- Коли я була школяркою, ми прибігали сюди. Тут стояла величезна груша, а в цьому приміщенні були величезні дерев'яні сходи. Ми піднімалися ними, штукатурка була оббита, вікон не було, але ми дуже любили бігати цими руїнами. Тут ніхто не жив. Тільки мама розказувала: “Це школа, в якій я вчилася”. На диво, мені, людині, яка провела в Жидичині все своє життя і народилася тут, було невідомо, що тут був монастир. Зараз мені соромно про це говорити, але так є, - каже Юлія Дащук.
Розмовляємо у дворі монастиря у Жидичині. Розмова - геть світська. Юлія - тільки одна з тих, хто рухає тепер Жидичин, розвиваючи його культурні й туристичні фішки.
Ще років 20 тому це було не дуже й помітне, хоча велике село біля Луцька. Тут думали про землю, асфальт на дорогах, дитячий садок, якого не було… - все банальне, що думають села. І не думали про туризм, проекти, фестивалі, благодійні ярмарки і всяке таке, чим живе село нині.
Уже два роки у селі діє інформаційно-туристичний центр «Жидичин-центр». Активність команди, яка це впевнено розвиває, заручившись підтримкою місцевого монастиря і місцевої ради, привертає увагу до Жидичина.
Усе частіше люди хочуть побачити, що там є, бо чули про це…
Його відкрили при монастирі
* * *
Після адміністративно-територіальної реформи жидичинська громада стала частиною Луцької ТГ. У селі досі дискутують, чого в цьому непростому рішенні більше: перемог чи поразок. Але Луцька тергромада точно від цього виграла. Вона приєднала до себе не просто трохи земель за містом, якому тісно.
Жидичин - село, яке активно будує свою «культурну репутацію», популяризуючи історію пам’ятки, яку має, розвиваючи у селі туризм, гуртуючи громаду навколо культурного життя.
Направду, далеко не одне село має на своїх теренах пам'ятки. Має монастирі, храми, городища, цвинтарі, місця боїв, поховання…, але не знає, як з цим працювати. У Жидичині знають. Ми навмисне запросили на розмову трьох людей, які це роблять. Але варто сказати, що їх набагато більше.
Юлія Дащук - корінна жидичинка, у минулому сільська голова, нині доцентка кафедри туризму та готельно-ресторанної справи Луцького національного технічного університету. Мирослава Бондарук - лучанка та екскурсоводка. Любов Фрадинська - теж лучанка, директорка Жидичинського будинку культури. З ними ми говоримо про те, як у Жидичині вдалося поєднати зусилля громади та монастиря, щоб розвивати туризм та втілювати сільські культурні проекти.
що лишився від будівельників
Від Жидичина до Луцька - кілька кілометрів. У Луцьку знають, що час від часу в селі відбуваються цікаві дійства. Туди приїздять то на гучні водохрещенські купання, то на фестивалі громади, то на благодійні ярмарки чи - просто на екскурсії, бо є що подивитися.
Серед інших обєктів, які рідко зустрінеш в селі, але який є в Жидичині - інформаційно-туристичний центр. Його спорудили з ініціативи місцевого монастиря, але за два роки він став осередком культурного і туристичного життя сільської громади. Умовно кажучи, тут на всю розвивають бренд «Жидичин». Тут пишуть проекти. Під дахом центру трудиться команда, яка редагує та випускає у світ книжки про історію села, яка продукує сувенірну продукцію з локальною символікою, яка видає на-гора ідеї для культурних акцій.
Флешмоб до Дня прапора
«Дати відчути смак результату». З чого почали?
«Напевне, першими ініціаторами того, щоб про Жидичин говорили, були все таки отці в монастирі. Коли вони у 2003 році сюди прийшли, то тут не було майже нічого з того, що є зараз. Що ми знали про Жидичин? Річка. Храм. Іраїда Михайлівна, наша місцева краєзнавиця, яка тоді працювала в школі, щось розповідала. Але чомусь тоді воно не відкладалося. Якоїсь інформаційної фішки ми тоді не зловили. Може, тому що не було візуалізації. Втім, ми не знали, чим можемо гордитися», - згадує Юлія Дащук.
Життя у приміському селі пожвавішало з відродженням монастиря. Крім того, в 2015-го у сільську раду прийшла команда молодих людей, бо люди обрали сільським головою місцеву 25-річну Юлію Дащук. Та одразу взялася осучаснювати роботу найперше під дахом сільради і шукати можливості для цікавих проектів.
«Юля почала зміни з елементарного і в елементарному відчувала опір. От наприклад: банальна пропозиція встановити скайп усім працівникам сільради на своїх комп'ютерах, щоб не ходити один до одного і мати змогу відправити якийсь документ, викликала шалений спротив, істерику «шовонапридумала?!» - сміється її колега Мирослава Бондарук нині, разом вони працюють ще з тих часів.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Перетворити психлікарню на замок. Це пробують втілити на Волині. Розбираємося - як
Треба було пробудити інертну громаду. Почали з простого: із зупинок. Ті були обдертими, жахливими бетонними спорудами. Зробити їх кращими - це те, що не потребувало значних ресурсів і згуртувало громаду. Взялася за справу молодь, підтягнулися старші.
Згодом про Жидичин заговорили, бо тут почали проводити заходи - звичайні сільські свята. Робили це не у форматі мітингів радянських з виступами голови і колективів, а сучасніше: грав оркестр «Кантабіле», у парку Данила Галицького співав популярний на Волині квартет «Акорд», живий король Данило їхав на коні і відкривав театралізоване дійство.
«Так ми побачили, що в громаді є багато активних людей, які реально хочуть щось робити. Зрушити громаду з місця дуже важко. Всім керівникам на місцях я радила б не розбиватися від того, що ти гуртуєш-гуртуєш людей, а вони пасивні. З величезної когорти знайдеться двоє-троє. На них і варто опиратися. Не треба надіятися, що тебе підтримає вся громада», - каже Юлія.
Крім свят, одним із механізмів згуртування стали збори громади, на яких просто маркером на фліпчартах прописували проблеми територій. Згодом шукали тих, з ким можна щось робити, щоб їх вирішувати.
«Важливо дати відчути смак результату. Відкриття ялинки, наприклад. Закликали це організувати самотужки. Хтось розпалював вогнище. Хтось пік пироги. Хтось ставив ялинку. Коли вони це все провели, то побачили, що можуть добитися результату разом. У нас були толоки. Ми просили людей банально вийти і прибрати біля своїх парканів уздовж траси. А ті від ради отримували таблички з адресою на будинки. Така ніби дрібниця, але мотивувала їх. Кожен повісив їх на хаті, як знак того, що долучився до цієї справи», - розповідає Юлія про те, як громада ставала громадою.
Паралельно у селі вигравали маленькі проекти. Для прикладу, на сквер у сусідніх Липлянах виграли співфінансування від облради. Постійно подавалися на більші гранти і продукували ідеї. Завадили цій роботі місцеві вибори. А згодом і адміністративно-територіальна реформа: село приєднали до Луцька, тепер тут фактично немає сільради.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Без гармат, глінтвейну і ...ополонки. «Масові купання» в Жидичині під Луцьком. РЕПОРТАЖ
Цьогоріч тут значно більше туристичних груп
«Щось робіть». Як створили «Жидичин-центр?
Два роки тому в Жидичині створили інформаційно-туристичний центр.
Ідея належить наміснику монастиря о. Константину Марченку. Дівчата жартують і часто називають його «намісник інформаційний», маючи на увазі, що отець Константин (а у світському минулому - журналіст), багато уваги приділяє роботі на інформаційному фронті досі. У його монастирі видають газети, книжки, перекладають книги духовних лідерів, фінансують пошуки в архівах та історичні дослідження.
Коли він побачив, що частина активної громади після місцевих виборів лишилася поза роботою, вирішив не втрачати цей інтелектуальний ресурс. То було 5 людей, які організовували життя громади до цього.
Дуже швидко з будівельного вагончика, який стояв на вході до монастиря, виріс креативний інформаційно-туристичний центр. Спершу то мало бути місце, з якого люди знайомилися б із пам'яткою.
«Будемо щось будувати», - сказав нам якось отець Константин. Ми бачили той вагончик і не вірили. А він усміхався і відповідав: «Щось робіть, я куплю вам банку блакитної фарби». Це все ми робили давно. Кожен окремо. Але ми не мали місця, яке б нас поєднало. Наш «Жидичин-центр» побудували за два місяці. У червні отець сказав: «Робимо!», а 25 серпня ми заходили всередину», - розповідає Мирослава Бондарук.
про всі цікаві місця у Жидичині
Вона – одна з тих, хто відповідає у центрі за інформаційну роботу, водночас є екскурсоводкою, коли побачити жидичинські локації приїздять туристи.
«Нині це - комунікаційний центр. Розумієте, ті люди, які живуть у монастирі - ченці, вони не можуть завантажувати себе світськими проектами. Вони йдуть в монастир не бути екскурсоводами чи проектними менеджерами. А є люди, які можуть це робити. Мені здається, що «Жидичин-центр» дуже класно вписався в цю історію. Одночасно це платформа, де ми думаємо не тільки про паломників, а й народжуємо всі наші культурні проекти», - зауважує намісник монастиря о. Константин Марченко.
Якщо торік у дуже непростий ковідний рік таких груп було всього 8, то цьогоріч – 22.
У створення інформаційно-туристичного центру інвестували майже 300 тисяч гривень. Фактично – це кошти благодійників, меценатів, які на свої культурні проекти залучає монастир.
Серед витрат центру – це невелика зерплатня працівницям (3 тис. грн) та близько 1 тис. грн щомісяця на поточні витрати. За два роки, каже о. Константин Марченко, ці витрати сягнули 24 тис. грн.
«Щоправда, Юлія від своєї зарплатні постійно відмовляється. Каже, що готова її брати тоді, коли центр буде заробляти на ці витрати самотужки», – додає настоятель.
«Жидичин-центр» доріс до того, що тут почали брати гроші за свої послуги. Кажуть, на таке рішення було зважитися найважче.
«Ми не могли на це зважитися, бо все-таки центр діє при монастирі. Але ж ми кажемо, що це світський проект. І цивілізовано - робити це за певну плату. Це нормально. В середньому це вартує 30 гривень з людини, для великих груп є знижки і за майже двогодинну екскурсію локаціями просимо 300 гривень.Я задумалася про гроші, коли на одному із семінарів чи тренінгів почула дівчину, яка розвиває бренд “Yaglyna” (красивий глиняний посуд). Вона розказувала, що ніяк не могла зважитися підняти ціну на свою продукцію, щоб робота була не в збиток. Але як тільки це зробила, одразу почала розвиватися. Ця історія нас підштовхнула до рішення про платні послуги», - згадує Юлія Дащук.
Серед прибутків центру – продаж кави, книг та сувенірів. Таким чином тут заробляють 2-3 тисячі на місяць. За два роки тут збільшили асортимент різної «туристичної продукції» із 7 позицій до 40. вдалось розширити асортимент з 7 до 40 позицій. Якщо раніше на продаж було 10 книг, то тепер – 60.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Як отримати гроші від УКФ і не пошкодувати про це. Досвід волинян
Бо хочуть мати кошти на розвиток ідеї
Вчаться цінувати історію і ходити… в Будинок культури
Жидичину пощастило й з іншим. Рідко яким селам пофортунило мати людину, яка досліджує місцеву історію. Часто ці краєзнавчі пошуки відбуваються на рівні шкільних гуртків, і це теж непогано. У цьому селі все серйозніше: тут є Іраїда Майданець. Більше 15 років Іраїда Майданець тільки й тим і займається, що досліджує Жидичин. Вона копається в архівах і у постійних пошуках. Знайти людину, яка знає про Жидичин більше, не вдасться.
Кульмінацією її пошуків стала книги «Жидичин. Давня православна обитель» і «Жидичин козацького роду», де зібрані дослідження Іраїди Майданець із локальної історії. Книги видані за кошти меценатів, за підтримки територіальної громади та монастиря. Нині вони на чільних полицях у «Жидичин-центрі».
«Часто вона приходить до нас в інформаційний центр зі словами: «Дівчата, я щось знайшла! Сідайте і слухайте…». Ми просто записуємо все, що вона говорить. Це вона дослідили, що Жидичинський монастир був першою лаврою. Це вона розповіла нам, що в селі нашої громади Липляни був свій святий. Це священномученик Мирон, розстріляний в радянські часи у концтаборах, канонізований в 90-ті. Для нас його історія - то відкриття», - каже Мирослава.
І активно підтримують краєзнавчі пошуки в архівах
З історії Жидичинського монастиря на Волині лишилося дуже мало документів. Вони або вивезені, або знищені. Один із напрямків роботи «Жидичин-центру» - робота в архівах за межами України. Фахівці їздили з цим до Польщі, Угорщини, тощо. Ведуть пошуки у всіх можливих сховках.
«Бо він завжди був проукраїнським. За часів царської Росії - василіанським, греко-католицьким, тобто теж неугодним, бо пропагував українську ідею. Ми знайшли у львівському архіві указ, підписаний Катериною ІІ, де вона розпоряджається закрити всі уніатські монастирі, а в першу чергу - Жидичин. Вони його боялися. Багато є документів у Польщі, в Литві, в Росії. Півроку тому з московського державного архіву нам надіслали скан-копію проекту великого храму», - розповідає екскурсоводка центру.
Як тільки в селі побачили, що комусь цікава історія місцевих родин і старі світлини, як це запустило своєрідний флешмоб. На сторінці інформаційного центру закликали ділитися цікавинками - і люди охоче на це відгукнулися.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Якась інша тиша». Що пам’ятають у Жидичині про таємничі підземелля під храмом? СВОЯ ІСТОРІЯ
«Жидичан це сколихнуло, зачепило. Це для нашої громади дуже важливо. Десятиліттями село було поділене на «бандерівців» і «небандерівців», на наших та їхніх, на прихожан однієї церкви та другої. Це все починалося з того, що фактично розділене навпіл було подвір'я монастиря. Палац митрополита був за духовною обителлю КП, а через паркан - давня монастирська церква була за МП. Розкол у селі був дуже відчутним і впливав на розвиток громади в цілому, тому що прибічники різних поглядів не віталися на вулицях і не могли працювати разом», - пояснює Юлія Дащук.
Коли у 2015-му намісник із ченцями їхав на фронт з волонтерською допомогою, віз каски і таке інше, жидичинці взялися зробити їм сюрприз до повернення і почистили й пофарбували синьо-жовтим паркан, який розділяв будівлю монастиря та церкву. Чистили корчі й на іншому боці, але тоді ще для цього лазили по той бік - «як на ворожу територію».
Це змінилося кілька років тому, громада ПЦУ повернула собі монастирську церкву. Розколені конфліктами родини нині потроху долають бар'єри у спілкуванні. Громада дуже активно проводить різні фестивалі та заходи. І не тільки навколо монастиря.
Гуртуються тепер вони і навколо Будинку культури.
«Я з Луцька. Але коли мені в один день запропонували очолити Будинок культури в Жидичині, то ключове слово було Жидичин. Я давно є волонтеркою при монастирі. Я знаю цих людей. Я тут щось робила. Мені хотілося це продовжувати. То був сірий холодний Будинок культури. Не дуже гарно пахнув. Зараз у нас триває оживлення приміщення. Люди тільки вчаться, що можна туди приходити, що можна там проводити час. Цей процес повинен бути постійний, наполегливий, не завжди на нього є ресурси, але є команда», - розповідає Любов Фрадинська, відкриваючи нам двері за дверима у своєму БК і показуючи, де буде то виставка, то молодіжний центр...
Тут запровадили гуртки: співають, танцюють, досліджують історію і навіть вчать англійську. Тут так само «підсіли» на історію і тепер молодь за підтримки БК ходить Жидичином в сільські експедиції разом із Іраїдою Майданець. Вони навідуються до старожилів, розпитують, фотографують і фіксують їхні спогади.
«З цих матеріалів маємо намір створити архів у Будинку культури. Крім того, Іраїда Михайлівна збирає небайдужих людей, які хочуть дізнатися про свій родовід. Вона досліджує місцеві родоводи дуже глибоко: шукає в архівах, зводить родичів, фактично змушує їх говорити про свою історію. Нею зібраний унікальний архів зі світлин з історії села. Часто люди чистять дахи і просто приносять їй різні раритети, щоб не пропало», - розповідає Любов Фрадинська.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Жидичин, Забороль, Княгининок: на Волині підлітки створюють мультики про історію сіл
«Щоб після нашої екскурсії вона йшла далі»
Зі створенням центру зросла цікавість туриста не лише до монастиря, а й до місцевості загалом. Поруч зі скитом (а це місце, де раніше стояв храм, біля нього - давнє кладовище та вулиця жидичинських гончарів, яку називають Скуделичі) є екозамістя «Волинський край», недалеко - Будинок культури, де планують свій музейний куточок.
«Ми хочемо працювати спільно, аби людина, яка приїздить побачити жидичинський монастир, могла бачити ще щось. Щоб після нашої екскурсії вона йшла далі», - каже Мирослава Бондарук.
Не так давно «Жидичин-центр» підписав меморандум про співпрацю з центрами туристичної інформації Луцька та Володимира. Хочуть разом продукувати туризм на Волині. Саме з цих планів у Жидичині визріла ідея про річковий маршрут із Луцька до села. Колись у Жидичині був річковий порт, як, власне, і в Луцьку. Стиром ходили катери та пароплави, які не тільки возили пісок, а й групи людей.
куди може прибувати туристичний катер з Луцька
«До нас приїздили туроператори зі Львова і казали: «Окей, ми привеземо до вас львів'ян, але вони захочуть побачити те, чого немає у Львові?». У Львові немає річки! Село Жидичин з’єднане з Луцьком водою. Можна з луцького парку чи від порту біля знаменитого будинку скульптора Голованя доплисти до скита жидичинського монастиря. Тут ми приймали б групу, потім везли б до Луцька», - розповідають у центрі.
Зараз Луцька міська рада займається тим, що розчищає Стир у цьому напрямку. У 2021-му на це мають витратити щонайменше 100 тис. грн. А в селі пропрацьовують всі логістичні моменти. Скільки треба у це інвестувати, ще не рахували.
Хоча Луцька тергромада вже почала вкладати гроші у потенційного туриста. Поки це невеликі проекти. За словами керівниці департаменту туризму та промоції міста Катерини Теліпської, коштом бюджету вже надрукували інформаційні буклети про тамтешні пам'ятки і поширюють їх. Із цих же джерел профінансовано ознакування тамтешніх пам'яток та локацій - виготовлення інформаційних таблиць з текстом українською та англійською мовами.
Традиційно є й «але»:
- Те, що «Жидичин-центр» діє при монастирі, є і перевагою (бо дозволяє залучити кошти меценатів на розвиток туризму та культурні проекти), і водночас перешкодою для залучення інвестицій, бо грантодавці дуже часто не затверджують фінансування гарних ідей з розвитку громади саме через присутність чи радше причетність до них церкви.
- Щодня ламають у Жидичині й інші бар'єри: для прикладу, несумлінне ставлення людей до інфраструктурних проектів у селі. Ті часто нищать лавки, майданчики і таке інше. Хоча “чим далі в ліс”, тим більше тут звикають, що «має бути гарно». Пошкоджень стає менше, а громада більше цінує зроблене.
- Важко залучати на проекти кошти з інших джерел фінансування, бо їх обмаль. Потреби приєднаних громад міський бюджет поки фінансує обмежено.
Наразі у «Жидичин-центрі» готуються до відкриття нових локацій на території монастиря, пропрацьовують ідею з річковим маршрутом і готуються штурмувати іншими ідеями бюджет участі Луцької тергромади, відбір до якого відбудеться незабаром.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «А цього хреста розбили вже третій раз за рік». Репортаж із монастиря в Жидичині. ФОТО
* * *
Перед дверима до сільського «Жидичин-центру» вивіска про каву. Американо, еспресо, капучино… Тут це все можна купити. Випити кави з паперової склянки з логотипом центру. Придбати меду з місцевої пасіки чи пазли із зображенням Свято-Духівського скиту. Магніти. Книжки Іраїди Майданець…
Задля родзинки тут зробили фішкою місцеву лаванду. І навіть пробують вирощувати, смажити і молоти свою каву.
За радянських часів, коли на свята кругом монастирського храму в Жидичині ходив хресний хід, то у палаці митрополита (це пам'ятка місцевого значення, де тоді вчилися діти) вчителі бігом казали: «Закривайте вікна шторами!». Це щоб школярі не бачили, що просто у них під вікнами відбувається щось церковне.
Сьогодні тут вже інший Жидичин. Тут не закриваються шторами, а - навпаки. Тут зрозуміли, що для того, щоб розвиватися, треба себе… показати.
Як-от:
«Одного дня на сторінці у Фейсбуці ми просто взялися розказувати про наші сільські цікаві локації. Мовляв, дивіться, всі знають Заліщики, правда? А в нас є свої! І - фото «жидичинських Заліщиків». Ви не уявляєте, який це мало ефект. Бо люди живуть і не бачать цього навколо. От ми й показуємо», - каже Юлія Дащук, поки наливає нам каву.
Ту саму, жидичинську.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Інна МАКСИМЧУК
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
