Лучанка пробігла півмарафон разом із сином, хворим на ДЦП

Лучанка пробігла півмарафон разом із сином, хворим на ДЦП

Саші п’ятнадцять. Він лежить у ліжку під фотографіями. Тонкі руки й викривлені ноги весь час шукають зручного положення. У хлопця – найважча форма ДЦП. Бог не зберіг йому інтелект. Він не говорить, не грає у м’яча на вулиці з однолітками, не ходить у звичайний туалет. Він ніколи не зможе це робити. Але батьки хлопця кажуть, що його життя – це дар, а не тягар для їхньої родини.

Життя на ДЦП не закінчується

Галина Улаєва завагітніла вдруге у 36. Сім’ї якраз дали нове житло. Було трохи більше грошей, ніж зазвичай. Тому пара наважилася на другу дитину. Саша народився недоношеним – семимісячним. Першу добу лікарі навіть не помітили нічого дивного. А потім хлопчик не міг сам дихати, довелося приєднати його до апаратів. Відтак Галина довго чекала, поки малюк навчиться тримати голову: три місяці, чотири, п’ять… Медики все казали: «Почекайте ще».

«І ми чекали, – каже жінка. – Возили Сашка в усі лікарні, які радили. Робили масажі, купували усі потрібні ліки. Сподівалися, що стан сина таки покращиться, що не все буде так погано. Але краще не ставало. Щоправда, тепер я знаю, як підійти до сина, як нагодувати, як узяти на руки».

Галина зізнається: їй тоді здавалося, що життя скінчилося. Жінку дуже лякала думка, що її дитина буде не така, як усі.

«Подумала: як же я тепер постійно сидітиму вдома? Буду прив’язана до квартири, до сина. Я така людина, яка ніколи не сиділа на одному місці. Однак до всього можна пристосуватися. І я пристосувалася, – каже вона. – У мене не все так погано. Я маю дах над головою, маю чудову сім’ю. Життя на ДЦП не закінчується. Воно триває».

Галина Улаєва уже бабуся, має внука Олексія. Її син Андрій старший за Сашу на 14 років. Він живе у Києві, майже щомісяця провідує батьків та брата. Жінка каже, що брати дуже люблять одне одного.

Поки Галина розповідає, Саша весь час лежить у ліжку, похитується з боку в бік, підкидає ногу. Якоїсь миті різко піднімає руку й намагається щось сказати. «Олексій, – допомагає йому мама. – Так-так, у тебе є племінник Олексій».

Саша усміхається. Ніби пригадує щось приємне. За 15 років життя Галина навчилася добре розуміти мову сина. Вона знає, коли він усміхається, а коли корчиться від болю.

«Багато чого можна виправити, якщо не злякатися й усвідомити, що такій дитині потрібна особлива опіка», – каже вона.

Чоловік Галини Володимир – військовослужбовець. Він рідко буває вдома з сім’єю, змушений нести службу в Києві.

«Я не знаю, як усе це пережила б, якби не мій чоловік, – зізнається жінка. – Він дуже мене підтримав, не залишив наодинці з бідою. У нашій сім’ї кожен цікавиться життям інших. Ми усім ділимося. Нам завжди є про що поговорити».

Як і кожній мамі, яка виховує дитину з ДЦП, Галині важко. «Коли у мене опускаються руки, то кажу собі, що нині усім важко. Не лише мені», – каже вона.

Продовження – читати далі


#БудьПершим – підписуйся на нас у соцмережах : facebook instagram telegram youtube


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Лікування волинянки Насті Абрамчук продовжать львівські онкологи
Наступна новина 10 психологічних трюків, які сподобаються вашому співрозмовнику
Останні новини
Схожі новини