Людина Часу: «Посада головного архітектора - це «ходіння по лезу бритви», - Георгій Шевчук

Людина Часу: «Посада головного архітектора - це «ходіння по лезу бритви», - Георгій Шевчук

Георгія Шевчука знають у Луцьку не лише як відомого архітектора, а й як єдиного фахівця у містобудівельній галузі, який зумів розробити та затвердити генеральний план міста Луцька. Свого часу саме він був головним архітектором обласного центру Волині і дав старт новій хвилі його розвитку та розбудови.

Тож Перший поспілкувався з відомим архітектором, завітавши у бюро до Георгія Шевчука.

Георгій Шевчук
Георгій Шевчук – головний архітектор Луцька (2006-2010 рр.)

Ви певний час були головним архітектором Луцька. Як отримали посаду і чому залишили її, зайнявшись власною справою.

— Вже сім років, як я пішов з посади головного архітектора і до сьогодні журналісти не надто цікавились цим питанням. Насправді я - корінний лучанин: у Луцьку жили мій дід, мій батько і живу я. Усі виросли в одному будинку на вулиці Гірний. Тому це місто – моя історія і моєї сім'ї.

Вивчившись на архітектора, я зрозумів, що потрібно щось робити для свого міста. Моє перше місце роботи було у міській архітектурі, куди я прийшов молодим спеціалістом. Але попрацював рівно рік, бо зрозумів, що, будучи чиновником, – втрачаєш професіоналізм. Не можна молодим людям потрапляти на такі посади, бо вони ще не мають достатнього багажу знань.

Звільнившись, я майже двадцять років працював у проектних радянських інститутах «Діпроспецавтотранс» і «Діпромісто». Різниця між роботою у таких структурах в тому, що на державній посаді за тобою стоїть держава і вся та державна колегіальна безвідповідальність. А це - хвороба державних органів влади.

Натомість у приватній сфері – вся відповідальність за роботу лежить особисто на тобі, адже ти повністю відповідаєш перед колегами, перед споживачами, перед владою, перед законом.

Георгій Шевчук

Звісно, є державні функції, які повинен хтось виконувати. Чомусь в нормальних цивілізованих країнах за державне замовлення борються, а в нас, на жаль, так склалось, що державне замовлення - це суцільна корупційна складова. Всі це знають, але це треба викорінювати. Через це на сьогодні функції держави в містобудівництві втрачені. Та й сама держава на сьогодні розвивається не завдячуючи чомусь, а певно всупереч…  Всупереч тим чинникам, які створені владою навколо нас.

— Тим не менше вам вдалось і попрацювати чиновником, і започаткувати власну справу…

— Після того, як я створив серйозну фірму, пропрацював в ній майже 15 років, відбувся, як професіонал, Богдан Шиба запропонував і вмовив мене піти на державну службу. На той час я вважав, що так треба зробити.

Але це було нелегко, як в матеріальному, так і в моральному плані. Це тільки збоку здається, що посада головного архітектора - це так класно і ти такий крутий чиновник. Але насправді – це «ходіння по лезу бритви», бо постійно треба балансувати інтереси багатьох структур.

Георгій Шевчук

Основна ціль, чому я пішов на ту роботу, бо Богдан Павлович сказавя: «Ти мені потрібен, як професіонал-архітектор! Бо я чиновник, хоч по освіті й архітектор. Мені потрібно зробити генплан міста».

Мене це зачепило і я погодився. В той час було мало обласних центрів, які мали б генеральний план, – на пальцях можна перечислити. Бо це дуже кропітка робота і тривалий, складний процес: вивчити плани, кадастр, узгодити з громадськістю. Це дуже складний процес, але я цього добився. Це було дуже велике досягнення не тільки для мене, а й для всієї громади міста. Адже якби не було прийнято цього генплану, то за останні 7-8 років Луцьк не мав би можливості так розвиватись і так забудовуватись, бо все було б незаконне.

— А як тоді велось будівництво в місті до прийняття генплану – воно на сьогодні теж незаконне?

Попередньо діяв старий генплан, який пролонговувався з 78-го чи 79-го року і зовсім не відповідав реаліям життя та темпам розвитку суспільства. Там були такі речі: приватного сектору у Луцьку не мало би бути, на його місці мала б стояти багатоповерхова забудова. У нас була спроба узаконити під приватну забудову дачні масиви. Натомість за старим генпланом - там навіть не звертали увагу на такі речі. Це вважався дріб’язок, бо зносилось усе підряд.

Ось наприклад, хто пам’ятає, як розбудовувався Київський майдан, той знає, що там було село - великий приватний сектор.  Зараз ми маємо велику гарну площу і презентабельний будинок адміністрації.  Але тоді на тому місці було знесено більше півсотні будинків!

Ніхто нікого не питав, громадськість не визивали, громадські слухання не проводили, преса не цікавилась. Приймалось рішення, людям видавалась якась компенсація,  квартира або ділянка і будівельні матеріали - будь ласка, протягом стількох-то годин вибирайтесь з хати.

Георгій Шевчук

Отак тоді вирішувались такі питання. Тому ми зараз повинні цінувати те, що маємо. Багато хто плачеться і ображається, але ці «плачі Ярославни» нікому не потрібні.

Ось недавно дивився телепрограму «Орел і Решка», коли Леся Никитюк, потрапивши в забиті африканські трущоби, говорила: «Ми не цінуємо того, що маємо і як живемо… Подивіться, як можна жити, якщо суспільство не готове будувати нормальну цивілізовану державу». Тому треба цінувати те, що в нас є і розвивати своє місто і державу.

Що ж до своєї попередньої посади, то цей невеликий термін 4 роки, коли я був головним архітектором, для мене був якийсь професійний гонор - мені просто треба було послужити місту. Віддати частку себе на службу громаді міста. Після того каденція змінилася, я перехрестився, подякував всім і пішов. Відбулися перевибори, прийшла нова команда на чолі з Миколою Романюком. 

Георгій Шевчук

— Не припав вам до вподоби «чиновницький хліб»?

— Ні. Чомусь в більшості наші чиновники думають: якщо потрапили на якусь посаду, то будуть там вічно. Що держслужба - це вічна «годівничка». А чому? Бо вони іншого нічого робити не вміють. Як тільки вони отримують право підпису і печатки, – все! Це людину одразу нищить.

«Зоряна хвороба» – страшна річ. От має чиновничок право якогось підпису – то вже «цар і Бог» і до нього не підходь. Каденція перебування на посаді – чотири-п’ять, максимум десять років. Але це секунда в історії.  

Вплинути глобально на щось – реально не можливо, а от нашкодити можна. От за цей час банально не нароби шкоди. Якщо тобі вдалось не наробити шкоди, не наслідити після себе – це основне. У чиновника повинно бути усвідомлення, що його каденція колись закінчиться і що він далі лишиться простим смертним.

Георгій Шевчук

— Повертаючись до генплану, як його розробляли і наскільки він відповідає нинішнім тенденціям розбудови міста?

— Тоді міській раді вдалось залучити до розробки генплану, точніше підписати договір на виконання проекту генплану з головним інститутом «Діпромісто». На той час там підібралась дуже сильна команда проектантів. Це і Андрій Кудєлін, з яким ми познайомились під час роботи над генпланом і товаришуємо досі…  Шаповалов, Акімова…

Прийшла ще київська команда, львівські колеги, наш департамент містобудування і архітектури. Нам давали абсолютно всі вихідні дані. Було забезпечено весь юридичний супровід, щоб усе правильно і законно це зробити. Ми серйозно проаналізували старий генплан і відійшли від тої гігантоманії.

Ми привели Луцьк у більш-менш прогнозовані рамки, бо за старим генпланом у Луцьку десь на 2000 рік мало би бути населення більше 300 тисяч. Але генеральний план не виконувався. Був ступор. Особливо після того, як розвалився Радянський Союз, адже все зупинилося. Тому треба було подивитися на місто трошки з іншої точки зору.

Георгій Шевчук

Ми визначили переваги Луцька - це такий собі порівняно невеликий, але, за європейськими міркам, пристойний центр. За світовим досвідом, міста з населенням 150-250 тисяч – найбільш комфортні для проживання. Це спокійне населення, забезпечене, комфортне місто без серйозних транспортних і екологічних проблем.

Тому одразу ж було вирішено, що Луцьк не повинен розвиватися як мегаполіс. Нам досить у розумінні урбанізації  того, що в нас тут є так звана Луцько-Рівненська агломерація. Це 2 найближчих обласних центри з населенням понад мільйон людей.

Європейські столиці – це теж здебільшого невеликі міста. От Брюссель – 300 тисяч. Натомість агломерація, яка є навколо нього з усією інфраструктурою, – більше мільйона людей. Це фактично те ж саме, до чого ми зараз з таким боєм доходимо, але називається інакше – об’єднані територіальні громади.

— Генпланом теж передбачалось об’єднання з навколишніми селами, як нині пропонується в рамках адмінреформи?

— В певній мірі так. Але в нас кожен сільський голова вважає себе «царем» і лише він буде керувати. Пригадався цікавий випадок: коли ми розробляли генеральний план і узгоджували з сільськими радами межі міста (вже тоді поставало питання про об’єднання з Луцьком).

Ми виступали з доповіддю, а сільські голови накинулись, мовляв, ми зазіхаємо на їхні землі. Один голова навіть кинув претензію, буцімто раз ми всі – і місто, і села, знаходимось на території Луцького району, то значить райрада і головна.

А я банально на це все відповів: «Ви не забувайте, як ваш район називається, а він називається Луцький… то чиїх ви будете?». Я відразу їм пояснив, що якби не Луцьк, то гріш ціна вашим селам.

Георгій Шевчук

А щодо генплану, то від старого ми однозначно відмовились і зробили нормальний новий. З проектантами і командою департаменту ми зробили титанічну роботу: проаналізували кожен клаптик міста і дали прогноз для його подальшої долі, щоб він гармонічно розвивався, щоб там дурниць не наробили.

Одразу відмовились від гігантоманії і вирішили зберегти малоповерхову забудову, ліквідувати промислові зони.

— Саме це дало змогу змінювати цільове призначення і закласти низку нових об’єктів?

— Так, адже маса старих промислових зон просто були вплетені в полотно міста, і стоять страшні. Є місця, де суцільні чагарники і «вовки виють», ось, наприклад, на вулиці Франка, де був тарно-бондарний комбінат. Тільки завдячуючи генеральному плану вдалось зрушити з місця і зараз на його місці стоїть квартал – забудовано 2 прекрасних будинки, де живуть люди. І це замість старого страшного виробництва.

Так само і «Яровиця», де колись стояв старий елеватор, район 5 школи, де купа продбаз. Звісно, в когось там виробництво, але ця територія, звісно не за один день, але з часом все одно забудується. І власники самі прийдуть і почнуть змінювати призначення своїх територій.

Георгій Шевчук

— Тобто, згідно реалізації генерального плану, у Луцьку віднині можна легально забудовувати промислові зони житлом?

— Згідно генплану у Луцьку є три промвузла: це північний (Меланжевий комбінат і КРЗ), південний (район ДПЗ) і східний (в районі Рівненської, де нині Модерн Експо). Їх у перспективі абсолютно достатньо для того, щоб в центрі міста закривати невеличкі фірми і вивозити ці всі пивзаводи, тарно-бондарні комбінати, непрофільні виробництва.

Тож якщо говорити про реалізацію генерального плану, то великі підприємства стоять мертво і одиниці з них працюють: СКФ зберігся і працює нормально, «Кромберг» – зайшли німці, яким було дешевше будувати нове, ніж реконструйовувати старі промбудівлі, той же «Модерн Експо» - Пилипюк зумів перетворити колишній ракетний радіо-електронний завод на отаке модернове виробництво. 

— Пригадується, що генеральним планом навколо Луцька передбачалось будівництво об’їзної дороги, чому досі її так і не проклали?

— Дійсно, генпланом була передбачена окружна дорога. Але вона не реалізована. По-перше, тоді не було грошей. До речі, зараз вони є і могли б зробити, але сусідські сільські ради пороздавали землі, приватизували паї і тепер траси, де, згідно генплану, пробивалась окружна дорога – сьогодні забудовані.  Тому на сьогодні вже стоїть питання про коригування генерального плану міста.

Але я якось подивився, окружна дорога навколо Луцька взагалі зникла… Випарувалась!

Георгій Шевчук

— Невже у боротьбі за клаптик землі сільські ради розпродали навіть і ті, що відводились під окружну?

Одна з наших найбільш гучних проблем – немає вільних територій. Та щоб в Україні не було вільних територій?! Сміх та й годі. Сьогодні земельну ділянку в нас можуть отримати герої війни, герої Майдану… А решті людей що? Для того, щоб отримати ділянку, треба війну розв’язати? Це перевернута психіка.

Ще років 10 тому дивився статистику - Україна, якщо взяти територію за 100%, під забудовою лише 4% української території. І це заводи, інфраструктура, дороги, а житло – всього  0,7%.

Включімо логіку: збільшивши обсяг житлової забудови, ми нічого не втратимо, а лише примножимо, бо територія землі буде активно використовуватися, не буде бур’янів, а люди отримають змогу збудувати власне житло.

— А як ставитесь до пропозиції перенесення ринків і, зокрема Старого ринку на околицю міста?

Старий ринок - це одна з важливих проблем. Насправді там його ніколи не було, як багато хто розповідає. Це була заплава річки Стир. Був невеличкий ринок на території старої ратуші. Але те, що зараз робиться на Центральному ринку, - це просто неконтрольована гонитва за якимись сумнівними прибутками.

Ще звісно є соціальна проблема, бо коли почали зупинятись виробництва – люди рятувались і йшли в комерцію. Для багатьох це був початок якогось бізнесу і для декого він став життям. Тому треба пропонувати людям якусь рівноцінну і грамотну альтернативу. І плюс якусь допомогу від держави. Не банально викинути, мовляв, йди починай життя з нуля.

В такому випадку він почне нове життя у Польщі чи в Італії. Тому до цього питання треба підходити обережно. Коли я був головним архітектором, ми пропонували декілька проектів, аби зробити той ринок цивілізованим.

Георгій Шевчук

З Києва мені привозили проект реконструкції ринку, але далі розмов справа не пішла. Звичайно воно псує вигляд міста і не відповідає сучасним вимогам.

До речі, базари існують і в Європі. От взяти той самий Париж, де в центрі міста був величезний ринок, так зване «чрево Парижу». Але вони прийняли рішення і знесли його, не дивлячись ні на які протести і громадську думку. Але разом з тим, в центрі Парижа існують базарчики: окремо квітковий – невеличкий, компактний, тільки квітами торгують, рибний ринок, де все цивілізовано.

Певно, мало хто знає, та на місці «Північного» у Луцьку мав стояти 14-поверховий будинок і був зроблений проект. Але сьогодні там базар… Поки що. Бо колись він таки закінчить свою роботу і нарешті буде завершена забудова 40-б кварталу.

«Варшавка» – це взагалі окрема тема. Зразком перетворення тих ринків у 2000-х став «Ювант». Треба віддати належне Василю Токарському, який його збудував, показавши, як повинен виглядати сучасний базар. І вся та «Варшавка» мала б мати отакий вигляд.

Є таке поняття як містобудівний фактор: коли навколо ринку розростається власна інфраструктура. Там кипить життя, ростуть ціни на квартири, а гаражі в кооперативах використовуються як склади. Це мурашник зі своєю економікою. Але його треба привести до ладу: добудувати другу чергу «Юванту»… Був дуже цікавий проект реконструкції «Формули»…  Дійсно, була ідея реконструкції, яка мала витіснити ці «шанхайські ряди». Цей ринок у комплексі з Там-Тамом, Порт-Сіті і заправками – своєрідний другий центр міста, який притаманний великим мегаполісам.

Георгій Шевчук

— Пригадується, що саме там свого часу планувалось збудувати підземний перехід. Чому досі до цього ніхто так і не приступив?

Так, там потрібен перехід. Біля Там-Таму його таки варто було б зробити, але з бутіками, цивілізованими торговими точками, аби там постійно був порядок і нагляд.

А от той перехід, що в центрі намічався, – я досі вважаю його недоцільним.  Починалось це все ще за Кривицького. Це був мер всіх часів і народів в місті Луцьку. Він у страшні часи втримав місто, і воно залишилось цільним, бо Кривицький зумів домовитись з усіма у 90-х, аби місто не розтягнули на шматки і втримав його до 2006 року.

Це була його затія з тим переходом, але то більше амбіції, адже в Києві є, в Рівному є, чим ми гірші. Потім малювали, думали, проте, коли прийшла справа до реалізації – не стало грошей. Почали шукати інвесторів. А в них яке основне питання – що я з цього буду мати. Побудую і що далі – дайте мені отут біля підземного переходу клаптик – я магазин поставлю.

Тому кілька років поспіль цей проект розростався, як мильна бульбашка. Що аж ледь пам’ятник Лесі Українки не почав заважати. Коли був зроблений проект і почалась підготовка до перенесення мереж, замовники прийшли за дозволом на початок будівництва, але я сказав, що не вірю… Не повірив я, що вони добудують. Ну викопають котлован, завтра закінчаться гроші, а в нас навіть не буде за що закидати той котлован і на роки посеред міста лишилась би величезна яма.

Тому ми вирішили поставити їм умови  - внесіть страховий фонд у банк, покладіть туди умовно декілька мільйонів, підпишіть зобов’язання, що ви зробите за певний період, закриєте, щоб можна було все експлуатувати. Якщо цього немає  -  всі гроші підуть для того, щоб це все зрівняти з землею.

Георгій Шевчук

Тільки ця умова була поставлена – відразу в них бажання пропало. Взагалі світовий досвід говорить про те, що ці підземні переходи треба робити там, де немає іншого виходу. Правильно робити інакше – люди повинні бути зверху, а під землю варто ховати транспорт.

На сьогодні перехід у центрі абсолютно не потрібен у тому вигляді, в якому він  планується.

— Тобто Театральну площу не перебудовуватимуть взагалі?

— Одна з першочергових ідей, яка обговорювалась,  - зробити під цією всією площею стоянку для авто, бо зараз в центрі є з цим проблеми і Театральний майдан перетворюється у «чорт зна що».  Була ідея зробити заїзд з вулиці Градний Узвіз біля Нацбанку, зробити заїзд під площу прокласти другий вихід під землею прямісінько в ЦУМ. Ми там могли б поставити з 300 і більше автомобілів. Був навіть готовий проект, розроблений голландськими архітекторами. Але так справа до цього і не дійшла.

Георгій Шевчук

— То яка вона – концепція розбудови міста Луцька?

Є загальне правило будівництва – кожен будинок має відповідати загальній концепції, утримуватись в межах визначеної поверховості, але це вже залежить від совісті забудовників і професіоналізму архітекторів. Чомусь в нас всі вважають, що будь-яке будівництво має стати шедевром.

Реально, будівельні об’єкти можуть стати шедеврам, коли збігається 3 основних чинники:перший-  це особистість архітектора, який має бути високим професіоналом в своїй справі; другий – нескупий замовник, який на 100% довіряє архітектору; третій - лояльність влади, яка повинна, якщо не допомагати, то хоча б не заважати реалізовувати будівельний проект.

Але в нас здебільшого як буває: замовник знаходить архітектора, який подекуди навіть не має відповідної освіти, але вважає що гарно малює, а замовник – вважає що він олігарх і «що хочу, те ворочу».  А влада – це чиновник, який зараз сидить і дбає не про те, як допомогти у розбудові міста, а думає «що я з цього матиму». Тому не завжди виходить те, що було в ідеї. Та й будівництво це складний процес.  

Георгій Шевчук

— На вашу думку, кого з забудовників можна на сьогодні назвати найбільш добросовісними та надійними?

— Я назву трьох. Це Руслан Вайман. Після розпаду Радянського Союзу ми з ним починали будувати нове житло і перший будинок з баштами вже 20 років стоїть на вулиці Огієнка. Це перший будинок у Луцьку, утеплений за сучасними технологіями. З цього пішла вся решта будівельних проектів. У них на ЛДБК сформувався хороший тріумвірат професіоналів: Руслан Олексійович, Алла Бондарчук і Микола Фокін. Вони дуже правильні і дуже скрупульозні. Може інколи і занадто, через край. Але це дає свій результат і він є правильний. Бо всі ці будови – доказ якості і комфорту.

Також серед найпотужніших – «Луцьксантехмонтаж №536» і Віктор Чорнуха. Тут приклад класичного будівництва. Його будови, як англійський костюм, – класика, яка завжди правильна. Можливо, він комусь скучний і затрадиційний, але він не випадає ніколи з тренду і завжди затребуваний.

Ну і третього кого б я назвав, це – Андрій Разумовський. Він є представником нового покоління забудовників. За останні кілька років він різко піднявся і вийшов, як третій забудовник у лідери в області. Єдине що я йому завжди говорю і раджу, щоб він не піддався зоряній хворобі, щоб не переоцінив свої сили і доводив усе розпочате до кінця. Бо тут дуже складна діяльність.

Він є найбільш креативним із забудовників. В Андрія найбільш сучасні будови. Це приклад сучасності і за цим майбутнє. Якщо він через років 10 вийде на перше місце – я не здивуюся.

Ми розробляли «Супернову»: він прислухався і зробив дуже цікавий проект, на який звертають увагу, бо він не такий, як всі решта. Але там ще багато роботи.  Там дуже хороша задумка і сам квартал в перспективі - це взагалі щось унікальне. Дуже хороше місце і цікавий проект забудови цілого кварталу. І знову ж таки - це наслідок того, що ми правильно зробили, прийнявши генеральний план міста у 2009 році. Саме це дозволило знести старий цегельний завод.

Георгій Шевчук

Колись мені в архітектурі казали: «Не чіпай завод, бо це цінність». Яка цінність, я вас прошу – розвалини одні були і непрохідні хащі! Але прийшов час і всі зрозуміли, що цю територію можна розвивати і розбудовувати. От і результат – вже там збудовано 3 будинки і всі мають уявлення того, як це все буде класно.

— Житловий комплекс «Супернова» – успішний приклад того, чим займається ваше архітектурне бюро?

— Так, це хороший приклад співпраці з будівельною компанією «Інвестор». А загалом, ми сьогодні на 70-80% працюємо по Україні і в більшості - у Києві. Але я надіюсь, що ця ситуація поміняється, бо Луцьк це наше рідне місто, яке в першу чергу хочеться розбудовувати і бачити гарним. В принципі не має значення, де знаходиться архітектор в епоху такої глобалізації та інформатизації. Ми, наприклад, ведемо будівництва, там стоять камери он-лайн і ми бачимо, як в Києві будинки зводяться чи десь там наші заправки в Одесі, чи якісь інші об’єкти в інших містах. Можна прослідкувати, не виїжджаючи і багато чого робиться дистанційно. Це новітні технології, які полегшують організацію процесу роботи.

В радянські часи у «Діпромісто» я керував комплексною планувальною майстернею містобудівного профілю. Ми проектували фактично всі мікрорайони міста: 40-А, Б, Гнідаву, Нововолинськ, Ковель, в Рівненській області, в Хмельницькій. Весь «Діпроміст» - це майже 300 чоловік. Сьогодні в нас невеличка фірма, а роботи ми виконуємо мабуть не менше, якщо не більше.  Усе – завдячуючи новітнім технологіям. Треба цим цікавитись, шукати, вчитись і користуватись. Бо саме від цього залежить розвиток і особистості і міста загалом.

Георгій Шевчук

Еля КОРОТИНСЬКА (Перший)

ФОТО: Роман Домбровський

Передрук заборонений

Показати коментарі (3)
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина У переддень Дня закоханих у Луцьку зросли ціни на квіти
Наступна новина 14 лютого ПриватБанк стане для своїх клієнтів Валентином
Останні новини
Схожі новини