Більше двадцяти років свого життя луцький бізнесмен Олександр Ніколайчук займається продажем та виготовленням годинників. Паралельно він координує роботу волинської «Самооборони», цікавиться політикою, а віднедавна активно займається спортом.
Як і з чого починалася його підприємницька діяльність, як захищав свій бізнес, чому зупинився на продажі годинників, який музей хоче відкрити у Луцьку, - про усе це Олександр Ніколайчук розповів «Першому» для традиційної рубрики «Бізнесмени в тренді».
- Розкажіть, з чого Ви починали бізнес – одразу з годинників?
- Підприємницькою діяльністю я почав займатися ще у ті часи, коли не було навіть реєстрації. У нас були смішні зошити, в яких ми робили певні записи. Найактуальнішою справою у ті часи було «купи-продай»…
Це ж були 90-ті – всяке доводилося пережити. Але насправді часи були цікаві тим, що я за день міг заробити стільки, як моя мама в місяць, працюючи вчителькою.
Ще зі шкільних років, у старших класах, ми з товаришем торгували штанами. Перші гроші я заробляв на чоловічих брюках – продавали їх на Варшавському, Старому ринках, базарах Волинської області, їздили в Червоноград… Було і цікаво, і весело, і «стрьомненько»…
Це ж були 90-ті – всяке доводилося пережити. Але насправді часи були цікаві тим, що я за день міг заробити стільки, як моя мама в місяць, працюючи вчителькою. Вкладаєш долар - отримуєш десять.
Торгівля мені не заважала навчатися, тому школу я закінчив із золотою медаллю.
Потім ми почали їздити на закупи в Москву, доводилося часом і на третій полиці у потязі спати.
Наступним етапом мого бізнесу були ігрові приставки. Поступово я займався іншими групами товарів, але так склалося, щоб «запав» на годинники.
Десь вже на другому курсі університету паралельно з ігровими приставками я продав годинники в магазині «Троянда». Саме в цей час мені вдалося придбати власну квартиру.
- Ви навчалися на юриста, але так ним і не стали. Чому?
- Все дуже просто. Коли мені казали, що треба йти працювати за освітою, я вже на той час досить не погано заробляв, тому відповідь моя була чітка: я не готовий заробляти гроші, використовуючи своє службове становище.
Хоча в університеті в мені бачили гарного суддю чи прокурора, багато з моїх одногрупників знайшли роботу в юридичній сфері…
Але я вирішив залишитися в бізнесі.
Моя формула успіху – везіння плюс наполегливість.
- То в чому секрет успішного бізнесу?
- В першу чергу потрібно наполегливо, багато працювати, бо без праці результатів не буде. Плюс є ще така річ: потрібно в певний час опинитися у певному місці. Моя формула успіху – везіння плюс наполегливість.
Крім того, вважаю, що треба бути ризиковою людиною, щоб мати успішний бізнес.
- Майже двадцять років Ви займаєтесь годинниками. Чому саме вони стали справою Вашого життя?
- Вони запали мені в душу… Крім того, я така людина – якщо вже берусь за якусь справу, то в будь-якому випадку мушу бачити результат.
Продавати – це прибутково, але настає певна межа, коли хочеться займатися ще чимось.
Тому вже станом на сьогодні я займаюся не лише продажем годинників, а й їх виготовленням. Роздрібна мережа є тільки в Луцьку, а оптом інтер’єрні, настінні годинники продаються по всій Україні.
Зрештою весь цивілізований світ тримається не на системі «купи-продай», а саме на створенні власного продукту та робочих місць.
В якості реквізиту зберігаю останній годинник із першої партії, яку закупив для продажу, а ще перший мобільний телефон вагою в
Окрім торгівлі, я займаюся і колекціонування годинників.
- Хіба годинники досі користуються популярністю? Адже дізнатися котра година з легкістю можна з телефону, планшета…
- Свою головну функцію – показувати час, годинник перестав виконувати, певно, років сто тому. У чоловіків годинники демонструють його статус… Вважаю, що сьогодні годинник - це більше прикраса, ніж хронометр.
Нічого не маю проти сучасних гаджетів, мобільних телефонів, але вони служать не довго – рік, два, три… Справжній годинник навіть через сто років буде працювати та ще й зросте у ціні.
… у кожного буде свій метр на два і туди не забереш абсолютно нічого
- Ви згідні з думкою, що час – це гроші?
- Я ставлюся до грошей, мабуть, не так, як більшість людей. Заробити їх не складно, набагато важче зберегти… Але я завжди кажу, що у кожного буде свій метр на два і туди не забереш абсолютно нічого. Тому ставлюся до грошей по-філософськи. Так, з ними набагато краще, ніж без них, але вони не є головними в житті.
- Що тоді для Вас є головним у житті?
- Людина живе до тих пір, поки про неї говорять. Тому я б дуже хотів залишити по собі пам’ять, слід. Наприклад, музей годинників, який я намагаюся організувати. Мені не цікаво мати ці годинники і споглядати самому на них. Нехай їх побачать інші. А з часом я б хотів, щоб музей став надбанням міста.
Колекцію для майбутнього музею вже маю…
Але у мене ще є час – мені всього 41, я тільки жити почав, дітей повідправляв на навчання (сміється, – Авт.)
- Бізнес вести важко в Україні?
- Бізнес в Україні розвивається не завдяки, а всупереч. В різні часи було по-різному. Але я гордий за те, що жодного разу в житті не дав хабара. Доводилося по-всякому викручуватися – і байки розповідати контролюючим органами, і з «жуліками» мати справу… Я вже тоді співпрацював з міліцією, вдалося не одного злочинця відправити за грати, мене навіть почали називати «мусорським» і залишили в спокої.
- Але потреба берегти громадський порядок залишилась. Саме тому Ви пішли в «Самооборону Волині»?
- Так вийшло, що я опинився «Самообороні»… Громадськість повинна стежити за порядком на вулицях, бо у деяких випадках ситуація для нас є виднішою, аніж для правоохоронців. Ми ж не є частиною системи.
Зрештою кожен громадянин, ставши свідком правопорушення чи злочину, повинен не просто зателефонувати 102, а й докласти зусиль, аби затримати злочинця. Ми ж повинні не лише бути споживачами послуг, які надає держава… Не треба забувати, що, окрім громадянських прав, є ще й обов’язки.
- Не так давно Вас обрали координатором «Самооборони Волині». Розкажіть детальніше, чим займається це громадське формування?
- Є закон України про участь громадян в забезпеченні громадського порядку та державного кордону. Саме цим законом та іншими законодавчими актами ми керуємось у своїй діяльності.
Виникла «Самооборона» під час подій на Майдані, а юридично, як громадське формування, її зареєстрували вже після Майдану.
Був період, коли в місті кілька днів правоохоронців взагалі не було, міліцейські будівлі стояли порожніми, – бачив це на власні очі. Я повернувся з Києва 24 лютого 2014 року… Ми збиралися в обласній раді і виходили ввечері на патрулювання міста, аби не чинився безлад, мародерство. Добре, що у Луцьку нічого подібного не відбувалося, але функції правоохоронців все одно повинен був хтось виконувати.
Важливо стримувати не лише зовнішнього агресора на сході, а й внутрішнього, який є в тому числі і в Луцьку.
- Луцьк є кримінальним містом?
- У порівнянні з іншими містами, а мені довелось поїздити Україною, то Луцьк є досить спокійним та комфортним.
- Як часто самооборонівці виїжджають на чергування у складі груп швидкого реагування?
- Я особисто намагаюся їздити раз на тиждень, а наші чергові групи заступають щодня – з 8-ої вечора до 5-ої ранку. Транспорту в «Самооборони» немає, тому кожен з нас їздить на власних автомобілях.
Зараз ми намагаємось працювати з поліцією так, щоб у групі швидкого реагування був присутній поліцейський. Перевага такої співпраці у тому, що можна складати адмінматеріали одразу на місці.
Якщо поліцейських немає з нами, то ми або викликаємо їх, або веземо затриманого у міськвідділ.
- Не набридає навіть раз на тиждень патрулювати місто?
- Буває, що набридає, але ця справа вже стала частиною життя. Якщо пропускаю чергування, то вже почуваю себе некомфортно.
Багато хто говорить, що політика – це бруд і краще в неї не лізти. Я теж колись так вважав...
- Окрім всього, Ви є помічником народного депутат Ігоря Лапіна. Для чого Вам ще й політика?
- Стосовно політики, скажу так: одна справа, коли ти «гавкаєш» зі сторони, не маючи реального впливу, і зовсім інша – коли ти «заходиш» в систему і можеш впливати на певні процеси та прийняття рішень.
Багато хто говорить, що політика – це бруд і краще в неї не лізти. Я теж колись так вважав, як і думав, що ніколи в житті не буду працювати в правоохоронній системі.
Ніколи не говори ніколи.
Кажуть, що і політику йдуть, аби заробляти або ж лобіювати власні інтереси. Мені ні одного, ні другого не треба. Я – не бідна, самодостатня людина, у мене немає цілі – лише заробляти, я хочу бути корисним і для інших.
- Ви вже балотувалися у депутати Луцької міської ради від БПП. Чи плануєте знову йти в депутати?
- Чесно скажу, і хочеться, і колеться. Досвід є… Думаю, що швидше буду, аніж не буду.
- А на посаду міського голови не хочете спробувати?
- Я? Ні. У мене ж немає досвіду…
- Знаємо, що Ви були одним із перших учасників проекту «Будуй тіло». Чому надумали йти худнути?
- Мені зателефонував тодішній редактор інтернет-видання «ВолиньПост» Толік Котлюк і запропонував взяти участь у проекті «Будуй тіло». З однієї сторони я розумів, що мене будуть фотографувати, що цей проект публічний… Але, порадившись з дружиною, я погодився.
Проект тривав три місяці, я виконував усі вказівки та настанови тренера Віталія Андрейчука і в результаті схуд майже на
Проект став гарним поштовхом змінити себе і своє життя. Бо бажання у мене було і до того, але не було стимулу.
Я зрозумів, що є багато страв, продуктів, які є складовою правильного харчування, але на які не вистачало місця в холодильнику, бо він був забитий іншою, не зовсім корисною їжею.
Текст: Ірина КОСТЮК (Перший)
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ (Перший)
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНИЙ
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
