«Біжимо, бо не хочемо, щоб нас жаліли», «бо мрію пробігти 100 кілометрів», «бо у свої 62 не можу без цього жити», «бо вшановую українських воїнів». У кожного з учасників «Дмитрук Лучеськ Півмарафон» - своя мотивація раз за разом взувати кросівки і виходити на дистанцію.
5, 10 чи 21 кілометр долає бігун – немає значення, якщо йдеться про маленьку перемогу над собою.
«Перший» зібрав історії учасників луцького півмарафону, які не залишають байдужим.
Більше фото з забігу можна подивитись тут.
«Біжу, бо мрію пробігти 100 кілометрів»
22-річний Олександр Ващук з Володимира-Волинського марить спортом: має вдома стоси книг іменитих спортсменів, цілу шафу з інвентарем, вишукує інформацію про дієти, системи занять, генетику. Хлопець мріє здолати 100 кілометрів та взяти участь в Олімпійських іграх. І дитяча травма, після якої він пересувається на візку, цьому не заважають.
У рідному місті юнак тренується в спортзалі і вдома – тато допоміг збудувати спортивний майданчик просто на подвір’ї. Щотижня у нього – 10-13 тренувань і лише один вихідний.
«Я вже багато де бігав: в Володимирі, тут, в Луцьку, минулого року на Світязі пробіг марафон – 42 кілометри. Змагання мені дуже подобаються, бо це можливість знайти нових друзів. А от в онлайн-забігах участі не беру – це зовсім не та атмосфера».
Олександр зізнається – луцький півмарафон дався нелегко: «Надто багато бруківки на дистанції – місцями важко було проїхати». Але думки все кинути на півдорозі не було: «Я ж багато для цього тренувався. Спорт – це моя пристрасть».
Юнак займається 4 роки і тепер має великі цілі. Хоче спробувати себе в плаванні, греблі, армреслінгу на Олімпійських іграх, а також продовжити розвиватись у бігу на візку.
«Біжу, бо біг дає мені енергію і здоров’я»
61-річний Володимир Среберко з Варашу – найстарший учасник місцевого бігового клубу. До 40 років чоловік бігав «для себе», а після взявся за справу серйозно: щоденні тренування, змагання по всій Україні.
«Київ, Ялта, Ковель, Жовті Води, Славутич – скрізь я був. За нашу атомну станцію виступав, токарем там працюю», - каже Володимир.
Двічі на місяць він бігає півмарафони: «Просто треба мати любов до того. Як буде любов, буде і здоров’я».
«Біг дає мені дуже багато енергії. Я така людина, що перед забігом завжди трохи переживаю – на старті аж колотить. А коли вже пробіг трохи, все забуваю і тільки за своїм результатом стежу. Сьогодні вдалось 10 кілометрів за 46 хвилин пробігти, а найкращий мій час – 45,39. Трохи не вийшло – замало підготовки і на роботі постійно на ногах стою».
В колективі і сім’ї Володимир Среберко називає себе білою вороною:
«Є всякі: одні підтримують, інші насміхаються. Що тобі, дєд, нема що робити? Але то їхнє діло. Сім’ї сказав сьогодні: Я їду в Луцьк, не ждіть, на хазяйстві сьогодні без мене».
За тиждень у спортсмена – онлайн-півмарафон.
«Біжу, щоб вшанувати воїнів»
Роман Задорожний з Тернополя біг 21 кілометр з написом «Шаную воїнів, біжу за Героїв України» на футболці:
«Це ініціатива, яка народилась минулого року в українському ветеранському та волонтерському середовищі. 29 серпня ми вшановуємо воїнів, які загинули на сході. В цей день бігова спільнота – ветерани, волонтери, рідні загиблих пробігають символічні кілометри кожен у своєму місті. Я особисто минулого тижня був в мандрівці в горах, пробігти не міг, тому сьогодні виконав свою місію».
Півмарафон Роман Задорожний здолав далеко не вперше. Скільки їх вже було – і сам не пам’ятає. Він також організовує подібні забіги в рідному місті.
«Сьогодні поставив свій персональний рекорд – пробіг за 1 годину і 39 хвилин. Без двох місяців тренувань для мене це дуже хороший результат. Не тренувався, бо ходив в гори, їздив на море, організовував мандрівки для інших людей», - каже чоловік.
Бігом Роман почав займатись лише 4 роки тому, у 31.
«Відчув, що став дуже лінивим. Важко було тримати себе в формі, тому розумів, що треба щось змінювати. В результаті зі звичайних тренувань це переросло у щось більше. Біг – це багато-багато нових людей, а також можливість перезавантажитись, відчути свободу».
«Біжимо, бо не хочемо леліяти хворобу»
Галина Улаєва та її син Олександр Грабовий вже втретє беруть участь у луцькому півмарафоні. В хлопця – ДЦП, тож він пересувається на візку, яким керують батьки по черзі. На спорт кілька років тому родину підсадив старший син Андрій. Відтоді вони тренуються на невеликому стадіоні у привокзальному районі Луцька.
Та цьогоріч у сім’ї додалось випробувань.
«Я взагалі мало тренувалась. В листопаді в мене діагностували рак і зробили кілька операцій. Бігати почала лише влітку, тому цього року ми з Сашком біжимо 5, а не 10 кілометрів. А тато наш – 21 кілометр», - каже Галина Улаєва.
Жінка розповідає, що син дуже любить ці забіги і завжди з нетерпінням чекає, щоб ще раз відчути атмосферу свята: «Він так хвилюється і так хоче бігти, що вночі перед цим не спить. Вкласти його просто неможливо».
Причину продовжувати бігати, попри негаразди, Галина пояснює просто:
«Ми хочемо жити, а не леліяти хворобу. Бог дасть – будемо й більші дистанції долати».
Її чоловік Володимир Грабовий додає: «Біг – це вже наш стиль життя. Всі бігуни – наркомани, які без цього не можуть».
«Біжу, щоб підтримати братів-білорусів»
Ілля Ільїн пробіг свою півмарафонську дистанцію з білоруським біло-червоним прапором.
«Я хочу підтримати братній білоруський народ. Нехай вони гідно борються за свою свободу проти диктатури. Хочу, щоб вони бачили – в Україні їх підтримують. У мене там багато знайомих, друзів, які воювали під час російсько-української війни», - каже хлопець.
«Сам я туди не їжджу. Я український патріот, а українським патріотам це небезпечно», - додає він.
Іллі – 20 років. Він студент Волинського національного університету імені Лесі Українки та діяч партії «Національний корпус».
«Дмитрук Лучеськ півмарафон» – перший забіг хлопця на 21 кілометр.
«В якийсь момент, на 15-ому кілометрі, стало важко – було навіть відчуття, що не зможу добігти. Але хотілось довести собі, що я сильніший, ніж здається. В результаті вдалось пробігти за 2 години. Готувався до цього все літо», - розповідає Ілля.
«У нас пробіжка – поважна причина спізнитись на роботу»
38-річна Аліна Мартинюк та 40-річна Валентина Буря разом працюють на Володимир-Волинській птахофабриці. Дистанцію у 10 кілометрів економістка з праці та інженерка якості будівництва також долали разом. Хоча у працівників цього підприємства підтримки точно не бракувало – команда Epikur на луцькому півмарафоні налічувала близько сотні учасників.
Жінки бігають другий рік і навіть під час карантину щомісяця або частіше беруть участь в онлайн-забігах.
«Але на реальному півмарафоні атмосфера все-таки зовсім інша. Дуже класно тут – стільки радості, задоволення. Більше людей – більше позитивних емоцій. Це, як свято. Можна навіть поспілкуватись з колегами, з якими давно не бачились», - кажуть Аліна та Валентина.
«Корпоративна культура у нас така. Якби не колектив, може, і не почали б бігати. А так затягнуло. Є тренер, який працює з працівниками. Регулярно маємо заняття після роботи. Хоча й вранці, якщо запізнишся через пробіжку, сварити не будуть. У нас це поважна причина», - додає Аліна Мартинюк.
Конкуренції в бігу на підприємстві немає, - запевняють колеги. Кожен працює на покращення власного результату.
Текст і фото Віти Сахнік
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
