Прямий ефір «Луцького радіо»

«А цього хреста розбили вже третій раз за рік». Репортаж із монастиря в Жидичині. ФОТО

«А цього хреста розбили вже третій раз за рік». Репортаж із монастиря в Жидичині. ФОТО
Архімандрит Константин Марченко

Архімандрит Константин Марченко, намісник Свято-Миколаївського жидичинського монастиря у своєму вже навіть і трохи далекому світському минулому – журналіст. Тому з ним завше легко, просто і цікаво.

– А ми для вас справжнього монастирського супчику зварили. Скуштуєте? – спитає він, коли ми вже добряче находимося і монастирським подвір’ям, і кімнатами-коридорами колишнього палацу митрополита, де нині братія нарешті повністю завершила всі внутрішні ремонтні роботи.

Таким супом з грибами мене востаннє пригощала бабуся на Маневиччині. Тут же його готував отець Сильвестр. У монастирі він за економа, а цього дня був і за кухаря.

Незвично бачити монастир майже порожнім. Коли тихо, розмірено, смиренно хазяйнують у ньому лише монахи. Частіше доводиться бувати тут на свята, коли у монастирському храмі – тісно, надворі – людно, а вервечка автівок тягнеться ген за дорогу. Древні стіни –  у риштуванні. Поруч – величезний фундамент нового храму.

Ми говоритимемо про будівництво, про гроші, про церковні посади і церковні конфлікти… Про старі світлини і робочий кабінет намісника… Про зруйновану могилу місцевого монаха і розбиті гойдалки... Про «шпаківню» на скиту і голубів…

А почали навіть не з Жидичина. Отець Константин – за кермом білого бусика, на сидіннях якого емблеми монастиря, а в салоні тихо грає радіо. Найперше він повезе нас у село Липляни. Чому?

«Липляни мені як віддушина»

Тільки чотири роки тому почалася історія цього храму (спиняє автівку біля дерев’яної церкви та скверу в Липлянах, - авт.). Упізнаєте? Колись стояла у сквері навпроти 4-ї гімназії в Луцьку. Липляни – мені як віддушина. Треба суботник зробити, одне оголошення – і півсела стоять з граблями і смикають тебе за руку: «Дайте нам роботу». А тут люди класні. Коли відчуваєш підтримку, то й робити хочеться.

Он, вирішили зробити парк (показує на сквер перед храмом і перед будинком колишньої початкової школи, де нині жіночий скит). Хотіли, щоб тут була площа. Це село мусить мати свою площу, щоб людям було де зібратися.

Тут ось буде великий кам’яний хрест з піщаника. А на цьому пагорбі буде великий поклонний Миронівський хрест.

Чому Миронівський? Липляни – це колишня чеська колонія. Як і Кічкарівка. Серед луцьких чехів ми знайшли свого святого – це священномученик Мирон, якого розстріляли совєти за те, що під подушкою в нього було Євангеліє і антимінс, бо він щодня звершував богослужіння. Ми вже пишемо йому ікону».

У Липлянах, біля храму

Цього року разом із громадською організацією виграли обласний грант – тепер будемо мати в селі затишне місце. Загалом це все обійшлося у 150 тисяч (трохи область, трохи місцева рада, трохи монастир).

Перше, ніж робити дитячий майданчик, зібрав «мітинг» із мам і спитав, як їм краще, де їхні діти мають гуляти. Вони пропонували, а ми пристали на їхні пропозиції.

Можливо, з часом ця територія визріє в якийсь коледж. Протестантська громада має приватну школу в Луцьку. Чому православній громаді не мати свою? Шкультигаємо в цьому напрямку, але попит є.

А то - наш котик. Як звати?.. А Бог його знає (сміється).

Стару школу віддали монастирю в оренду на 49 років
Тепер тут жіночий скит. ...І кіт)

«Я можу закритися в монастирі й золотити дах»

Почали робити парк і в Жидичині - підходять люди місцеві: «А воно вам треба? А нащо ви це робите?»… Воно не нам треба. Воно ВАМ треба. Я можу закритися у монастирі й золотити дах. Але те, що я пішов у монастир, аж ніяк не означає, що я не хочу бути корисним для своєї громади, своєї землі.

Поставили дитячий майданчик – розламали… А он бачите кладовище, отам в куточку (минули Липляни і під’їжджаємо до Жидичина, за вікнами автівки – новий сільський цвинтар). Це колишній сільський голова Олег Петрович частину кладовища дав для монахів. Була ідея зробити тут не просто кладовище, а парк пам’яті. Побачив такий біля Ганновері в Німеччині й загорівся.

Хтось уже втретє за рік збиває хреста… з могили монаха

Оце вже третій раз за рік нам пам’ятника тут розвалили. Хто це робить, важко сказати. Тут у нас один монах захоронений. А друга могила – то переселенка з Макіївки. Коли померла, нікому не була потрібна. Люди прийшли до нас, відтак ми їй зробили похорон. Дочку викликали з Макіївки й поховали тут, на своєму цвинтарі

Навряд чи вандали будуть їхати сюди три рази. Якщо чесно, то це все оте кляте розділення. Просто людей стравлюють і все.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Порівняв би їх з повстанцями, які боролися до 56-го».  Спогад о. Михайла Бучака про Жидичин. ФОТО

Тут ще було видно слід ноги… Іноді думаю: знаєте мультфільм такий «Ну, постривай!»? Там був такий бегемотик... Вовк із зайцем все руйнували йому, а він відбудовував.

Так ми себе часто такими бегемотиками й відчуваємо. Ну нічого. Це виховує в нас смирення. Такий собі тренінг.

...Б’ють гойдалки на майданчику в Жидичині.
Але нічого, каже він. «Тренінг»

Жидичинський монастир заснували ще до хрещення Русі!

Звідси бере початок історія монастиря (ідемо на скит, який монахи розбудовують поруч із монастирем, між Стиром та старим сільським цвинтарем). Навіть православ’я.

Чомусь відомостей в Україні про монастир дуже мало, відтак ми зараз працюємо з польською академією наук: шукаємо підтвердження дати, бо один із їхніх авторів каже, що першим настоятелем монастиря був намісник Анект. Це 935 рік. До (!) хрещення Русі!  Он старе русло Стиру. З одного боку була Моравська єпархія, нею керував Кирило і Мефодій. А по ту сторону вже мешкали всі волинські племена. Фактично монастир був своєрідним форпостом. Проповідницьким. Щоб далі поширювати християнську віру.

Отут в нас живе отець Агапіт. Ми його хатину «шпаківнею» називаємо, бо маленька. Сам собі її зробив. Це він і голубів розводить: десь до 50-ти видів маємо.

Свято-Духівський скит
Тут живуть голуби

Садок садив бізнесмен Володимир Мікуліч. І час від часу навіть сам приїжджає і доглядає. А так – отець Агапіт дивиться.

Є там ще один монастирський секрет. Ми з братією тишком копаємо печерний храм. В кожному монастирі мусять бути свої печери. Чим ми гірші? Владика якось навіть казав, що я створив тут тепличні умови, що моя братія непридатна до нормального життя. А я й трохи тому радію. Нащо їм та вся суєта?

Отут ми хочемо стіну таку невеличку. Де була б алея слави всіх українських героїв, від козаків - до героїв АТО, в тому числі й місцевих жителів. А тут де сміття (на під’їзді до кладовища та Свято-Духівського скиту – звичайний цвинтарний смітник) -  оглядовий майданчик. Пізньої осені тут неймовірно гарно. Долина щовечора залита туманом. Дивишся, а машини знизу – як кораблі…

«У народі його й досі звуть школою»

У 1723-му цю будівлю, вже на старому фундаменті, звели греко-католики (показує на приміщення монастиря, колись палац митрополита, в якому з 2004 живуть монахи). Від початку то було приміщення, в якому мешкав намісник монастиря. Потім луцький єпископ мав тут свого роду заміську резиденцію і тут проживав. Полікарп Сікорський тут перекладав Святе Письмо українською мовою.

А в радянські часи то була школа. Церква діяла, бо її не закривали. Я вже розказував історію про одногрупника Сталіна, місцевого священика, який написав листа Йосипу Вісаріаоновичу, що фактично вберегло церкву від закриття.

Тут ще було поруч приміщення, яке місцеві називали маленькою школою. Була семінарія також. Її, до речі, розібрали, а з тієї цегли збудували вокзал у Ківерцях.

А совєти зробили тут школу
Масяня. Монастирська кішка

То наша Масяня  (на балконі походжає сіра кішка). Дуже прив’язана до отця Калініка. Якщо десь не можемо знайти Калініка, треба побачити Масяню.  

Це ми лишили для себе, щоб можна було бачити і розуміти, якою була тесана цегла. Ще з часів школи на стінах написи: школярські зізнання в коханні.

В народі й досі називають це приміщення тільки школою. Людям непросто звикнути, що у школі тепер – церква. Тішуся, що цього року ми завершили всі внутрішні роботи. Маємо храм, де місця хоч і небагато, але направду вміщається багато людей.

«На перший Великдень у храмі було всього дві людини»

На перший Великдень до нас в храм прийшло тільки дві людини. Розчарування не було з цього приводу. Навпаки: якась така навіть романтика. Класно. Зараз нема такого відчуття.

Оце наша трапезна. Коли я тільки прийшов в монастир, отут стояло моє ліжко (зараз широкий стіл). Були тільки дві кімнати, пристосовані до життя: оця і он та (показує на кухню за трапезною). Там жив о. Марк, намісник зі своїм помічником, а тут у нас, як в армії, стояли двоповерхові ліжка.

Отець Сильвестр (вітаємося із о. Сильвестром, монастирським економом, який заходить у трапезну з усмішкою) нам за кухаря сьогодні. Це він нам так натякає, що суп холоне. Справжнього монастирського супчику вам приготували.

На кухні...

Тут вміють готувати просто і смачно
За кухаря – о. Сильвестр

History-holl, inforoom і робочий кабінет намісника

Тут не тільки братія. У нас і недільна школа, і молодіжка, і дві громадські організації. Ми живемо не тільки парафіяльним життям, ми об’єднуємо навколо себе інших. Серед найактивніших - Юля Дащук, Мирослава Бондарук, Іраїда Майданець, місцевий краєзнавець, Люба Фрадинська… Є люди, яким небайдуже.

Ми зібрали конференцію істориків, нам накидали купу фактів. По-перше, Жидичинський монастир 70 років мав статус лаври. Потім, коли прийшли татаро-монголи і вирізали більше 100 людей з братії, все це, ясно що, занепало.

Монастир видає свою газету

Дізналися про давність монастиря і стали шукати підтвердження цій інформації. Так ми вийшли на академію наук у Варшаві, вони запропонували нам оці всі фото. Поляки показали нам оці всі фото і свої релігійні карти. Що цікаво: на всіх польських релігійних картах є Жидичинський монастир. Це свідчить про те, що тоді монастир має важливе значення. Нас називали «золотим яблучком», тому ми навіть часто жартуємо, що Apple вкрав нашу емблему.

Зараз маємо від них перелік документів, в яких згадується Жидичинський монастир чи Жидичин. Отак: треба було фактично залізти в Польщу, щоб вони нас вернули назад в Україну.

А тут збирається монастирський собор

Тут у нас зал, хор тут займається.

На Стрітення відкрили наш history-holl, де якраз і будемо показувати людям старі світлини, макет монастирського обійстя.

Маємо inforoom – наш інформаційний центр з такою модною назвою. Тут якраз і робимо газету, бо бачимо, яка важлива зараз інформаційна боротьба за духовність.

У history-holl – макет монастиря, унікальні світлини і… копія Томосу

«Найменше мені хочеться якогось бунту в селі»

Мій попередник Марк вибрав правильну позицію. До нього село було як кровоносна рана, а він прийшов – заспокоїлося. Сам о. Володимир Гелета (колись настоятель місцевого Свято-Миколаївського храму, який віднедавна жидичинці хочуть бачити в ПЦУ, а не в МП) привчив людей до того, що ввечері, як хтось помирає, парастас співаємо ми, монахи, а на ранок хоронить він. І все було класно. Але тут на тобі: пішло шкереберть. А зараз бунтує село і піднімається.

Найменше мені хочеться якогось бунту в селі.  Спочатку думав: не лізтиму в це все взагалі. Але не вийде не лізти. Все одно не вийде. Краще не чекати, коли вже все заварять так, що просто буде біда.

Ми видаємо газету на всі 6-ть сіл. Я просто переконую там, щоб люди не переходили на взаємні образи, щоб вони думали, бо нам і жити, і працювати тут.

Фото з варшавських архівів: монастир у Жидичині
А таким його застала братія напочатку 2000-х

Ми настільки загралися. Ніяк не боюся цього слова. Загралися в політику, довели цю ситуацію до того, що церква, яка відповідає за людські душі, народила таке велике протистояння.

По-людськи прихильників МП можна зрозуміти. Насправді 90% людей взагалі не цікавлять догмати і різні ідеологічні штучки. Вони йдуть у церкву, їм подобається батюшка – і вони туди ходять. І їм «до лампочки» високі матерії. Вони люблять свого батюшку, йому довірилися і що він скаже, те й робитимуть.

Тому треба, щоб у нас було відчуття того, що ми не просто проповідуємо якусь українську церкву, а ми проповідуємо Христа. Коли ми будемо для себе розуміти, що ми проповідуємо Христа, буде страшно виявитися причетним до політики.

У кабінеті Костантина Марченка – без розкоші. Записники. Святе Письмо. Книги – під рукою. 
З радо чутно духовну музику. У шафі поруч – папки з господарськими паперами і альбом старих світлин...

У кабінеті Константина Марченка

«Нам дали гранату і витягнули кільце»

Ми зараз в такій ситуації, коли нам дали гранату, витягнули звідти кільце, і ми, розуміючи всю відповідальність від того, що буде далі, тримаємо цю гранату у великому напруженні (у робочому кабінеті намісника ми говоримо про створення ПЦУ, Московський патріархат і складні, але історичні миттєвості для української церкви).

Якби ми очолювали ці всі процеси, ми могли б про щось говорити, ми володіли б інформацією. А коли все відбувається на людських починаннях, то ми найменше втручаємося, щоб не провокувати конфлікт. Бо хтось дуже хоче, щоб ми його спровокували. На зборах у багатьох селах нема жодного (!) нашого представника. Ні благочинного, ні навіть священика з сусіднього села.

Це ж очевидно: йде спроба до максимуму накалити ситуацію. А ми ще в цій ситуації, коли одна сторона провокує, а друга ведеться на провокації.  От і виходить картинка. Тому краще таке невтручання.

Перші монахи спали у нинішній трапезній
Тепер же тут – так

Було недавно відео, як владика Рівненський та Острозький Варфоломій (УПЦ МП) їздив у Москву. Яку мету він переслідує? Загострення ситуації до максимуму, щонайменше до громадянської війни.

Читаю багатьох експертів і згідний з ними в тому, що Путін далеко ще не поставив крапки в намірах повністю піти широкомасштабною війною на Україну. Події на Донбасі теж не почалися в один день.

Якщо б це інтерв’ю використовувати як спробу достукатися до своїх братів (ми їх все одно називаємо братами) – це була б спроба, аби вони трошечки включили в собі внутрішню відповідальність.  

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Скільки церков на Волині належать до ПЦУ та УПЦ МП

Можна кликати людей на барикади, але будь який командир, якщо ми говоримо про армію, чи пастир, якщо ми говоримо про церкву, мусить думати не тільки про те, як підняти людей на барикади, але й що буде завтра?

Якщо командир любить своїх бійців, то просто посилати людей, аби вони билися і гинули, - безвідповідально. У світі це назвали б службовою безвідповідальністю. Це могла б бути навіть кримінальна відповідальність. У церкві цей фактор не застосовується, але мені здається, що він тотожний. Це професійна недбалість.

«Щоб вилетіти з обойми, священик мусить бути страшенно сильною людиною»

Мені особисто цей Томос непотрібний. Я був свого часу світською людиною, яка за великим рахунком і до церкви не ходила, а коли відчув поклик служити Богу, стати монахом і мати сили 14 років жити у цьому стані, то мені не треба розказувати про благодатність і неблагодатність.

Я знаю, що без благодаті Божої я б тут півроку не протримався, просто не міг би жити таким життям. Але я відчуваю її. Я бачу, як Господь відвертих грішників кличе до покаяння, і вони змінюють своє життя. Як наркомани, які були пропащими в принципі, провели в монастирі два-три роки, а тепер живуть повноцінно… То я розумію, що розмови про неблагодать якусь – то взагалі глупство.

Томос потрібен не нам, а їм. Бо вони стільки років відверто брехали. Навіть не хочу казати обманювали, я наголошую на слові – брехали.

Колись цими сходами бігали школярі

Кажуть, інші церкви нас не визнають? Стільки багато «кажуть» з 92 року…  «Казали», що українська мова – безблагодатна, базарна, що нею не можна молитися. У підсумку побачили, що люди на це не ведуться, і самі почали її у храмах використовувати. «Казали», що ніхто нас слухати не буде, що Вселенський патріарх «хитрий грек» і ніколи не підпише Томос, що нема куди переходити, бо ніхто не зареєстрував ПЦУ... Все, що вони кажуть, життя спростовує. Сьогодні в них останній аргумент: ще якісь помісні церкви нас не визнали. А що буде, якщо завтра визнають?

Це питання часу.  Нас має визнати церква Чехії? Вони всі залежні від Москви. І ці 15 тисяч залежних мають визнати 15 мільйонів? Вони самі себе погодувати не можуть. Їх годує Москва. Чи нас має визнати Єрусалимський патріарх, який живе в Ізраїлі з туристів і паломників, більшість з яких росіяни. Буде він думати про те, як йому повестися з Росією? Звичайно, що так.

У нас є така собі українська ейфорія. Ми якось хочемо, щоб якщо вже по-нашому, то - по-нашому. Але так не буває. Та сама російська церква 141 рік була невизнана, а нашу Бог милував. Нам і так щастить: ми маємо запасу 120 років.

Священики з МП все прекрасно розуміють. Тільки зрозумійте: кожен з них має за плечима сім’ю, йому треба її годувати. Йому вилетіти з обойми і починати щось нове – тяжко, це треба бути страшенно сильною людиною.

У монастирі – чимала бібліотека
Тут не тільки книги, а й камін

«Не уявляю, що було б, якби я таки став єпископом Луганським та Старобєльським»

Чи знайомий з митрополитом Єпіфанієм? Так.  Ми познайомилися у 2013-му, коли була така думка, аби я став єпископом Луганським і Старобєльським. Мене уже забрали звідси, з Жидичина, жив у Києві в Михайлівському золотоверхому монастирі. Відповідно, всіх бачив, зі всіма знайомився. Але дякую Богу, що я сьогодні тут. Не уявляю навіть, що було б, якби я став, ким пропонували.

Чому я відмовлявся? Так з будь-яким проектом у житті: коли ти не бачиш себе у якійсь справі, тоді краще бути максимально чесним і сказати: «Знайдіть когось іншого».

Зрештою, там, в келії Михайлівського монастиря, я так і молився. Я хотів повернутися на Волинь. Бо тут я знаходжу свій спокій.

«Знаходжу тут свій спокій»
Віддушина для багатьох – і монастирська економія
В отця Сильвестра келія – просто на території господарства

Економія. Жидичинський монастир

…Ми будуємо Воскресенський собор (у дворі обителі – справді масштабне будівництво, і то майбутній собор). Відновлюємо весь ансамбль Жидичинського монастиря. Маємо вже Свято-Духівський скит. Завершили внутрішні реставраційні роботи у приміщенні палацу митрополита. От і Воскресенський храм був тут історично.

Єдине історичне вкраплення: то буде не просто Воскресенська церква, а собор. Там буде ще нижній храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Масштабна споруда: тільки у висоту - 27 метрів, а яма для фундаменту – 5,5 метра. Три роки я все виглядав з вікна і думав: «Коли ж він покажеться?». Ото нарешті.

На оці 50 см над землею вже пішло 1,4 мільйона. Звичайні пожертви звичайних прихожан. Немає у нас якогось одного мецената, котрий все фінансує. А з іншого боку, якщо чесно, я й не хочу.

Майбутній Воскресенський собор

Не буду говорити імен, але пам’ятаю, як мені принесли якусь суму грошей на монастир і стали розказувати, як я маю її тратити. Я вже пережив момент, коли був собі тут намісником, а раптом владика ввечері дзвонить і каже:  «З 9-ї вечора ти вже – не намісник, завтра маєш бути в Києві». Я знаю, що це, коли ти сьогодні тут, а завтра тут можеш і не бути. Не вважаю, що я будую щось собі, бо завтра піду і це все залишиться. Тому варіант такої співпраці не підходить.

Коли ти приходиш в церкву – то ти віддаєш. Все. На що ми їх витратили - це наша відповідальність перед Богом. Навіть не перед тією людиною, яка їх принесла. Якщо розкрадаємо їх, то відповідь за це дамо. Бо то кощунство і святотатство – красти церковні гроші.

Так, тут буде два храми на одній території. Але нікого ж не бентежить багато храмів у Почаївській лаврі, правда?  Я, наприклад, страшенно люблю Троїцький собор. Там так темно, затишно, завжди можна десь сховатися.

Я навіть тим людям, які тільки оцерковляються, часто раджу: ти повинен мати свій храм і свій куточок в тому храмі. Той, де ти прийшов – і тобі затишно-затишно. Куди ти можеш стати – і забути про все, пам’ятати про Бога. Став, помолився, вийшов – і все: переміг. Тому ми повинні багато храмів будувати.

Щоб всім вистачило кутків.

 *  *  *

 Дорогою до Луцька архімандрит Константин більше мовчав, ніж говорив. Розмова у монастирі розбурхала емоції.

Поруч у білому бусику сидів отець Сильвестр. Часто жартував. У них на порядку денному після незвичних гостей з камерою і диктофоном – рутинні монастирські справи. Господарські. Будувати. Ремонтувати. Відновлювати.

Не тільки приміщення…

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото: Ірина КАБАНОВА.

Передрук заборонено

 

Жидичин. Монастир


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина У Шацьку капітально відремонтували автостанцію. ФОТО
Наступна новина Реабілітаційний центр для атовців у Луцьку планують завершити за півроку. ВІДЕО
Останні новини
Схожі новини