли за кільканадцять метрів на березі помітили невеликий човен, перекинутий догори дном. Та радість наша виявилася передчасною. Не встигли ми наблизитися до жаданого човна, як на нас накинулася зграя величезних собацюр-вовкодавів.

Утікали так, що землі під собою не чули. Спинилися тільки тоді, коли переконалися, що псиська відстали. А човен, що лежав на березі, притягував нас, наче магнітом.

"Озброївшись" замашними киями, повернули назад. Двоє пішли в обхід, щоб відвернути увагу собак, а ми з Костем тим часом підхопили на плечі човна і понесли подалі від будинків та чотириногих сторожів.

Та коли спустили човен на воду, він у нас на очах почав наповнюватися водою. Таким човном не попливеш. Довелося знову витягати його на берег і маскуватися разом із ним у лісі...

 

12. «ПЛИВЕ ЧОВЕН, ВОДИ ПОВЕН...»

Розвиднилось. Ми уважно оглянули човен. Він був старий і зігнилий. У добрі часи навіть на дрова не годився б. При пильнішому знайомстві із цим "транспортним засобом" ми зрозуміли, що він ще й малий, більше двох чоловік водночас на ньому не попливе. Та вибору в нас не було: сякий-такий плавзасіб є, отже – треба його відремонтувати.

Вистругали тоненькі дерев'яні лопаточки і почали конопатити щілини, використовуючи для цього вату з наших курток. Надерши лика з молодих дерев, затягнули ним перед і зад човна.

Ми із Костем, надибавши дубка сантиметрів сім-вісім у діаметрі, почали вистругувати весла. То була неймовірно важка робота. Наш єдиний ножик дуже швидко затуплювався, і ми гострили його на якомусь камінчику, який знайшли біля дерева. За цілий день ножик не спочив ні на хвилину, а наші руки вкрилися кривавими пухирями. Та все ж до вечора весло й човен були готові. Хоч те, що ми вистругали, з великою натяжкою можна було назвати веслом, та, як мовиться, на безриб'ї і рак риба.

Перевіривши, чи нема десь поблизу людей, ми понесли човен до ріки, спустили його на воду. Вона знову почала просочуватися у щілини, але вже не так швидко, як раніше. Отож, ми готувалися форсувати Одер із заходу на схід, не припускаючи навіть думки, що у 1945-му доведеться форсувати його у зворотному напрямку...

Треба було вибрати серед нас "капітана", та з'ясувалося, що керувати човном ніхто не вміє. Щоправда, колись мені доводилося плавати човном по Стиру, але то були дитячі забавки. Та мої побратими, з'ясувалося, не мали й таких навичок. Хочеш не хочеш, довелося братися за весло мені.

Першим сісти зі мною відважився Кость. Тільки-но ми відчалили від берега, як вода почала швидко заповнювати наш човен. I тут я пригадав, як ми пили воду чоботом з баюри зі здохлим конем на першій нашій зупинці по шляху в неволю. Сказав про це Костеві, і той миттю взявся за роботу.

Зворотний шлях був важким, оскільки і гребти, і вичерпувати воду доводилося самому. На цей раз зі мною у човен сів Хома. А що плавати він не вмів і води боявся панічно, то зігнувся у три погибелі, дивлячись перед собою у човен, і механічно черпав чоботом воду, навіть не дивлячись, кудиїї виливає.

Нарешиті ми зібралися усі четверо уже на тому боці і, визначивши курс за компасом, вирушили до польського кордону...

 

13. КОРДОН, АЛЕ НЕ ТОЙ...

Минуло вже п'ять діб наших блукань у німецькому лісі. Нарешті – кордон!…

Далі буде...

Петро ПЕРЧУК

Літературний запис Валентини ШТИНЬКО


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Біжи, Луцьк, біжи. Хто прийшов на Дмитрук Лучеськ Півмарафон
Наступна новина На Волині з’явиться нова об’єднана громада
Останні новини
Схожі новини