Якось він прийшов у луцький центр реабілітації учасників АТО і сказав: «А хтось може тут навчити мене сміливіше ходити з паличкою?».
Так Саша зустрів психолога і волонтерку Любаву Казмірчук. Після цього знайомства вона стала шукати, кому з журналістів розповісти Сашину історію. Бо Сашу треба «почути».
Так має починатися цей текст.
щоб допомогти йому знайти роботу
* * *
Саші – 24. Він звичайний луцький хлопець. Мрії у нього – незвичайні. Саша Каптур мріє мати свій масажний кабінет і щодня чути від людей: «Дякую, мені значно краще».
Він робить масажі людям у своїй кімнаті, тримає там ідеальний порядок, у вільний час слухає численні курси та семінари, вчиться грати в шашки, складає кубик Рубика, вперто освоює гру на гітарі, слухає аудіокниги Ніка Вуйчича.
І коли його мама Наталія Каптур іноді впадає в секундний відчай, він каже: «Мам, все вийде. Люди без ніг і без рук бувають – і в них все виходить».
Саші – 24. Він не бачить.
Не бачить світ навколо себе. Але чітко бачить свою ціль. Розказуємо, як він до неї йде.
Квартира
Квартира як квартира. Одна з тисячі квартир на проспекті Волі у центрі Луцька.
Щовечора він ходить цими вулицями. Хтось його обов’язково супроводжує. І місцеві вже добре знають: то Олександра Каптур. Усі навколо називають його просто – Саша.
«Куди ви?» - помітивши, що я проводжаю поглядом двері під’їзду, які зачиняються просто перед носом, спитала одна з двох жінок, які щойно жваво вийшли з нього на білий світ.
«До Саші, який робить масажі. Знаєте?..» – взялася пояснювати я, а тим часом і діставати телефон, щоб попросити Сашу відкрити мені двері під’їзду з квартири, бо там кодовий замок.
«А, то що ж ви? Все-все, ходіть-ходіть, я сама вам відкрию. Піднімайтеся, а там…» - жінка повертається, хутко відкриває двері, гостинно запрошує, вже хутенько розповідає, куди мені йти і кого шукати.
Так тут зустрічають кожного, хто йде до Саші.
За мить він сам відкриє мені двері.
Хочу
Кожна наступна перемога в житті в Олександра Каптура починається з «хочу».
«Якось Саша каже: «Хочу навчитися танцювати і все». Я давай шукати, хто б навчив чи кудись піти. Ми ходили в педколедж, там кажуть: не потягне, треба індивідуально. Потім ми знайшли вчительку танців. Вона тут з ним танцювала, вчила рухів. Але щось йому згодом перестала душа до танців лежати.
Але з’явилися шашки. Каже: «Буду грати в шашки». Знайшли клуб на Шопена, ходить раз у тиждень вчитися грати в шашки. Тепер вдома щовечора ми з ним граємо в шашки… Тренер трапився нам хороший. Та й Саша дуже цього хоче. Мені подобається в ньому те, що він якщо хоче – не відступить», - так розказує про Сашу його мама Наталія.
Він же в той момент усміхається.
Ми сидимо у вітальні. Говоримо про масаж і те, як він до нього прийшов. Мама рихтує каву на кухні. І коли чує щось цікаве, заглядає до нас у кімнату, щоб – і собі розказати.
Олександр Каптур став втрачати зір змалечку. Наталія каже, що про атрофію зорового нерва у сина дізналася, коли тому було всього кілька місяців. З того моменти у цій родині все життя закрутилося навколо Саші: лікування, санаторії, поїздки, навчання…
та кілька курсів із масажу
У молодших класах Саша любив вчитися (а вчився він у 8-йшколі в Луцьку), любив вчительку, яка віддавала дітям багато уваги. Змінилася ситуація в старшій школі. Дітей вчили, але не заохочували знайти себе у житті. Батьки бачили, що Сашко збайдужів, стали гіршими оцінки. Колишній, а нині покійний керівник осередку УТОСу Юрій Симончук одного разу переконав перейти вчитися до них.
Відтоді у цій родині його звуть по-домашньому – Прокоповичем і не інакше. Так цю людину звуть чи не всі незрячі утосівці Луцька. Так-от Прокопович повірив у Сашу першим. В УТОСі той ставав впевненішим, хоча безупинно втрачав зір.
Сам
На заняттях в УТОСі Олександр Каптур освоїв шрифт Брайля. Там уперше зрозумів, що таке масаж, бо при організації проводили курси з масажу. Коли Саша вперше спробував робити масаж самотужки, йому було 16
Згодом Сашу переконали вступити до Академії рекреаційних технологій і права (приватний виш у Луцьку, в якому навчаються люди з інвалідністю) та здобути фах реабілітолога.
тренажерний куток. Займається щодня
Саша вчився завзято, його бажання вистачало й на більше. Адже подібних студентів там було мало. Олександр вдячний вузу за шанс здобути фах, за можливість чотири роки виходити в люди.
«Навчання закінчилося, я побачив, що все – нічого не відбувається. Тоді вирішив знайти курси масажу і навчатися цьому самостійно. Якщо відверто: у мене й вибору особливого не було. Був масаж. Я подумав, що це мій єдиний шанс», - згадує нині.
«Він собі все сам. Сам і все, що треба для масажу, купив. Знайшов, замовив, поставив. Я йому часом кажу: «Ми в тебе такі батьки, що тобі з нами не пощастило. Бо не маємо матеріальної можливості, як, може, мають інші…». Хоча багато хто нам каже, що Саші з батьками навпаки – повезло. Тоді він мене підбадьорює, а не я його. Він мені каже: «Та не переживай! Та ти бачиш: он діти в людей у візках, а я ж ходжу». Я думаю, що це все – його характер. Ми з чоловіком – не такі і старший син не такий. Ми всі пливемо за течією, а Саша – проти», - каже Наталія і обіймає сина.
Масаж
«Ми всі пливемо за течією, а Саша – проти...»
Саша береться за масаж. Застеляє масажне ліжко чистою серветкою. Запрошує товариша Влада вмощуватися зручно. Сьогодні він робить масаж шкільному другові.
Дістає з тумбочки масло. Набирає собі на руки.
«Ми якось із ним в таборі християнському відпочивали. Я там наносився лавок і зірвав собі спину. Ніч – а спати не можу. Саня каже, що треба масаж, нема масла. Пішли до дівчат на кухню, попросили олії. Зробив – і відпустило. Руки в нього золоті. Я дивлюся на нього – і собі хочу навчитися масаж робити. Саша пообіцяв пізніше навчити», – тим часом розказує Влад.
Іноді він сам ходить до когось на масаж. Але понад усе любить робити його іншим.
Питаю,чи йому важко.
«Не скажу, що важко. Але залежить від людини. Іноді треба просто робити комусь креше, більше сили віддавати», - каже Саша.
Через карантин і коронавірус у Саші Каптура різко поменшало клієнтів.
Приймати людей удома Олександр почав з травня позаминулого року. Зізнається: шукав можливість працевлаштуватися в іншому місці, але марно. Вирішив не опускати руки і облаштувати робочий простір удома. Для цього Саші не треба особливої сторонньої допомоги.
Каже, далеко не всі люди, які приходять до нього на масаж, завчасно знають, що він незрячий. Часто він сам про це розповідає.
«Я кажу це, коли починаю робити масаж. Так і розповідаю, що я майже незрячий, запитую, що людина відчуває, як її самопочуття. Будь-який масаж впливає на кровообіг, лімфообіг, через кращий приплив кисню людина себе краще почуває. Тому в принципі він не завадить кожному, треба не мати протипоказань. Для того, щоб прийти на сеанс, не обов’язково мати скарги і проблеми. Хоча часто звертаються люди з болями у спині. Радію, коли можу допомогти в цьому», - розповідає масажист.
Самостійно шукає можливості вдосконалювати майстерність. За плечима уже кілька курсів з масажу. Не всі з них для незрячих. Не проблема Сашкові проходити навчання нарівні з людьми, які мають зір.
Без обмежень
Упевнено Саша почуває себе у своєму робочому просторі. Не зовсім - у відкритому місті. Хоча наполегливо переборює цей страх.
«Я й прийшов у реабілітаційний центр, щоб навчитися ходити з палицею для незрячих. Самостійно я ще не дуже впевнено це роблю. Можна сказати, що соромлюся. Незвично вийти самому в місто, коли ти все життя до цього це робив із кимось», – розповідає відверто.
До років 13-ти Саша міг трохи бачити. Сам ходив у найближчі магазини. Зараз вийти на вулицю може тільки у супроводі.
Насправді, те, що йому назавше судилося дивитися в темінь, Олександр Каптур усвідомив тільки кілька років тому. Просто прийшов момент, коли це сталося.
Ми говоримо про це, поки він робить масаж…
«Слухав тут недавно книжку Ніка Вуйчича «Життя без обмежень» (відомий у світі християнський проповідник та мотиваційний тренер із Австралії, який народився без рук і без ніг, досягнув успіху, а нині надихає перемагати труднощі мільйони людей, – авт.)…, він для мене приклад, що може бути в житті і гірше. Але це не заважає стати успішним, якщо хочеш», - оптимістично всміхається він.
«Ми даємо йому повну свободу. Він сам собі використовує свої гроші, як хоче. Я до нього в кімнату навіть не заходжу прибирати. Сам собі все помиє і поскладає. І не любить, як я багато говорю. Якщо не працює, то сидить у комп’ютері і щось там собі вивчає. Я пробувала домовитися йому про роботу в деяких масажних кабінетах: десь роблять особливий масаж, десь – інше… Іноді опускаються руки. Але прийдеш додому, бачиш, як він працює – і знову віриш, знаєте… У що я вірю? Вірю, що нашому Саші в житті трапиться людина, яка йому допоможе», – каже мама.
Він не любить, коли вона багато говорить. Грає на гітарі. В кутку стоять шахи – увечері у них традиційна партія…
А там, можливо, комусь треба буде масаж від людини з особливими руками. І Саша піде відкривати двері. Сам.
Коли я готувалася написати текст про Олександра Каптура і його мрію, прочитала чимало заголовків. Всі вони про те, як легко незрячому знайти роботу, коли ти маєш золоті руки, можеш робити масаж. Про це пишуть масажні салони, про це пишуть, розповідаючи про профорієнтацію, рекламуючи якісь курси…І це так гарно читається, але Саша знає – в житті виходить інакше. В житті треба боротися. Він бореться. Масажує вдома. Має групу у фейсбуці, яку веде сам. І просто мріє, що слова про інклюзію, про світ без бар’єрів, про рівність – щось більше за слова.
* * *
…І поки він розказує, як у свої 24 йде до поставленої мети, я готуюся пройти свій перший у житті сеанс масажу.
«Як вам?» – запитає Саша через півгодини.
«Тепло», – скажу я.
Мама несе каву. А мені тепло не стільки від масажу, скільки від усвідомлення, що його щойно робила людина, для якої він, може, навіть важливіший, ніж для мене.
Точно важливіший.
Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА
P.S. Олександра Каптура добре знають у реабілітаційному центрі для учасників бойових дій на Сході України, що діє при КП «Луцький центр первинної медичної допомоги». Заклад надає послуги не лише учасникам АТО. Сюди Олександр прийшов за допомогою до реабілітологів, бо постійно працює над поліпшенням своєї координації рухів (вона страждає через атрофію зорового нерва). Реабілітологи та психолог центру працювали й над тим, аби він міг сміливіше орієнтуватися у просторі міста. І – самостійно.
Ми запитали у фахівців, чи під силу Олександрові його масажна справа з точки зору медицини.
Лікар фізичної та реабілітаційної медицини
Олександр Солобчук:
«З точки зору медицини немає ніяких протипоказів до його праці. Це дуже позитивно, що він знайшов себе саме в масажах та мануальній терапії. Цей напрямок йому, безумовно, треба розвивати. Як показує практика і світовий досвід, у багатьох людей із вадами зору дійсно загострюються тактильні відчуття на кінчиках пальців. А для масажиста це дуже важливо. Бо він має відчувати м’язи: де підвищений тонус, де – знижений. Таким чином людина може працювати саме з тим м’язом, з яким потрібно.
Олександр має певні особливості: порушення зору, деяка слабкість кінцівок, що дає йому порушення координації. Але щодо розумового розвитку і фізичного розвитку верхньої частини тіла – нема жодних проблем.
Він був у нашому центрі уже повторно. Перший раз ми працювали з його фізичною силою, координацією та ерготерапією (відчуттям предметів). Наступного разу – над іншим: Саші було тяжко самостійно ходити на відкритому просторі. Ми брали палицю для людей з вадами зору: він ходив з нею і вчився відчувати предмети. На вулиці, на сходах, в приміщенні… Як це часто буває в таких історіях, через постійну опіку батьків йому складно повноцінно увійти в доросле життя. Але він з тих людей, які дуже хочуть ці складнощі подолати і над цим працюють. Ми йому в цьому допомагали».
Психолог
Любава Казмірчук:
«Я часто кажу: психолог має вірити в ту людину, яка заходить до нього в кабінет, трохи більше, ніж вона сама в себе. Точно так з Олександром. Усі одразу помітили, наскільки він відкритий. Ми спілкувалися з ним про роботу, він одразу розпитував нас про вакансії. Як психолог я була вражена його позитивним баченням життя, попри ті перешкоди, які він має. Дуже видно, що батьками була проведена колосальна робота.
Саша зможе себе реалізувати, я переконана. У нинішньому світі є тисячі історій про інклюзію. Це завжди успішні історії, які вимикають поняття жалю та співчуття, а натомість вмикають поняття партнерства та взаємодопомоги. Його клієнтами могли б бути так само люди із особливими потребами.
У кожного реабілітолога є свій стиль, мені дуже подобається, коли до тіла відносяться не лише як до чогось фізично, коли є відчуття енергії. Переконана, що треба розуміти, з якою енергією тобі роблять масаж чи надають будь-яку іншу послугу. Так-от саме від Саші я маю таке відчуття незіпсованості світом, хорошої енергії. Ця робота теж дає йому енергію».
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
