«На жаль, тут тільки найближчі». У центр Луцька вийшли рідні полонених захисників Маріуполя

«На жаль, тут тільки найближчі». У центр Луцька вийшли рідні полонених захисників Маріуполя
Під час акції у Луцьку. Рідні вимагають звільнити захисників Маріуполя

Рідні захисників Маруполя та медиків Маріуполя, які місяці у російському полоні, провели акцію у центрі Луцька. Організувала усіх мама медика Дмитра  Селютіна Наталія Ніколаєва. 20 листопада дружини, мами, доньки, кохані, брати, сестри і тати взяли у руки плакати і стали на головному майдані міста, аби сказати: їхні найрідніші пройшли через найпекельнішу сторінку цієї війни – маріуполь, вони у полоні ворога, про них – жодної звістки і ця акція – то заклик їх рятувати.

Вони говорили і плакали, не ховали сліз, не вибирали слів, розказували про горе. І були незламні у своєму чеканні.

 ***

...Більше десятка історій – всі одна на одну подібні. Усі, хто прийшов на акцію, чекають своїх рідних або вісім, або шість місяців. Це історії: медиків Маріуполя, 36 бригади морпіхів, Нацгвардії, полку «Азов», прикордонників, 56 мотопіхотної бригади, ДСНС, Нацполіції...

Наталя Ніколаєва з квітня не має вісточки про сина. Вона бореться з раком і героїчно бореться за сина. Він – медик 36-ї бригади, він рятував і він до останнього тримав Маріуполь.

Тетяна Григорчук уже дев’ятий місяць чекає, так само з квітня. Її Влад – серед  Героїв, які билися за Маріуполь і тримали оборону на заводі Ілліча. Він військовий 36 бригади морської піхоти. Написав короткого листа російською під наглядом Червоного Хреста і ворогів. Все.

Наталія Шендрик – рідна сестра Тетяни. Її син Віталій теж боронив Маріуполь, так само у 36-й бригаді морпіхів. Вона так само не чула його з квітня. Жодної звістки. Жодної.

Тетяна Россіна – така ж мама військовослужбовця 36 бригади. Її син Олександр теж восьмий місяць у полоні. У свої 22 гідно боронив Маріуполь.

 ***

На прохання Наталії Ніколаєвої, яка з власної волі стала координаторкою руху, який покликаний нагадати світові про захисників Маріуполя, яких чекають у Луцьку,  міський голова Ігор Поліщук дав дазвіл на проведення акції на центральному майдані міста. Директор обласного драмтеатру Сергій Скулинець пішов назустріч і допоміг організувати подію, давши потрібну апаратуру. Крім того, до акції долучилися актори театру , ведучий та предстакники БФ «Молода україна» Вікторія Павлів.  Найперше вшанували пам’ять загиблих Героїв та вбитих росіянами українців хвилиною мовчання.

Їм було важко говорити. Виступали, крізь сльози і з відчаєм у голосі.

«Вітаю вас, лучани і гості міста. Я щиро вдячна кожному, хто зголосився і сюди прийшов. Наша акція спрямована на те, щоб ми всі згадали трагедію Маріуполя. Це найкривавіша сторінка в історії російсько-української війни. Чому? Я поясню, хоч ви це знаєте. Маріуполь стояв у повній облозі. Наші воїни без їжі, води, підвозу БК стояли до останнього. Стояли в нелюдських умовах, у співвідношенні один до 14-ти.

Сьогодні ми маємо згадувати про них. Не маємо ніякого морального права забути тих, завдяки кому вистояло декілька ліній фронту, завдяки кому ми сьогодні можемо випити філіжанку кави, з’їсти гарячий бутерброд. Коли вони знаходилися в Маріуполі, поки був сніг, вони пили талий сніг. Не було снігу - зливали воду з батарей.

Мій син 222-й день в полоні. Ви навіть уявити собі не можете, що відчуває кожна мама... А сьогодні, на жаль, на превеликий жаль, на цій площі стоять тільки дуже близькі родини захисників Маріуполя. І друзі. І родичі. Але. Але відчуйте наш біль, відчуйте наші сльози», - просила Наталія Ніколаєва, дякувала за підтримку і запевнила, що рідні луцьких захисників Маріуполя боротимуться до кінця.

Андрій Кривцов, родич лікарки 555-го шпиталю Маріуполя Олени Кривцової, яка вже звільнена з полону, не полишає боротися за визволення всіх медиків.

«Військові медики Маріуполя – люди, які рятували життя у підвалах заводу Ілліча та «Азовсталі». Єдина їхня провина – те, що вони до кінця лишалися з пораненими, що вони віддали свою свободу за життя захисників. Усі вони в полоні. Так. Завдяки тиску міжнародної спільноти вдалося звільнити частину людей. Вони не тримали зброї в руках, вони тримали скальпель. І продовжують підтримувати побратимів навіть у полоні. Такі акції потрібні у кожному місті України і в кожному місті світу. Весь світ, кожна людина повинна знати, що росія утримує заручників, бо не можна називати лікарів полоненими», - наголосив Андрій у Луцьку.

 «Ми хочемо нагадати усім, що наші рідні в полоні. І вони потребують якнайшвидшого звільнення. І ми закликаємо владу та міжнародні організації разом докласти максимум зусиль до звільнення захисників Маріуполя. Ми бачили, в якому стані їх звільняють. Виснажені, на грані життя і смерті, але ми не опускаємо руки. Ми боремося. Ми просимо, ми вимагаємо: поверніть рідних додому», - зазначила Тетяна Россіна.

«Шість місяців чи 190 днів, чи півроку, як мій чоловік, виконуючи наказ, склавши зброю і звільнивши територію «Азовсталі», пішов у полон до рашистів. Вони не здавались. Вони просто виконували наказ. Дуже боляче і прикро, знаючи, що наші воїни, не мають, що їсти, не мають теплого одягу, не мають ліків, прокидатися під мирним небом. Ми постійно повинні памятати, що наші воїни в таких умовах», - каже  дружина захисника «Азовсталі» Світлана.

  * * *

З рядків медикині, яка повернулася з полону, написаних після звільнення. Їх зачитали на площі у Луцьку. І вони про те, ЩО САМЕ ніколи забути не можна...

«Ми безмежно щасливі і безмежно нещасні. Щасливі, бо ми повернулися додому. Хоча всі готувались до смерті. Нещасні, бо душа кожного з нас знов і знов повертається до Таганрогу, Курська, Оленівки, туди, де наші побратими, військові лікарі, туди, де вони чекають повернення. Якби нас запитали, що нам хотілося найбільше в полоні, то це банально оглухнути. Оглохнути, щоб не чути, як побратим кричить від болю в кімнаті для допитів. Для них пекло продовжується.  Якби ми могли, ми б розділили з ними біль. Страшно і боляче дихати, знаючи і пам’ятаючи ті крики і муки. Ми ніколи не забудемо цього. На жаль, немає такої функції в людській голові».

На Театральному майдані було кілька десятків учасників акції. Але було не дуже багато небайдужих лучан. Люди, де ви?

Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА



Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина «Одна сопротівлялася, то її розстріляли», – волинянин розповів про злочини радянської влади
Наступна новина «Найважче було сидіти»: звільнений з російського полону волинянин Володимир Лучко
Останні новини
Схожі новини

Публікації відсутні