Була щаслива, коли в 6 ранку кликали на операцію. Історія луцької лікарки Ганни Колесник

Була щаслива, коли в 6 ранку кликали на операцію. Історія луцької лікарки Ганни Колесник

Кожен, хто у Луцьку шукав собі чи рідним гінеколога, мабуть, чув про Ганну Колесник – завідувачку відділення малоінвазивної хірургії міської лікарні. Єдина на Західній Україні  докторка наук, професорка і водночас практикуюча лікарка – справжнє світило у своїй галузі. Щокілька місяців вона їздить на закордонні конференції, щоб привезти на Волинь нові методики, і щоразу відмовляє на запрошення працювати у польських та німецьких клініках.

Окрім міської лікарні, Ганна Колесник встигає приймати пацієнток у кількох приватних медичних центрах та викладати в Академії рекреаційних технологій і права, Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки. До неї їдуть не тільки жінки з сусідніх областей, а й ті, що вже давно живуть за кордоном.

Попри шалений графік і пережитий інфаркт, Ганна Колесник не планує зупинятись і не вірить у лікарське вигорання. Студентам та лікарям завжди каже, що до пацієнтів треба ставитись так, як до самого себе. Краще зрозуміти тих, кого лікує, жінці допоміг складний досвід – 7 місяців на лікарняному ліжку без можливості встати.

«Дорогою з Ленінградської області грошей вистачило тільки на воду і помідори»

Жінка народилась в селі Корнів Івано-Франківської області. В сім’ї медиків не було, але вона з підготовчої групи дитячого садка казала, що буде лікарем.

«Брала літрову банку, мамину білу хустинку і робила «лікарську» шапку. Казала татові: «Дивись, який з мене буде гарний лікар». Батько сміявся. Хоча й завжди говорив, що я мушу гарно вчитись, щоб не працювати так тяжко, як вони з мамою», - пригадує Ганна Колесник.

Впевнитись у виборів майбутньої професії допоміг трагічний випадок:

«Мама з дворічною сестрою їхали в районну лікарню і їх в горах просто замело снігом. Дві доби шукали їхній автобус. Дитина замерзла насмерть, а мама до цих пір лікує нирки».

***

Після 8 класу Ганна спробувала вступити до медучилища у Коломиї. Туди приймали за результатами співбесіди. Місць було 120, а вона приїхала 132-ою – не пройшла.

Згодом знайомі розповіли, що у містечку Тихвін Ленінградської області набирають медсестер на військові кораблі.

«Ми з мамою сідаємо в потяг і їдемо, не знаємо куди. Приїжджаємо, а це 1980 рік – олімпіада, всі вокзали закриті. Врешті дістаємось до Тихвіна, приходимо в медучилище, а нам кажуть, що співбесіда буде лише завтра. Я дуже просила прийняти мене в той же день і комісія таки погодилась. Одразу після цього сказали, що я вступила».

Поки настав час повертатись на Івано-Франківщину, гроші закінчились – вистачило лише на воду і помідори. І це – майже на 2 тисячі кілометрів!

«Але ми з мамою не сумували і всю дорогу співали», - згадує Ганна Василівна зі сльозами.

Коли приїхала додому, вчорашня школярка розповіла усім однокласникам, що можна вступити до училища без зв’язків і домовленостей, якщо маєш гарні оцінки. В результаті 1 вересня з Івано-Франківського села в містечко Ленінградської області на навчання їхало 11 людей.

«Сім місяців на лікарняному ліжку я мріяла стати на ноги»

На третьому курсі Ганна Колесник вийшла заміж, а після випуску переїхала до чоловіка у Кам’янець-Подільський. Влаштувалась медсестрою в ургентну хірургію, через рік народила доньку. Після короткого декрету вийшла на роботу і вже через пів року стала старшою медичною сестрою хірургічного відділення на 60 ліжок.

«Коли доньці був рік і два місяці, на роботі в темряві зашпортуюсь, падаю, ламаю хребет і праву ногу. Був дуже складний перелом зі зміщенням. Сім місяців в стаціонарі, купа операцій. Все відділення мене підтримувало і допомагало вставати. Травматолог казав: «Хочеш ходити? Якщо так, тобі часу в добі має не вистачати для реабілітації». Він зробив мені 300 масажів.

Я мріяла стати на підбори і через сім місяців це зробила. Шпильки були висотою 12 сантиметрів! Через рік змогла нормально ходити. Тоді я зрозуміла і тепер всім своїм ординаторам, медсестрам і студентам кажу – ставтесь до пацієнта так, як хотіли б, щоб ставились до вас. Я на собі відчула, як це –  лежати і не могти встати».

Чоловік і донька – в одному місті, інститут – в іншому

«Я вийшла на роботу, а через трохи зрозуміла – хочу вступати в медінститут».

Дівчина пішла на курси з хімії та біології: біологію здала на відмінно, а хімію – на 4. Для вступу не вистачило одного балу.

«Ректор зачитує список, а в мене течуть сльози. Піднімаю руку і питаю: «Скажіть, будь ласка, а стаж сім років і червоний диплом училища не відіграють ролі?». «Фамілія! - каже ректор, - покажіть справу». Лічильна комісія виходить на нараду, а за трохи я дізнаюсь, що потрапила в 2% ректорського фонду. Разом зі мною – воїн-афганець і кругла сирота. Так я без жодної гривні потрапила в медінститут. Хоча перед тим пробувала вступити до фармакологічного інституту у Вітебську – не вистачило одного балу, і Перм, де мені сказали: «Вы не из нашего региона – не пройдете».

«Чоловік жив з донькою у Кам’янці-Подільському – заплітав косички, водив в садок, а я 5 днів на тиждень була в Вінниці в інституті. В п’ятницю приїжджала в Кам’янець-Подільський, але додому не їхала, а йшла в онкологічне відділення на чергування. В суботу приходила додому: прала, гладила, готувала їсти, а в неділю – на нічний поїзд до Вінниці.

В понеділок, вівторок, середу ще нічого, а в четвер чоловік вже питає доньку: «Ти робиш уроки?», а вона дивиться у вікно і каже: «Я маму чекаю». Не було тоді ще мобільних телефонів, після пар я йшла на телеграм, відстоювала в черзі і ми з донькою по пів години і більше говорили».

«Погодилась працювати без зарплати – аби тільки на операції пускали»

 «На п’ятому курсі я перестала працювати медсестрою, бо вже знала, що хочу бути гінекологом і ходила на нічні чергування при інституті. Завкафедрою у нас був строгий. Вишикує нас в ряд і каже: «Ти будеш акушер-гінекологом, ти будеш, а ти – ні», - киває на мене. Я питаю: «Чому? Я дуже хочу», а він: «Ти по формах не підходиш». Вирішив собі, що має бути 90-60-90».

Після закінчення інституту Ганна Колесник отримала розподіл у Луцький клінічний пологовий будинок, але ні дня там не працювала. Головна лікарка чесно сказала: «Гінекологічне відділення – на ремонті. Якщо хочете працювати – йдіть в міську лікарню». Це був 1996 рік. Відтоді жінка безперервно працює у міській лікарні. Чоловік з донькою тоді теж переїхали до Луцька.

«Я прийшла в інтернатуру, а завідуюча каже: «В мене всі у відпустках, беріть дві пачки історій палат і ви в мене повинні робити все. Працювала я цілодобово.

Бувало, що о другій ночі приходила додому, а в шостій ранку дзвонять, питають, чи я можу прийти асистувати на операції, і я біжу щаслива».

«Коли вже закінчилась інтернатура, завідуюча каже: «В нас місця нема, але можемо тебе взяти на чверть ставки на заміну, якщо хтось йде на лікарняний чи у відпустку. Ти згідна без зарплати? Я була дуже вдячна. Паралельно працювала на пів ставки в поліклініці. І так – п’ять років».

Загалом же за 15 років жінка пройшла усі щаблі - від санітарки, медсестри, старшої медсестри, до лікаря на прийомі в поліклініці, лікаря-ординатора, чергового лікаря в міській лікарні.

«Наші пацієнти встають одразу після операції і в той же день їдять»

З 1996 року Ганна Колесник почала їздити на курси підвищення кваліфікації по Україні і Росії. У 2004-ому побувала в Одесі, де вчили проводити операції лапароскопічним методом – без розрізу живота, через кілька маленьких проколів.

«Я повернулась, а Лариса Петрівна Духневич, головна лікарка, каже: «Треба починати таке робити в себе».

Загальні хірурги в Луцьку тоді вже працювали лапароскопічно, але не гінекологи.

«Я беру пацієнтку, яку вже двічі оперували через ендометріоми яєчників, і яка погодилась спробувати новий метод. Хоча хірурги переконували не брати цю пацієнтку, мовляв треба ту, в якої ще не було операцій. Там же спайки, роз’єднати які складно. Але операція пройшла успішно, а хірурги кажуть:  «Ви – головне, відпустіть її завтра додому, щоб вся лікарня побачила».

Це був початок відділення малоінвазивної хірургії, в якому стали оперувати не лише гінекологічних хворих, а й ортопедичних, отоларингологічних, урологічних, хірургічних.

 «Наші пацієнти вже через 2 години після операції встають, їдять в той же день. При тому, що при звичайних лапаротоміях (операціях на черевній порожнині, - ред.) лежать по кілька днів, потім важко ходять з підв’язаними животами».

«Це було перше лапароскопічне відділення в Україні, в якому об’єднали кілька спеціальностей. Всі казали, що це маленька Європа. Коли в Києві розказую про те, що у нашій міській лікарні – п’ять лапароскопічних стійок, всі дивуються. Ми працюємо на газових анестетиках. Відповідно пацієнти прокидаються одразу після останнього шва на операційному столі. Внутрішньоматкові операції в мене довше 10-15 хвилин не тривають. Ми не шиємо проколи, а накладаємо срібні скобки. Вони не стягують шкіру і в результаті шов потім практично не видно. Не робимо клізм перед операцією. У Франції довели, якщо з 11 ранку попереднього дня не їсти, кишечник очищається сам по собі».

Відділення малоінвазивної хірургії стало першим на Волині, в якому почали проводити операції для діагностики та лікування безпліддя. Саме цій темі присвячена, і кандидатська, і докторська роботи завідувачки. Також тут роблять інтимну пластику.

«Перше видалення апендикса лапароскопічно було подарунком хірурга на мій 45-день народження», - сміється Ганна Колесник.

Нещодавно у відділенні вперше зменшили шлунок пацієнту з ожирінням. Тепер мріють навчитись робити пересадку матки, бо в Польщі така технологія вже є.

«Є бажання працювати – втілювати щось нове і в науку, і в практику, вчити молодих лікарів, щоб наша лікарня процвітала», - переконує лікарка.

«Обираю, чи щось купити додому, чи поїхати на закордонне стажування»

Нові методики Ганна Колесник збирає по всій Європі. Раз на квартал вона їде на конференцію чи стажування.

 «За власні кошти, звичайно, але дякую, що лікарня дає офіційно відрядження і на роботі пропуски не рахуються. Часом говоримо з чоловіком: «Що робимо: купляємо стінку на кухню чи я їду на стажування?». Він каже: «Спочатку їдь».

Лікарка вільно володіє польською та німецькою мовами. Першу вчила разом з бабусею-полькою, другу – у школі. Також виступає на конференціях англійською. Має рівень володіння цією мовою В2 (вище середнього) – відвідує курси.

«Кандидатська і докторська писались вночі після роботи»

У 2011 році Ганна Колесник захистила кандидатську дисертацію, у 2017 – докторську. Обидві праці писала ночами.

«Приходжу о восьмій з роботи, вечеряю, лягаю в ліжко і за нетбук. Сплю мало. Один день – 3-4 години, але наступного мушу спати вже 8 годин. Вік дається взнаки. Я з комп’ютером засинала і з ним прокидалась. До сьогодні так пишу статті і готуюсь до лекцій. Завжди підтримував і підтримує чоловік – і на конференціях, і на захистах, і з важкими пацієнтками. Лише дякуючи йому, і головному лікарю, це стало можливим».

 

«Довелось обирати – кар’єра або діти»

10 років тому жінка вирішила почати викладати, бо за 25 років постійної роботи в операційній похитнулось здоров’я.

«11 років тому виходила з операційної і впала з інфарктом просто перед поїздкою на конференцію, три роки тому стався мікроінсульт. Стреси, навантаження. Хоча й не відчуваю своїх 50 з хвостиком. Досі здається, що мені 25».

Але відпочивати не вийшло. Тепер Ганна Колесник приходить на сьому ранку у відділення, перевіряє, чи все тут добре, дає настанови лікарям, тоді їде до студентів, проводить лекції, а потім знову повертається у відділення. І так – до пізнього вечора.

«Приходиш в університет, а там усміхнені студенти, як губки всотують інформацію. Для мене це релакс. За тих 2-4 години я відпочиваю і з новими силами повертаюсь у лікарню».

«Свого часу дуже хотілось другу дитину, але довелось обирати – кар’єра або діти», - зізнається вона.

Зарплата у докторки наук – 4600 гривень

«Попри велике навантаження, у лікарів – дуже низькі зарплати. Ми мусимо шукати підробітки, щоб втриматись на плаву. Моя ставка хірурга акушер-гінеколога вищої категорії, доктора медичних наук – 4600 гривень. Держава знущається над нами. Не кажучи вже про зарплату медичної сестри, яка тільки прийшла на роботу. Звичайно, головний лікар завжди намагається втримати персонал – старається хоч частково підтримати преміями. Але, якщо не шукати підробітків, за ці гроші вижити неможливо.

Від пацієнтів я не хочу «подяк». Навіть квітів чи шоколаду. Хочу достойну зарплату, щоб відчувати себе справді лікарем», - каже жінка.

Ганна Колесник отримувала багато пропозицій виїхати закордон, але усі відхилила:

«Два роки підряд мене штурмує німецька клініка: «Приїдьте, хоч подивіться. До такого лікаря, як ви, ми їздимо за 450 кілометрів». Але, як би там не було, я дуже люблю Україну. Моя онука каже: «Я буду вчитись і працюватиму тільки в Україні». Я собі вирішила так само – працюватиму тільки тут. І хоч доводиться лікувати в двох-трьох установах, щоб мати те, що в Польщі можеш заробити за тиждень, а в Німеччині – за кілька днів. але, мабуть, потрібно комусь працювати і в Україні. Колись дала обіцянку, що робитиму все, щоб жінки Волині були здоровими».

Чи варто їхати лікуватись за кордон

Лікарка переконана, що в лікуванні за кордоном є сенс тільки в тому випадку, якщо пацієнт давно живе в цій країні і добре заробляє.

«В нас, на Волині, достатньо технологій, щоб якісно оперувати тут. Міська лікарня забезпечена всім необхідним обладнанням, щоб робити це на високому рівні. Немає потреби їхати кудись. Навпаки – до нас направляють пацієнтів, які давно живуть за кордоном, але не мають грошей, щоб там лікуватись. З сусідніх областей їдуть, усі дружини лікарів тут оперуються. Інколи, на жаль, утворюються черги. Але ургентним хворим, звичайно, не відмовляємо ніколи. Буває, прошу ліжка в інших відділеннях, щоб всіх розмістити».

«Лікарі вмирають з кожним пацієнтом»

Жінка не вірить, що лікарі з часом стають цинічними і черствими. Мовляв усе залежить від характеру самого медика:

«Вони вмирають з кожним пацієнтом, втрачають здоров’я, сили. Завжди прошу своїх пацієнток не ображатись, якщо не беру слухавку або не помічаю їх, коли біжу коридором. Це не тому, що я не хочу їх бачити, а тому що є якісь термінові справи. Прошу писати смс-ки, якщо це терміново, або ловити і казати, що я обіцяла прийняти. Я завжди переживаю, молюсь перед кожною операцією, щоранку прошу здоров’я для своїх пацієнтів».

Текст: Віта Сахнік

Фото: Ірина Кабанова


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина На Донбасі підірвалися двоє бійців з Волині
Наступна новина Повідомили, які луцькі маршрутки з 11 грудня перестануть курсувати


Останні новини
Схожі новини