Цього року у самісіньке Різдво мені написали просте повідомлення: «Наша бабуся дитиною втекла з самого Сибіру. Там їхня родина опинилася за УПА. І вона хоче все розказати»…
У свої 87 нині лучанка, а загалом корінна мешканка села Підгайці Зіна Кондратюк здумала, що прийшла пора розказати більше.
За іронією долі, її спогади згодом будуть дуже перегукуватися з тим, що відбуватиметься навколо.
Цій жінці, до якої ми ще у січні цього року ходили писати спогади, довго не казали, що в лютому почалася війна. За суттю, за змістом – та сама, яку вона вже бачила і від якої вона вже тікала. Тільки тепер утікають інші діти.
Рідко буває, коли тебе, журналістку, просять прийти, аби ти зафіксувала чиєсь минуле. Частіше – просиш ти, переконуєш, пояснюєш. Цього разу за нами приїхали внуки, привезли до однієї із садиб у приватному секторі Луцька, запросили всередину, посадили за стіл, зробили кави і наставили пирогів із сиром, поруч – розклали унікальні світлини…
Зіна Кузьмівна сиділа навпроти. Її донька час від час кутала матір у щось тепле, підказувала, допомагала згадати…
...За плечима старої жінки була стара радянська «стінка» з томиками книжок, совєтськими рибками і кришталем. Слова, які іноді не без сліз видавлювала із себе Зіна, розбивалися із дзенькотом в той кришталь. Здавалося, вони б’ються в радянські будні.
Їх, слова, вона носила дуже довго. Багато з них повторювала своїм дітям і внукам тисячі разів. А щодо деяких навіть тепер зауважувала: «Може, то того не можна казати? Ну, ви дивіться… Як не можна, то не пишіть». Час від часу плакала. Але потім знову розказувала.
- Можна. Уже все можна, - періодично тихо і ніжно, щоб не сполохати спогадів, намагалася пояснити я.
Я лишу цю розповідь максимально такою, якою її чула. Зрідка розповідатиму тільки про те, якої долі зазнали її герої і що з ними зараз. Я почула її 10 січня 2022 року. А вже чуть більше, ніж за місяць, знову якась дівчинка в Україні могла згадувати, як на її очах почалася війна, як вона стала очевидицею страшного терору з тією ж «припискою». Це повторилося, бо подібних історій було дуже мало у наших підручниках, у наших телевізорах, а відтак – у наших головах.
Треба виправляти помилки.
Саме такою дівчинкою вона утекла з Сибіру.
Фото 1947 року, с. Теремне
«Виносять і виносять мертвих людей»
Лучанка Зіна Кондратюк – одна із дітей Сибіру. Вона пережила депортацію в Єнісейськ Красноярського краю. Разом із батьками та братами була вивезена у сталінське пекло через те, що старша сестра Валентина пішла в УПА. Довго родина шукала Валентину в таборах. Згодом дізналася, що та – у Комі АРСР.
Після німецької окупації і других совєтів у своєму селі 12-літня дівчинка Зіна разом із братом, рятуючись від голоду в 1947-му, утекла з Сибіру. Діти самі (!) доїхали до Луцька. Вони подолали майже 6 тисяч кілометрів. Але тут їх чекала «калхозна» дійсність.
Зіна Кондратюк на власні очі бачила гору трупів у котловані в посьолку Куйбишево в Єнісейську, куди звозили мертвих полонених. Їх трамбували бульдозером. А вмирали вони, бо їх катували голодом і холодом.
ПЕРШУ ЧАСТИНУ СПОГАДІВ про те, як і за що родину вислали на Сибір, про німецьку і совєтську окупацію на Волині очима дівчинки, читайте тут:
«Кузьмови діти» втекли з Сибіру. Репортаж-спогад з Волині про совєтське пекло. Ч 1. СВОЯ ІСТОРІЯ
… «Тут 1947 рік начинається. До того така голодовка, шо вам не розказати. Люди як мухи каждий день мерли.
Сестра Валя не з нами, в тюрмі десь.
Один старший брат Ваня їздив там по селах кіно ставити. Вони все його просили: «Ваня, покажи пару фільмов, не ході нікуда, покажи». Накормлять Ваню і сто грам дадуть. А він кіна показує… То за нього мама була більш спокійна.
* * *
Аж якось мама бере мене і старшого на два роки брата Яшу за руки і веде дивитись: великий дуже двір, в кругову отак - двоповерхові будинки. Багато. Ну, й люди всі виходять.
Весь час виносять мертвих людей. І виносять, і виносять. А такий був драбиняк, хура, дві драбини по боках й дошки посередині, то на нього нагрузять тих людей і везуть, і везуть…
* * *
Я така була цікава, крепко все мусила підслухати. Знала, що можна сказати, а що не можна. Людей навколо - повно! Аж чую ззаду голос.
- Привєт. Куда оні іх возят? - каже мужик до мужика.
А другий йому відповідає тут же:
- Ти би бачив, шо воно робиться отам… Там такий великий котлован вирили і завозять та викидають всіх туди. Большой-большой горкой накладают тєх людєй… Потом засипают пєском, зємльой, єще раз пєском і зємльой с камушками і запускают трактор. Тот трактор пока всьо нє утрамбуєт… Потом пару бутилок карбовкі заллют, травой засєют і помінай как звали.
Отак вони просто в тій ямі тіла засланих людей притоптали, притоптали, засіяли чи ні… Але це досі десь там, в Єнісейську, є. Я знаю. Я ці хури з трупами, які їхали і їхали, бачила.
Усе то люди, які вмирали там від голоду. Вам не передати, скільки їх багато: гора».
«Параход їхав на Ігарку»
Зіна – на руках у бабуся.Валя з мамою –
стоїть за ними. До війни...
Ігарка – місто, яке часто називають «першим радянським містом у вічній мерзлоті. В Ігарці розташований єдиний у світі «Музей вічної мерзлоти». Місто збудоване на березі Ігарської протоки річки Єнісей, за 1300 км від Красноярська РФ в напрямку Крайньої Півночі.
Вважається центром експорту лісу в Сибіру. Зрозуміло, що ліс там заготовляли руками українських полонених, засланих у цей край вічної мерзлоти Сталіним. Також тут розташований великий морський порт. Саме від Ігарки починали будувати горезвісну «дорогу на кістках», залізничну магістраль до Салехарду, частину недобудованої Трансполярної магістралі. Це знаменита «сталінська стройка № 503 «Салехард-Ігарка». Ця «стройка вєка» забрала життя в тисяч полонених сталінського режиму. З 1947 до 1953 було прокладено більше 200 км залізничного полотна. А після смерті диктатора будівництво заморозили.
Середня температура повітря в рік тут – -10 градусів за Цельсієм… У радянські роки тут працювали лісопереробні заводи. Усе це – «сталінські лісопилки», на яких відробляли своє покарання і вмирали заслані в табори люди.
Саме в Ігарці у 1947 році, за спогадами Зіни Кондратюк, була розташоване одне з табірних відділень, в якому полонені зі спецпоселення відбували покарання за порушення. Втрапити «в карцер в Ігарці» означало – муки. Одна назва цього міста досі викликає жах у колишньої дівчинки, яка теж була полонянкою сталінського режиму.
Саме ж місто Єнісейськ, де в посьолку Куйбишево відбувала покарання родина Кондратюків, вважається містом, де з 17 століття до 20-го відбували покарання інакодумці. Серед них, особливо у 40-50 роки було безліч українців. Безліч із них там загинули… Разом із тим, то «духовний центр Сибіру». Там собори і храми того православ’я, яке нині благословляє росіян на війну з Україною…
… «Ну, й коли я вдома вже мамі розказала, шо я підслухала в дядьків, то мама, довго не думавши, бере нас з Яшою за руки і Євангеліє, виводить на вулицю до тих людей, де вже мертвих носять.
В стороні стала і тако навмання Євангеліє розложила на голови та «Отченаш» проговорила. Читає нам вже...
Там пише в Євангелії: «Ісус Христос з своїми учнями поїхав за озеро те. Озеро як море велике. І він покинув учнів, а з двома приїхав. Ну, а остальні приїдуть пізній». То мама вже зразу зрозуміла, що якщо вона нас відправить, то ми заїдемо додому, а ті решта пізній (половина ж сім’ї осталася…).
- Діти, втікайте, я ходила ноччю на пристань, сьогодні є параход. Втікайте, - каже вона.
Мені вже було 12. Братові пішов 14-й. То й ми поїхали. А хто шо тоді боявсь? Ніхто ни за шо ни думав.
* * *
Не плакали. Мама, може, пізніше плакала. За 20 кілометрів від нас Ігарка, там кінцева була зупинка. На тій Ігарці зробили такий наказовий пункт. Хто провинився - туди.
Мама нас відправила і зразу зложила свої речі, зібралася на Ігарку. Все склала, сіла і сидить. Прийшов до неї міліціонер. Може, й думав що, бо параход відправився, літак відправився. А кругом же участковий дєжурив і підсилав своїх зразу.
Прийшов міліціонер, поздоровався, пройшов по хаті і каже до мами:
- Куда ето ти собралась?
А вона:
- На Ігарку.
- А зачєм?
- Термін відбувати. У мене двоє менших дітей вмирали з голоду. Я їх відправила на Україну. Хай там вмирають.
А він - аж в хаті загриміло, таким голосом кричить:
- Женщіна! Ето впервиє в жизні я віжу женщіну, что в етом прізналася. Раскладивай своі вещі, нікуда ти не поєдєшь.
Мама осталася там сама. Згодом Яшу привезли до мами назад. Вони обох вернулися додому в 1957 році.
* * *
Параход їхав до Ігарки. Ми зайшли в параход вдень. Я закрилася в туалеті. Бо чотири туалета там було. Хтось шарпнув - зайнято, то йде в інший. Отак я в туалеті ховалася, а Яша - між людьми.
Параход рушив - ми повилазили. А там вже вигрузилися і пересідали.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Моя баба жила в Нью-Йорку». Слідами однієї депортації. СВОЯ ІСТОРІЯ
* * *
З нами ще їхала жінка з Колківського району чи за Ківерцями якийсь там район. Вона була мать-героїня, всіх дітей же біля себе не мала, бо тоже одне втопилося, одне вмерло... Та жінка втікала з кількома дітьми до Ківерець. Погодилася нас взяти з собою. Мали їй гроші за білети дати. Але потім вона передумала і не хотіла нас. А син старший, що з батьком в Сибіру оставався, казав до неї:
- Якщо хочеш вернутися, то бери їх, бо спитають де твої діти.
Записано то 10 дітей, а 10 у неї не було. Ну, і вона ніби передумала. Але тільки ніби. Вже тоді ми потратили гроші, які мали, булку хліба купили (з дому взяли булку хліба, та нам її вкрали в Красноярську через її дітей, бо ж заставила нас глядіти їх, а сама десь пішла).
Попри це, коли вона приїхала, то брат все одно позичав гроші, щоб їй віддати. Там 200 чи 300 рублів, вже не згадаю».
«Господи, як я зійду з того вагона?»
… «Так поїздом їхали з самого Красноярського краю на Москву. Перша наша зупинка була в Свердловську. Там я вперше за багато часу побачила все з городини. Такий базар на пероні: і картопля, і яйця, і сметана, і молоко - всьо. А я так сама до себе кажу:
- Аа-а… то тут вже десь є село...
Я вийшла і кажу до жінки на тому базарі:
- Дайтє малєнєчка…
Думаю, щось може дасть. А вона:
- Ой, ідітє, вас много здєсь ходіт.
Глянула на мою руку і на мене, взяла столову ложку молока набрала. Я ковтнула. Ну, такий ковточок хороший для дитини… Хороший, знаєте...
* * *
Приходить брат і каже до мене:
- Зіно, там в останньому вагоні, в тамбурі, на вулиці стоїть два жилізнодорожника, але там біля їхніх ніг лежить два кусочки хліба. Я встидаюся (йому вже майже 14 було), а на тебе гляне - і подасть.
Я так подивилася: така красіва форма, видно, нове обмундіруваніє, а посля кажу:
- Дядєнька, дядєнька, подайте той хліб.
Він як на мене глянув, то як і не стояв: сів і подав той хліб. А на тому хлібові - отакий зелений мох порослий. Два шматочки: більший і менший. Ми в селі росли, в нас стільки хліба завжди було, і кури, і свині його їли, однак ми не бачили такого моху й не знали, як з ним повестися. То ми намочили менший шматок. Правда, мох відійшов, але хліб розтанув. Усе одно ми його не викинули. Випили ту воду з хлібом. А вже на другому шматкові то витирали той мох. Їли й водою запивали.
Ото було все наше харчування до Луцька.
У дорозі були 15 діб. У Москву їхали четверо діб, а з Москви до Києва - троє. Але вагон стояв скрізь то пів дня, то день.
Вагони були, можна сказати, порожні. Якісь їхали поруч євреї, родина, може, чоловік п’ять. Вони так в кутку сіли, консерви повідкривали рибниї. Так всьо пахне. Я підійшла і кажу:
- Дайтє малєнєчка…
То він мені степір’ячко з цибулі дав. Але я думала: брати чи не брати. Потім така: «Ай, возьму». З’їла ту степір’їну, і вже до Луцька більше нічого не мала в роті.
З Києва до Луцька їхали добу. Нічого не хотіла. Лежала ни жива ни мертва. Їду і нічого не думаю, навіть за їдло, а тільки думаю: «Господи, як я зійду з того вагона? Ноги не працюють. Не ходять».
«Ми Кузьмови діти»
До війни
… «Ми приїхали, Яша мене підняв і каже:
- Зіно, помаленьку давай зійдемо, бо, може, поїзд поїде, то хтозна куди завезе.
Зійшли і чотири кілометри йшли сім годин пішки. Чотири кілометри - з вокзалу до Теремного. Я ногу ставлю і не можу переступити, в суглобах все затвердило.
* * *
Втекли з Сибіру в червні 1947-го. Приїхали такі зголоджені до тітки. Вона в хату нас не пускає. Ми кажемо:
- Ми Кузьмови діти…
- Які Кузьмови діти?
Але син каже її з ліжка:
- Мам, то Зіна говорить, відкрийте!
Ми прийшли, а вона:
- Діти, їсти не дам, бо сьогодні хоронили два плєнних, які зайшли до когось, дядько роздобрився, налив по тарілці супу, дав булку хліба. Вони як присіли, то й не встали. Зразу померли. То вона нам зразу линула тільки по дві чайних ложки теплого молока.
Ця тітка в Теремному – то татова рідна сестра. Її теж їхали вивозити разом з нами. Тільки вони рішили перевірити, за що ж то її вивозять. Подивилися, що її чоловіка поляки забрали, значить, він був за совєцьку власть, то вони її оставили. Тітка п’ятеро дітей похоронила.
Згодом брат поселився в тітки, а я пішла до дядька Лукаша Романюка в Підгайці.
* * *
Як Яші виповнилося 16 років, його прийшли вночі забрати і кажуть до тітки:
- А де тот ребьонок? Поєдєм туда, єслі дядька оформіт опєкунство, то ми єйо нє будєм брать.
Вони приїжджали за мною, але як же дати відправити двоюрідної сестри дочку? Тоді ж тут з хлібом не так було, як на Сибірі? Було і сало, і молоко, і всьо. Оставив дядько мене, оформив опікунство. А тут ще народилася дитинка маленька - няньку треба. Я крепко любила її, вповивала.
* * *
Дядько той вже пройшов війну, вернувсь додому - зачались калхози. А він був коваль на всю округу: із далеких сіл приїжджали до нього.
Начали калхоз робити. Сусід вступив в партію. Син вступив. Уже синові дали в канторі зарплату, вони вже ніби - комуністи. Десь якось той дядько їхав звідкись, взяв соломи і собі на сідушку поклавв. Той сусід написав заяву, що такий-такий вкрав солому. А дружили ж з дєцтва. І дали дідькові шість років тюрми!
І кажу: як то так, що ніхто не подумав, що він війну пройшов, до Берліна з автоматом дійшов? От весь час і думаю не раз, і говорю сама з собою…
Коли Яша вернувся в Сибір, то там, в Єнісейську, його взяв на роботу той дядько з Колок. Михалко його звати було. Каже йому:
- Шо ти в тій сапожні заробиш? Ходи до мене, станеш людиною».
«Щоб мене взяли на бойню»
Зіна – в центрі. З подругами
… «Я ж пішла від дядька до тітки. Там моя сестра Валя раніше носила в одне місце молоко, в тих людей була дитинка три роки. Вона - вчителька, він в редакції чи друкарні, де газети печатают. Тітка вже мане начала в калхоз посилати, в 12 років. Люди старші вже на мене поглядують: ніхто не кричав, але, може, там шепталися, що дитину посилає замість себе. От і каже мені ця Валіна подружка:
- Зіно, ти тут згорбися від тієї тітки, вона тебе в калхоз зашле навєчно.
Я лишилася в неї глядіти дівчинку, щоб де на дорогу не вискочила.
* * *
Тут паспорта треба робити мені вже. А теремнівські хлопці раз в четвер приїжджали до нас на вечорниці. Один із них пішов до главного інженера м’ясокомбінату, така Валентіна Сідоровна була там, і розказав про мене. Вона комуністка була, але подзвонила на убойний цех, щоб мене взяли на бойню.
* * *
Хоч я ще дитина, але вже йду і роблю. От вже мені учнівські дали. А відробила пару років там – і першу зарплату получила: аж 800 рублів.
* * *
У Ківерцях був такий магазин… Не знаю, може, і досі є. Хто яка держава не існує, то той магазин там завжди. Матер’яли і фактура всяка. Тітка пішла туди і набрала мені на пальто бастону по 50 рублів, на костюм - дешевше, пару туфлєй купила, на два плаття штапелю.
Прийшов з армії там один хлопець у той цех де я робила і жартома йому сказали:
- Женися…
Я вийшла заміж, а він начав гуляти. Уже Любі нашій було 5, а він все бив.
* * *
Мене комуністки взяли на виховання, Валентіна Сідоровна і Любов Прокоповна з бойні на м’ясокомбінаті. Вони мене оберігали. Одна комсомолка Люба Шкляр писала в обком комсомолу, що «бандеровку оставили, а її сократили». Але то вона така робоча була»
«На них вдягали навушники»
не випускали наверх»
… «А тепер про нашу Валю.
Коли був суд, її засудили без права переписки, самий жорсткий режим, який там був. Їх завезли на якісь копальні, в шахти. Якусь руду добували. Там ув’язнені навіть не мали права між собою спілкуватися. На них надягали навушники. Вони весь час жили в шахті, і їх не випускали наверх. Узагалі.
* * *
З усіх областей, з каждого района їхав поїзд повний, нагружений людьми. І дорогою скидали трохи.
Коли туди, до нас, привозили багато людей, мама йшла в развєдку, всіх питати, де чий хто сидить і зразу адресу свою дає. Може, там є така й така. Так вона шукала Валю.
Раптом присилають пісьмо. Дали Валіну адресу, мама написала їй, що і тато помер тут, і дідуньо помер уже в той час, в селі.
Потім розказували, що Валя як те почитала, то дуже плакала. Плакала, що тато помер. А може, ще думала, що то вона причина тому всьому.
* * *
Не знаю яким чином, але вона умудрилася там завагітніти. Народила дитину і вже мусили її випустити наверх. Так вона там опинилася на поселенні. А після того, як помер Сталін, була реабілітація. У 57-му вона з сином приїхали в Україну. Сину було біля 3-х років, він з 55-го.
Приїхали осінню, зайшли в садок і яблуня там. Малий побачив ті яблука і питає:
- Мама, а что ето такоє?
Ще поки Сталін живий був, то таке творилося. А як Сталін помер, то в Москві був такий голова Вєрховного Совєта Росії, до якого всі писали про помилуваніє. Була ж вишка - 25 років, а Валя мала 15. Дуже багато люду мало по 10 чи 15. Ну, і він знімав те. Тут диви й десь та й проскочить, що він не пойме, «почєму столько много людей сідіт» і вивезених. Все він розумів.
За той час, поки прийшли совєти і до сталінських времьон, 20 мільйонів людей не стало в Україні вкраїнців. А народитися вже не народилося стільки….
«Може, того не можна казати…»
біля них і вовки, і лисиці, і птіца…»
… «Щоб ви собі знали, що в 1946 і 1947-ім році була там сільнєйшая голодовка. То в лагєрах шо зробили, начали геть таких в’ялих роздягати наголо, виводити і тисячами з трансбоя поливати холодною водою і заморожувати, тоді вже складали в штабєля…. Я не знаю, може, того не можна казати...
* * *
Навесні 15 червня річку Єнісей навмисне взривали, бо там досі був лід. Тому дуже довго там земля була замерзла, то виводили сильніших, вони копали ті котловани - і тоді бульдозером всіх туди. Що було з тих тіл - огризки, бо цілу зиму біля них і вовки, і лисиці, і птіца…
* * *
Правда, вже 57 році приходить братові телеграма, сестра пише: «Яша, повністю прийшла амністія. Сказали, куди хочете, то їдьте, на всі чотири сторони».
Вона сиділа у в’язниці в Комі АРСР.
* * *
Я тако думаю: чого Валя пішла в УПА? Тоді Бандера виступив протів совєтського союзу, протів німців і хотів свою армію збудувати. І він збудував.
Вона була патріотка. І тато був патріот. Ми всі її підтримали. Ніхто ніколи їй не докоряв. Вона прийняла своє арестування і те все - як положено. І ми мовчали. Ніхто навіть з нас, дітей, ніколи не сказав, що вона «влізла, куди не треба». Ніхто.
Багато тоді молоді пішло в УПА. І коли прийшли совєти, дуже багато почалося арештів».
«Зіно, давай зайдемо в нашу хату»
… «Хата наша?.. Хараз розкажу. Як ми приїхали, то нас запросили у Воротнів. Ми вдвох так намучилися, поки туди з Яшею зайшли. Йдемо назад, каже до мене Яша:
- Зіно, ти бульше можеш щось сказати, давай зайдемо в нашу хату подивимося, але ти скажи їм, що ми не требуватимемо її, а просто подивимося.
Я на язик була гостра. Зайшла, вибачилася, кажу, що ми йдемо з гостей і хочемо подивитися , як ми тут жили.
Нам відчинила жінка, каже:
- Будь-ласка, заходьте, ми вас зараз погодуємо.
Ми відповіли, що наїлися, але воно сказала, щоб посиділи, а сама повернеться. Не було, не було, аж тут повернулася. І:
- Отак, діти, ми будуємо хату, ми скоро будемо звідси переходити. Тому ми вам віддамо цю хату і ні копійки з вас не візьмемо. Ви будете тут жити.
А тут голова калхозу, комуняка такий Пузанов… як почув, то одразу каже:
- В майом сєлє не буде бандеровцев.
Я і тоді подумала, і ще сьогодні думаю: та треба було підійти і сказати: «Чиє село - моє чи твоє? То ти в бандеровском селі?». Але думаю, якщо сталінець, то візьме і ще раз на Сибір вивезе, тому промовчала.
Мама повернулася. Так і жила з Яшею. Яша женився на Ліпі, у них хлопчик народився. А коли я здумала втікати від чоловіка, то я прийшла до Яши, і вони взяли мене на квартиру. Ліпа взяла обняла і каже:
- Зіно, невже ж я тебе не прийму?
* * *
Ліпа з Крупи. У них дуже велика була хата. Вони теж були багатирі. Ми ходили з нею в архів, щоб записали нам все, що в нас забрали. Я то там так собі, а Ліпа все хотіла хату. З Крупи ту хату перенесли і зробили з неї в Теремно клуб. Вона туди ще на танці ходила, і там вона ще й з братом освідчилися…
* * *
Сім’ю Ліпи теж вивезли на Сибір. Сестра її в тюрмі сиділа, старша. Але коли вони приїхали з Сибіра, то сестра вже тут хату поставила. І вона, і її чоловік сиділи за політику.
Пізніше Ліпа втікає з Сибіру і їде до Гольки, до сестри, в Теремне. А коли приїхали наші, то Яша теж в Теремне ходив в клуб. Вона була вищого класу модельєр, вона демонструвала моди, шила і всьо… Була гарна, дуже акуратна.
Ліпа – то Лошак Олімпіада Сидорівна…
Друг Яшин прийшов у клуб і каже:
- Яша, дивись но, ти нежонатий, Ліпа незаможня, ти глянь, яка гарна дівчина.
Яша розказував:
- Зіна, я як придивився, то і правда, вроді нічо Ліпа.
Там ще був конкурс танців, а Яша дуже любив танцювати. І вони з Ліпою зайняли перше місце, коли танцювали танго. Встав Яша і йде на тих танцях прямо до Ліпи. Він підійшов, вона встала, а він каже:
- Ліпо, виходь за мене заміж!
В неї сльози на очі навернулися, щось стояла, мовчала і мовчала, а посля каже:
- Добре.
* * *
Як нас виселяли, то вислали три родини з Підгаєць. Ковальчуки, мама Параска і п’ятеро дітей, а батько Карпо сидів у в’язниці, як наша Валя. І ще був один Семенюк… Він з нами їхав у вагоні. Тільки ми їхали в малому засіку, а він у великому. Але його десь по дорозі зняли. Його самий менший син родився, що в нього верхня губа від носа четверту частину не мала. А сестра до родичів пішла, вони її там закрили, й довго вона не вилазила на світ. А пізніше пішла як потєплєніє…
А в тюрмі сиділо значно більше наших підгаєцьких людей».
«Ти пасмотрі, оні уже і здєсь кулакамі здєлалісь»
Ганна Кондратюк біля своєї хати
в Підгайцях ще до заслання
… «Були багаті. В нас не було такого, що ми в чомусь нуждалися. Садок гарний був, мама дуже вміла пекти і варити. Завжди як наготує на Паску… Або як запросить гостей, то такий стіл накриє… А Валя вже доросла, то вона помагала накривати. Всьо готовили. І холодець. Тушили капусту. Робили голубці. Пекли м’ясо і бочки. Всьо.
Ліниві пироги робили. З тертої картоплі, з вареної картоплі голубці. Розмаїте готовили.
* * *
Баба Ганька, мама моя, посадила города в Єнісейську. Йдуть два п’яних аборигена і кажуть:
- Ти пасмотрі, оні уже і здєсь кулаками здєлалісь… Началі раскапивать і сажать. Нада раскулачівать.
А я якраз в туалет вийшла, той так далеко від хати був, сховалася, чую і думаю: «Ото добре, що ти не знаєш ще, що тут бандеровці живуть…».
Наша хата рідна досі є. Був біля неї хлів, клуня. Льох ще сьогодні є. А криницю закидали.
з донькою Надею з Підгаєць.
Ризикуючи опинитися в Сибірі,
висилала їм насіння – для города навіть там!
…Сьогодні, коли Росія пішла війною на Україну і спопеляє її міста ракетами, і виплекала ненависть до українського у мільйонів громадян РФ, ці спогади – то паралелі.
Бо, як розповідає Зіна Кондратюк, «якщо що, то вони завжди їдуть в 4 ранку».
Тільки то про інших фашистів…
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Юлія КОЦЮБА
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
