«Дітям не потрібні мультики», – вальдорфська вихователька Інна Марчук

«Дітям не потрібні мультики», – вальдорфська вихователька Інна Марчук

Коли Інна Марчук вперше потрапила у вальдорфський дитячий садок, то сказала: «Я ніколи в житті не працюватиму з дітьми! Ніколи!»

Пройшло менше року і вона мріяла …працювати з дітьми. Навіть більше: вона мріяла заснувати вальдорфський дитячий садок.

Де нема «стандартних» іграшок, розфарбовок і пластиліну. Де діти не дивляться мультиків і живуть за ритмами – вдих, видих.

Де щомісяця нова …епоха. Де затишно, як вдома. І можна бути просто вільною і безтурботною дитиною.

Мрія Інни здійснилась. Тепер і в Луцьку виховують дітей за дивною німецькою методикою у сімейному клубі «Зернятко».

«Дітям краще не показувати картинок»

…Інна зустрічає мене у зеленому платті та чешках. Дає мені домашні капці. Веде на другий поверх.

«З нею мені буде спокійніше», – кладе на стіл ляльку з помаранчевим волоссям.

Тут також помаранчеві стіни. Інна каже, що цей колір окутує дітей теплом, нагадує їм про світло, яке вони бачили, коли були в лоні матері.

Розглядаю дивні малюнки на столі. Жінка пояснює:

«Дітям бажано не показувати картинок, бо вони формують якийсь образ і не дають дитині можливості фантазувати. Дорослі часто вчать малювати сонце круглим і з чіткими промінчиками. А дитина може бачити сонце по-своєму. Воно в неї може бути розпливчастим».

Як виявилось, малюнки вальдорфських вихованців часто створені одним кольором.

«Одна мама казала, що малювати одним кольором – це нудно. Для неї, може, й нудно. А дитина, якщо дати їй багато фарб відразу, не встигне з ними познайомитись. Коли вона малює жовтою фарбою, то дізнається, що жовтий може бути теплим чи холодним, лимонним чи медовим… Потім вона знайомиться з іншим кольором, потім ще з одним… Згодом дітям дають 2 фарби і вони переживають процес змішування кольорів. Вальдорфська педагогіка також проти розмальовок, адже це готовий шаблон», – пояснює Інна.

Говорить обережно, ніби боїться когось сполохати. Може, дітей, які якраз сплять у кімнаті по-сусідству.

«Не розуміла, чому німці не можуть купити дітям нормальних іграшок»

«Я познайомилась із вальдорфською педагогікою, коли жила в Німеччині. Там є програма «Соціальний рік» для тих, хто не може визначитись із професією. Я скористалась нею. Мене направили у вальдорфський садок. Я тоді уявлення не мала, що це таке. Німецькою Wald – ліс, тож я думала, що діти багато часу проводять в лісі», – розповідає Інна, усміхаючись.

Потім зрозуміла, що це така методика виховання. Назва ж походить від назви …сигаретної фабрики – «Вальдорф-Асторія». Її власник 100 років тому відкрив школу для дітей своїх підлеглих. Навчання відбувалось за ідеями Рудольфа Штайнера, тож цю педагогіку називають також Штайнерівською.

«Коли я прийшла в садок, то побачила, що діти будують зі стола та стільців вежу. Я дивувалась, чому вихователі нічого їм не кажуть. Бачила, чим діти бавляться, і думала: «Німці ж багаті, чого вони не можуть купити нормальних іграшок?» – пригадує жінка.

Як виявилось, будуючи «вежі», діти розвивають свою фантазію. Іграшки незвичні, бо з природних матеріалів, а не пластику. Цяцькою може бути і шишка, і хустка, і будь-що інше.

«Вальдорфська педагогіка побудована на людинознавстві і психології. Вивчаючи її, я стала свідомішою. Мені було 24 роки і я по-іншому глянула на багато речей, – каже Інна. – Наприклад, німці у мене запитували: «Ти хочеш чаю?» А я відповідала, що не знаю. Їм було дивно, що доросла людина не знає відповіді на таке просте запитання. Зараз я розумію, що це була внутрішня невпевненість. Нас так виховували. Казали: «Пий чай». І не цікавились нашими бажаннями».

Інна бере чайник. Лимонна цівка запашного напою ллється у білу чашку.

«Ви ж хочете чаю?»

«Діти не повинні «хворіти» свинкою Пеппою»

Кімната, в якій ми говоримо, призначена для творчості батьків. Тут вони можуть в’язати, вишивати, малювати... Тут також є бібліотека. У ній ще дуже мало книг, тому на бібліотеку вона не схожа.

Бібліотека

Згідно з вальдорфською філософією, краще обирати книги без картинок, щоб краще працювала дитяча уява. Вони тут чи не єдині носії інформації.

«Ми не використовуємо в садочку телефонів, телевізорів та подібної техніки. Це нездорово для дітей. Мультики не потрібні дітям. Діти мають спочатку познайомитись із природою, самими собою і друзями, – пояснює Інна. – Телевізор рекомендовано дивитись лише у дорослому віці. Діти мають рости у здоровому середовищі, бути вільними, а не «хворіти» свинкою Пеппою, копіювати «Смішариків» чи «Щенячий патруль».

Жінка додає, що діти без мультиків набагато спокійніші і розсудливіші:

«У Німеччині, спілкуючись з 6-річною дівчинкою, я була дуже здивована її свідомими поглядами на життя. Вона розповідала, що їй нудно в подружки, яка вмикає телевізор. Мовляв, за цей час можна було б зробити безліч справ або пограти чимало ігор. В іншої дівчинки я запитала: «Хочеш пов’язати?» А вона каже: «Почекай, я ще не доткала свій килимок. Я маю закінчити одну справу, а тоді почати іншу».

За вальдорфською педагогікою діти до 7 років мають багато гратись. Цей процес названий вільною грою. Діти розважаються, як їм хочеться.

«Зараз стільки всього пропонують дітям, що всі вважають це нормою. Якщо дитині сумно, вона сама повинна знайти собі забавку, а не чекати, коли дорослі почнуть її розважати. Якщо вихователі не граються з малюками, це не означає, що вони нічого не роблять. Вони спостерігають», – пояснює Інна.

Додає, що головна відмінність вальдорфського дитсадка від інших у тому, що тут дитину не напихають зайвою інформацією і не нав’язують шаблонів. Тут нема іноземних мов, лічби, вивчення букв тощо. Діти повинні встигнути до школи побути дітьми.

«Я думала, що в Німеччині всі педанти. А в них в усіх безлад»

Інна розповідає, що в її житті не було ніякого натяку на Німеччину. Освіта економіста, робота у банку, зі знанням німецької мови не дуже. 

Один дзвінок все змінив. Завдяки йому вона дізналась про програму, яка допомагає українцям вивчати німецьку культуру. Учасники програми жили у німецьких сім’ях. Якщо пощастить – відвідували курси німецької за їхній кошт.

Поїхала. Пощастило з курсами. Не пощастило з сім’єю.

«У мене не склались стосунки з господинею дому. Я була в них восьмою за дуже короткий термін. Всі від цієї жінки втікали, – пригадує. – Все пішло не так ще з приїзду. Вона відмовилась мене зустріти. Сказала, що на роботі і щоб я приїхала до неї в аеропорт – гектари за площею. Як її там шукати? Я вперше за кордоном, мову знаю погано, транспорт працює за іншою системою, ніж у нас…Я сказала, що нікуди не поїду і чекатиму її до вечора на вокзалі».

З німкенею були конфлікти. Вона ставилась до Інни як до домогосподарки. При чоловікові була люб’язною з нею, а за його відсутності могла сказати щось образливе. Врешті Інні знайшли іншу сім’ю.

«З другою сім’єю у мене були хороші стосунки. Чоловік Карл-Уве і жінка Анке були мені як батьки. Ми досі спілкуємось. Я називаю їх другими татом і мамою. На той час старша їхня донька ходила у перший клас, а синові було 2 роки. Я доглядала за хлопчиком. Для мене шоком було те, що вони не боялись залишати свою дитину на дівчину з іншої країни, – говорить Інна. – Хлопчик не говорив. Пам’ятаю, як брав моє взуття і казав: «Іа, іа». Не міг вимовити «Інна».

Тут вона допомагала по дому, могла щось приготувати, але це було без примусу. Ніхто не ставився до неї, як до наймички.

«Я думала, що в Німеччині всі педанти. А в них в усіх вдома безлад, – сміється. – Німці не зациклюються на чистоті, для них головне – щастя дітей. У мене півроку був мовний бар’єр. Я шукала українців та росіян, щоб спілкуватись. Потім зрозуміла, що так німецької не вивчу. Почала ходити на зустрічі, де всі говорили німецькою. Німці говорили швидко, щось жартували між собою, сміялись, а я нічого не розуміла. Вловлювала окремі слова і все. З часом і я почала приєднуватись до розмов».

Карл-Уве та Анке оплатили курси німецької, завдяки яким Інна «виросла» до рівня С1.

Саме «німецькі батьки» розповіли Інні про «Соціальний рік», під час якого вона познайомилась із вальдорфською педагогікою і закохалась у неї.

«Тут боса нема. Ми всі рівні»

Другу освіту Інна Марчук здобувала у Берліні. Навчалась у Freie Fachschule für Sozialpädagogick (Вільній школі соціальної педагогіки) за напрямком «вальдорфська вихователька».

Тоді думала, що було б добре мати в Луцьку такий дитсадок, в якому дитина зможе виразити себе і на неї ніхто не тиснутиме.

Коли Інна приїхала в Луцьк, то дізналась, що в місті є громадська організація «12», яка популяризує вальдорфську педагогіку. Приєдналась до неї.

«Я мала маленьку дитину, тому не могла активно допомагати. Згодом мене знайшли мами, які хотіли, щоб їхні діти ходити у вальдорфський садок. Це був 2016 рік. Ми набрали групу дітей. Спершу це був проект ГО «12», а потім, у січні 2018-го, я створила свою громадську організацію. Зараз ми діємо саме як неприбуткова громадська організація «Зернятко любові», а не як дитячий садок, хоча до цього прагнемо», – каже Інна.

Пригадує, як дивувалась у Німеччині, що у вальдорфських садках наводять лад не прибиральники, а батьки дітей.

Таку практику вона хоче запровадити і в себе, бо вважає, що батьки найкраще приберуть для своїх дітей. Мовляв, вони це роблять охайніше та з великою любов’ю, і це впливає на розвиток дітей.

«Я всім доношу, що боса тут нема. Вальдорфська педагогіка проти, щоб були головні і підлеглі. Ми рівні. І вихователі, і батьки залучені до виховного процесу. Коли ми переїжджали, батьки допомагали перевозити меблі. Зараз я говорю про такі речі на співбесіді. Якщо люди не хочуть брати відповідальності, то ми їм просто не підходимо», – каже Інна.

У цей час у коридорі чути голоси дітей. Проснулися! Ідемо знайомитися. Але спершу Інна показує всі кімнати.

«Вальдорфський садок – це простір, де все налагоджено і систематично»

Всюди особлива атмосфера. Дерев’яні меблі. Глиняний посуд. Виткані скатертини і килими. Чудернацькі світильники. У плетених з лози кошиках – чудернацькі іграшки.

Вазони упереміш із вазами з живими та засушеними квітами. Шишки, жолуді, листя… По-осінньому затишно.

 

«У нас все проходить по епохах. Всього їх 10 на рік плюс канікули. Зараз епоха ліхтариків і гномиків. Діти співають пісеньки та грають ігри на цю тематику. Дні проходять за ритмами – вдих, видих. Вдих – це заняття, на якому треба сконцентруватись. Видих – це період, коли діти граються. Ритми чергуються, завдяки чому діти не перевтомлюються. Ритми незмінні, це додає вихованцям впевненості», – розповідає Інна.

Дітей навчають дотримуватись ритмів – якщо час їсти, усі йдуть їсти. Однак, якщо комусь у цей час дуже хочеться погратись чи щось помайструвати, не забороняють.

«Вальдорфський садок – це простір, де все налагоджено, систематично і дитина відчуває себе в захисті. Якщо діти малюють, їх ніхто не підганяє,  – каже жінка. – Тут ми багато співаємо. Коли діти чують слова: «Печу, печу хлібчик», всі кидають свої справи і вдягають фартушки, бо знають, що зараз час пекти булочки. Ми не вимагаємо від них робити ідеальні вироби. Хтось робить сердечко, хтось черв’ячка…»

Ці булки малеча їсть під час обіду. Також діти допомагають нарізати салати чи чистити овочі. Всі допомагають один одному, як у сім’ї.

Коли ж вихователі заводять пісню, що час прибирати, то всі знають, що скоро додому, отже, треба скласти іграшки.

Є дві групи дітей. У молодшій діти віком від 2 до 3, 5 років. У старшій – від 3 до 7 років. Такий поділ неспроста: старші діти вчаться доглядати за молодшими, а молодші вчаться у старших.

«Тут діти змінюються. Стають спокійнішими. У нас нема цілі, аби дитина була спокійнішою, ми її любимо будь-якою. Але коли їй надто багато пропонують, вона не може з цим впоратись, – пояснює Інна. – Я сама дуже змінилась вивчаючи цю педагогіку. Відкрила у собі багато хобі».

Вона показує спальню, гардеробну. До дверей проводить разом із донькою.

«Це місце стало моїм другим домом. Живу тут, додому приходжу тільки ночувати, – сміється. – Для дорослих тут якісь речі можуть здаватись сірими, але для дитини – це простір для гри».

Текст: Наталя ХВЕСИК

Фото: Ірина КАБАНОВА


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина «Чим рекламніший текст, тим  менше людей його дочитає», -  спікерка West Media Forum Катерина Венжик
Наступна новина Що робити бізнесу, щоб його полюбили журналісти. Практичні поради



Останні новини
Схожі новини