Лариса Прокопчук – одна з наймолодших вдів на Волині, їй – 18 років. Її чоловік Володимир загинув 23 квітня в Бахмутському районі на Донеччині.
Волинянка просить присвоїти коханому звання Героя України. Для того, щоб розглянули відповідну петицію потрібно зібрати 25 тисяч підписів, інформує Суспільне.
Пара познайомилася у 2021-му. Торік восени закохані одружилися, згодом придбали квартиру в Колках, де зараз Лариса мешкає одна.
"Він дуже спішив жити, він хотів все і зразу, щоб в нього все було, ще раніше казав. Що хоче на мені одружитися. Каже: ти мені так подобаєшся. Я без тебе не можу. Я кажу: Вова, та ще рано. Мені було тоді 17", – пригадує жінка.
Пропозицію коханій Володимир зробив у жовтні 2022-го. 11 листопада пара одружилася.
Після одруження боєць отримав відпустку. "Потім ротація була, ще пів місяця ми пробули в його частині, він на роботі був. А я була в місті Калинівка, там де він служив, потім вони їздили в інші міста, два місяці ми не бачилися", – пригадує Лариса.
Востаннє чоловік із дружиною бачилися в березні 2023-го. Разом святкували Пасху.
Володимир Прокопчук був учасником ООС, захищав Україну у лавах Нацгвардії на сході країни. Під час повномасштабного вторгнення разом з побратимами боронив Київщину.
"З 2019 року він спочатку був в Маріуполі аеропорт, Сіверськ, Білогорівка. А вже під час повномасштабної війни він був в Бучі, Ірпінь, Макарів. Він про хлопців завжди з таким азартом розказував", – каже Лариса.
23 квітня, за декілька годин до загибелі, Лариса та Володимир востаннє спілкувалися телефоном. "Він до мене подзвонив ще зранку, якийсь такий сумний. Каже: машина поламалася, а ми зараз йдемо на виїзд, потім напишу тобі, останнє було: люблю і все..", – пригадує дружина.
Про загибель коханого, – каже Лариса, – дізналася наступного дня: "Я зранку поїхала на практику і до мене дзвонить Вовин брат і каже: чого ти до нас не їдеш, щойно подзвонили з військкомату і сказали, що Вови вже немає.... Сказали, що вони йшли виконувати бойові завдання і їх вистежила протилежна сторона і виходить, що Вова прийняв весь удар на себе, хлопці лишилися живими, а він ні".
Після загибелі усі особисті речі та форму Володимира побратими передали його дружині. Лариса каже: за два місяці так і не наважилася відкрити мішок.
"Усі його речі ще пахнуть мазутом, їх ніхто не прав. Штани, які він постійно вдягав, броня, яка на ньому була в той час, як його не стало. Рюкзак, є магазин для зброї. Він був на ньому зразу. Хлопці знімали. Розірваний", – говорить вдова.
Зараз Лариса навчається в Ківерцівському медичному коледжі. Каже, що в майбутньому планує пов’язати своє життя з військовою медициною: "Напевно через те, що, я думаю, якби йому надали медичну допомогу, то можливо він би жив. Тому якось скеровуючись на це мені хочеться, щоб більше хлопців поверталися живими".
Забутися після втрати коханого Ларисі допомагає волонтерство. Зі слів жінки, її батько – теж у війську. Разом із рідними волинянка допомагає побратимам Володимира і майже щодня приходить на могилу коханого. Володимира поховали у селі Красноволя, де він народився.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
