Луцький мандрівник Віктор-Микола Гаврилюк за 14 місяців подолав 26 тисяч кілометрів автостопом. Об'їхав чи не всю Південну Америку і дістався до Антарктиди.
За цей час побачив багато чудових краєвидів, познайомився із безліччю цікавих людей і на розмовному рівні вивчив дві мови.
Йому доводилось ночувати у непередбачуваних місцях, їсти незвичну їжу, заробляти гроші, куючи лицарські обладунки та продаючи пампухи.
В Америці він фарбував паркани, як Том Сойєр, а в Антарктиді жив, як Карлсон, на даху станції «Академік Вернадський».
Про ці та інші пригоди мандрівник розповідав 14 грудня у приміщенні ГаРмИдЕр ангар-stage. Влаштувала зустріч громадська організація «Освітня асамблея».
Ми зібрали найцікавіше з розповіді Віктора-Миколи Гаврилюка.
* * *
«Ідея кудись поїхати прийшла в околицях Мар’їнки. Дивлячись на мапу світу, я зрозумів, що Південна Америка – це безмежний простір. Більшість країн на цьому материку є безвізовими для України, тому туди можна поїхати на тривалий термін не потребуючи віз».
* * *
«Планування подорожі зайняло менше 10 хвилин. 3 вересня минулого року я виїхав з України. Автостопом доїхав до Люксембурга, звідки літаком летів до Бразилії. По Бразилії я подорожував три місяці, далі були Парагвай, Аргентина, Антарктида, Чилі, Перу. Тоді знову Бразилія, Перу, Чилі. Далі в полетів у Барселону і звідти автостопом приїхав до України.
Загалом ця пригода тривала 14 місяців, з яких два місяці я жив в Антарктиді на станції «Академік Вернадський».
* * *
«Чіткого плану не було. Прилітаю на точку А, куди найдешевше потрапити, і звідти рухаюсь на південь до останньої точки, пробую попасти в Антарктиду. А далі рухаюсь на північ… Було багато ідей, але не було плану. Все вирішувалось по ходу. Я приїжджав кудись і запитував, що там є цікавого, що варто відвідати».
* * *
«Мені прийшла ідея звернутись до українських компаній за туристичним спорядженням. Хотів показати, що українське спорядження є і що воно може витримати таку подорож. Звісно, я розумів, що у мандрах зношується все і щось потрібно буде з часом замінити. Але принаймні виїхав з України повністю споряджений українськими брендами.
В результаті за рік я знищив майже все. Щось знищив, щось згубив, щось вкрали».
* * *
«Ще 2 роки тому я не говорив нормально англійською. Вирушаючи до Південної Америки, я вже знав англійську, але в Південній Америці цієї мови ніхто не знає. Там свій ідеальний британський акцент можеш засунути собі… в рюкзак. Я бував у місцях, де на все місто могла бути лише одна людина, яка знає англійську. Мені довелось вивчати португальську та іспанську мови, якими там говорять.
Люди скрізь однакові і вони ставлять однакові запитання. Тому я запам’ятовував шаблони, а решту розумів за допомогою міміки і жестів. Але у різних країнах жести можуть відрізнятись, це трохи вводило в ступор».
* * *
«Мені пощастило познайомитись із дівчиною з Польщі, яка 14 місяців подорожувала Південною Америкою автостопом, вона мені розказала кілька лайфхаків для подорожі. Наприклад, де краще ночувати».
* * *
«У Південній Америці найбезпечнішим місцем для ночівлі є заправки. Але загалом доводилось ночувати у різноманітних місцях. Для мене найбезпечніше місце – це ліс. Я відчуваю себе там у безпеці. Якщо ночую в гамаку, то нічого не мало б заповзти. Але буває всяке».
* * *
«Одним з найцікавіших місць для ночівлі була душова кабінка на заправці. Я прийшов на заправку, кажу: «Можу у вас тут між деревами натягнути гамак, щоб заночувати?» А вони кажуть: «У нас є кабінка, вона не працює, можеш там заночувати». А я такий: «Чому б ні?» Там перегородка демонтована і я міг нормально розлягтись».
* * *
«Я багато ночував на автостанціях, аеропортах, кафешках, на вулиці, лавочках, в пустелі, в джунглях… Ночував у поліцейському відділку. Це було в містечку на висоті чотири тисячі метрів. Вдень там було +5, вночі -20. Моє спорядження не було готове до -20.
Я просто постукався у поліцейський відділок і запитав, чи можна в них заночувати. Вони сказали: «Добре».
А зранку сказали, що я маю написати відгук. Мені здавалось це нісенітницею. Я попросив пароль від Wi-Fi, щоб через переклад пересвідчитись, чи я правильно їх зрозумів. І дійсно треба було написати відгук, як вони мене прийняли і як зі мною поводились.
Іспанською я розмовляв, але писати не міг. Через перекладач я собі переклав, як правильно написати той відгук, поставив 5 зірочок. Потім мені ще видали довідку, що я в них був».
* * *
«Було таке, що не було де заночувати. Я говорив: «Боже, дай знак, що мені робити». Сиджу в очікуванні не знаю чого і бачу: іде хресна хода на честь святого Франциска. Я пішов за ними. Вони дійшли до монастиря. Я залишився на ніч у тому монастирі».
* * *
«Вкінці другого місяця подорожі мене пограбували. Це був найгірший автостоп у моєму житті. Мені добу ніхто не зупинявся взагалі. Вночі на мене напали терміти. Прогризли мій спальник. Покусали мене. Я втік від них на вокзал. Після того один фермер привіз мене на найцивілізованішу заправку Південної Америки. Я там розтягнув гамак. Роззувся і ліг спати. Коли проснувся, побачив, що наплічника і взуття нема. Я подумав: «Ну наплічник розумію, але взуття. Навіщо комусь моє взуття? Я пройшов у ньому вже 2 тисячі кілометрів».
Хвилинка паніки. Почав шукати речі довкола. Знайшов взуття, заспокоївся. Поліція відмовилась щось шукати. Мене відвезли у столицю Бразилії. Там мені відновили документи. Мій товариш виклав у соцмережах мої реквізити, щоб друзі допомогли грошима. Мені скинули 11 тисяч гривень, з яких 7 тисяч пішло на відновлення документів».
* * *
«Я всім розповідав про Україну. Люди не чули нічого про неї. У Бразилії про Україну знали три факти: Андрій Шевченко, «Динамо» (Київ), «Шахтар» (Донецьк). Коли я казав, що я з України, вони постійно думали, що я з Хорватії. Також перепитували, чи я з Австралії».
* * *
«Я повсюди натрапляв на заворушення. Було таке, що приїжджаю, а мені назустріч протестувальники, летить сльозогінний газ… Я такий: «Ну, буває…»
* * *
«Коли мені прийшла ідея мандрувати, у мене було 1500 гривень. Я знайшов роботу, за два місяці заробив гроші на квиток. І знову не було грошей. Заробив ще, трохи дали батьки. Коли вилетів у Південну Америку, мав 300 доларів. За перші два місяці я витратив 60 доларів. Потім у мене все вкрали.
Дуже часто люди допомагали. Коли я стопив, зупинялись, казали, що там стопити небезпечно і оплачували мені квиток на автобус.
Часом коли просив прийняти на ночівлю, люди не приймали, але натомість оплачували мені хостел».
* * *
«Коли я йшов по вулиці, часто кликали до них поїсти. Це приблизно те саме, якби по вашому селі йшов якийсь негр і ви запросили його до себе на якесь святкування».
* * *
«Коли подорожуєш в Україні влітку, на початку осені, то можеш зірвати якесь яблучко, грушу. У Південній Америці так само, тільки там можна знайти манго, пожувати цукрову тростину…
Найекзотичнішою моєю їжею були кактуси. І найболючішою. Тому що на перший погляд здається, що голочок нема, але потім півдня виколупуєш голки з пальців і з губи. Але це тебе не зупиняє перед тим, щоб взяти наступний кактус».
* * *
«Я багато їв фруктів. Мав з собою запас консерв, який постійно возив з собою. Коли зупинявся у людей, то вони годували.
Якщо зупинявся на довший час, то допомагав людям щось робити. Наприклад, коли я був у реконструкторів лицарських боїв, то допомагав їм у майстерні кувати обладунки.
Було таке, що місив глину для цегли, фарбував паркани…»
* * *
«Одного разу я зупинився в нетиповій чилійській сім’ї. У них було семеро дітей і всі – скаути. Їхні батьки теж були скаутами. Нетиповій, бо вони п’ють нормальну каву. (У Чилі не вміють пити каву взагалі. Вони п’ють розчинну із купою цукру).
Так-от, вони запропонували мені щось робити і продавати. Я подумав, що можна було б смажити пампухи. Я робив їх з варенням і маком.
Подавав їх по 500 пессо, це приблизно 20 гривень за штуку. Одна з дівчат зробила мені гарну афішу, закинула у WhatsApp-спільноту тієї вулиці…
Це був мій перший досвід приготування пампухів.
* * *
«У Південній Америці вживати наркотики – це нормально. Але я не вживаю ні алкоголю, ні наркотиків, тому я завжди відмовлявся від таких пропозицій. У місті Куско (Перу) коли я очікував на людину, яка мала забрати мене до себе на нічліг, мені за півгодини 9 разів пропонували марихуану і чотири рази – кокаїн».
* * *
«Я не хворію років 11. У мене сильний імунітет. За всю подорож один раз захворів на нежить. Були проблеми з зубами, але там лікувати зуби дорого».
* * *
«Одне з найцікавіших вражень з подорожі – це повне сонячне затемнення. Це неймовірно. Ніби хтось взяв і вимкнув світло».
* * *
«Щоб не втомлюватись від одноманітності, було два виходи: або зупинитись десь на довше, або потрапити у якісь важкі обставини, які важко вирішити. Після цього світ тобі знову здається прекрасним».
* * *
«Щодо екології у Південній Америці – Грета плакала б. Палять листя. Цілі гори спалені. Постійно горять джунглі. Пластик ніхто не сортує. У Чилі ще хоча б сміттєві урни є, а в Перу знайти смітник – це челендж».
* * *
«Мені комфортніше подорожувати одному. Щоб подорожувати з кимось, ця людина має тобі ідеально підходити. Ти не зможеш людину кинути посеред мандрівки і будеш постійно з нею мучитись. Якщо ти маєш друга, який краще знає мову, то з людьми говоритиме він. А коли їдеш сам, то мусиш самостійно знаходити спільну мову з місцевими. Так ти краще вивчаєш мову і культуру».
* * *
«Мені не було самотньо. Насправді мало було таких проміжків часу, коли я був наодинці. Я постійно з кимось знайомився і спілкувався».
* * *
«Найстрашніший випадок був зі мною, коли я пішов на співочу гору. Мені сказали, що таких у світі є тільки три. Ніхто не знає, чому гора співає, але мелодія у неї нібито прикольна. Поки я дійшов туди, почало сутеніти.
Я думав, що трохи піднімусь і десь заночую. Я недооцінив складність підйому. Підйом був дуже крутий, а гора – дуже сипка. Я думав, що впаду, мене засипле і ніхто моїх криків не почує.
У сутінках я не розрізняв, де кактус, а де камінь. Але я таки дійшов до перевалу і там заночував.
Я так і не почув, як співає та гора».
* * *
«Найчастіше у мене запитують, де мені найбільше сподобалось. Я ніколи не можу відповісти. Напевно, в Антарктиді. Гори, льодовики – неймовірна краса».
* * *
«Потрапити в Антарктиду для тих, хто має гроші, не проблема. Туристичний квиток коштує від 5 тисяч доларів».
* * *
«Станція «Академік Вернадський» на острові радіусом менше 5 кілометрів. Багато не походиш. Що я там робив? Перевертав пінгвінів. Пінгвіни, коли падають на спину, не можуть встати, і їм треба допомогти. Це було моє волонтерство. Так я провів два місяці щодня по кілька годин. (Сміється – Авт.)
Насправді це жарт. Такої роботи нема. Колись я дійсно вірив в цю історію. І шукав роботу «перевертача пінгвінів». Виявилось, що це фейк. Цей міф пішов з американської станції, де є злітна смуга. Там говорили, що нібито пінгвін дивиться, як злітає літак, падає на спину і не може піднятись. Насправді пінгвіни можуть перевернутись і роблять це досить швидко».
* * *
«В Антарктиді діє закон, який забороняє втручатись у флору і фауну. Там не можна зачіпати тварин. Але я гладив пінгвінів і тюленів. Морських леопардів не гладив, бо вони небезпечні. Одного разу тікав від морського котика. Я знімав одного котика, обертаюсь – а на мене нападає інший…
До речі, у Південній Америці гладив альпак. Вони схожі на овець, а коли ти торкаєшся їх, то рука ніби провалюється у хмаринку. Дуже ніжна вовна, особливо в дитинчат альпак».
* * *
«Ще перед подорожжю в Південну Америку мені зателефонував друг зі Львова і запропонував поїхати в Антарктиду. Він мав знімати там документальний фільм про станцію «Академік Вернадський», а я мав допомагати йому як асистент. Тож власне я цим і займався в Антарктиді. Як виявилось, оператор з мене такий собі».
* * *
«На станції Вернадського я жив на горищі, як Карлсон».
* * *
«Я хотів доїхати до Аляски, але через збіг різних факторів я зрозумів, що час повернутись в Україну.
По-перше, я вже звик до подорожі і вже не було настільки цікаво, як спочатку. По-друге, потрібно було відпочити, бо все-таки я пройшов 6 тисяч кілометрів, а це навантаження на суглоби, спину… Загалом же я подолав 26 тисяч кілометрів. Для розуміння: довжина екватора становить 40 тисяч кілометрів. По-третє, мене тривожила ситуація в Україні».
Записала Наталя ХВЕСИК
Фото автора та з архіву Віктора-Миколи ГАВРИЛЮКА
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
