Антон Василюк - один з найуспішніших стоматологів-хірургів Луцька та провідний хірург клініки «Стоматологія Василюка». Людина з кремезною зовнішністю, але - тонкою душею. Людина з великою історією та загостреним відчуттям справедливості. Людина, яка рятувала поранених на майдані та продовжує допомагати тим, хто боронить волю нашої країни в зоні АТО.
У вересні 2019 року він вперше поїхав в зону АТО, аби надати військовим невідкладну стоматологічну допомогу. Воїни не мають можливості лікувати зуби у хороших умовах в найкращих клініках, не мають часу, аби приїхати у місто та приділити лікуванню достатньо часу. Тому, стомАТОлоги-волонтери приїхали до них, Антон Василюк був одним із тих, хто безкоштовно протягом тижня лікував бійців.
«Тризуб дентал» - організація, яка об'єднує стоматологів з усіх куточків України. Знаходяться у Карлівці, під Донецьком, саме туди й приходять наші бійці, аби пролікувати ротову порожнину. Як це було? Чому поїхав? Життєву історію героя розповідаємо читачам «Першого».
«Я з дитинства стояв на операціях. Про інші професії навіть і не думав»
Я з сім’ї лікарів. Інакше і бути не могло. Дідусь був хірургом, тато - стоматолог, тому, так вийшло, що я став хірургом-стоматологом. У студентські роки практикувався усюди, де тільки міг, навіть в кімнатах гуртожитку. Моя робота - це те, без чого я не уявляю свого життя.
«Стоматологію Василюка» заснував мій тато і він повністю довірив мені те, у чому я спеціалізуюсь - хірургію. Вона мені й за характером підходить, бо інфантильні люди навряд зможуть стати хірургами. Потрібно бути рішучим. Найбільше, що люблю у роботі - емоції. Вони здатні перекривати будь-яку втому, і мотивувати на майбутні звершення. Але, слід віднайти золоту середину між роботою, та сім’єю, бо якщо з головою занурюватись у роботу, то можна дуже швидко вигоріти, або якщо повністю віддаватись сім’ї - втратити себе у професії. Тому я намагаюсь балансувати.
«Я пішов на Майдан, бо був потрібен там, як хірург»
Я на той момент перебував у Києві, і коли побачив у фейсбуці повідомлення, що на Майдан потрібен хірург - взяв усе, що було потрібне для первинної допомоги, і без роздумів поїхав. Це було після першого побиття студентів (ніч з 30 листопада на 1 грудня 2014 року).
Поранених було багато.
Отак заходиш в трикімнатну квартиру, а на підлозі лежить 7-10 поранених з абсолютно різними травмами та пораненнями. Згодом, ми працювали у першому медпункті, де була бібліотека на Грушевського. Потім більш спеціалізовану допомогу ми перенесли в собор, що на Львівській площі.
Пам’ятаю, одного разу занесли хлопця в костюмі, видно, що виглядав статусно, з зачіскою, дорогим годинником, а пів обличчя - знесло. Я йому кажу «не переживай, все заживе, зараз обробимо», а він – «та я не за обличчя, я тепер не знаю, що начальнику казати, бо збрехав, що йду на день народження, він заборонив сюди йти».
Одного занесли в стані шоку, в руках він стискав кухонну сокиру, чоловік попав під газову атаку і доки я надавав допомогу – він сокиру з рук не випускав. Тобто морально це було дуже важко. Потім почалась атака на наш пункт світло-шумовими гранатами, а охоронець, який мав відповідати за нашу безпеку сказав, що евакуйовуватись будем через вікна. А вікна були з ґратами.. Наша справа була лікувати та допомагати, але морально трохи «косило».
«В зону АТО я поїхав без роздумів. Хотів, і випала така нагода. Вирішив допомогти»
«Тризуб Дентал» існує з 2015 року. Перша поїздка моя відбулась у вересні 2018 року.
З Луцька нас поїхало четверо лікарів-хірургів: Я, Микола Лук’янчук, Олександр Солдан, Олег Караїм. Не обійшлось і без пригод: ми повинні були їхати потягом з Києва, але запізнились на нього і вирішили наздоганяти потяг нашими дорогами, уночі, на автівці. Ну, наздогнали у Дніпрі, але залишалось 200 кілометрів до Карлівки, і ми вирішили вже й далі їхати автівкою. В’їжджаючи у Донецьку область розумієш, що там навіть повітря «інше». Проїхали 5-6 блокпостів, нас пропустили без проблем, хоча моральна тиснява для пересічної людини - чимала.
Дивно було приїхати з мирної території та чути щоденні обстріли, залпи. Але ми працювати не припиняли. Йшли обстріли – ми лікували, бо знали, куди їхали. Лінія розмежування знаходилась досить близько. Ввечері та вночі обстріли ставали активнішими, можна було «пускати сльози», але ми відносились до цього філософськи. Рідним дещо не договорювалось, але вони звикли до мого загостреного відчуття справедливості.
«Облаштовували автівку, де лікували за останнім словом техніки і лише власними коштами»
Ми приїздили туди на тиждень. Робочий день розпочинався з 9:00 і тривав до 00 ночі. В середньому - до 20 бійців у день ми лікували. Надавали різну допомогу - хірургію, імплантацію, лікування тощо. Але, середньостатистичний стан ротової порожнини наших бійців - катастрофа.
Цей мобільний кабінет, де ми приймали, зветься «Слон», його обладнали лише завдяки коштам небайдужих стоматологів. Там є все, абсолютно: установки, томографи, операційні, лабораторії, 3D-сканери, принтери. Тобто, дійсно усе, що потрібно.
Харчуванням нас забезпечували волонтери, звісно, піцу замовити можливості не було, але їли ми нормально, і умови були хороші.
«Їхати знову планую весною»
Знаєте, це щось подібне до поствійськового синдрому. Я хочу поїхати туди знову, хочу знову допомагати нашим бійцям, як можу.
У засновника «Тризуб Дентал» є складений план відряджень, і я так думаю, що наш склад потрапить туди десь весною. Добре, що стоматологів у Луцьку багато свідомих. Охочих зараз дійсно вдосталь, але усі - не помістяться. Тому, будемо думати, хто і коли буде їхати.
Вдруге їхати буде легше, бо ми вже знаємо, що там та як, не будемо набирати цілі пакунки харчів, зайве обладнання, рукавички, інструменти, бо там усе є.
Ну і морально, звісно, буде легше..
Текст і фото Юлія Галецька
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
