«Нема куди здати шерсті». Про що мріє вівчар із села на Волині, яке мало вівчарську славу

«Нема куди здати шерсті». Про що мріє вівчар із села на Волині, яке мало вівчарську славу

Село Щитинь на Любешівщині колись мало славу вівчарського. Нині у ньому тільки восьмеро господарів, які тримають вівці. В селі заледве набереться до сотні овець. Тоді як ще більше 30 літ тому їх було за 800.

Одного з таких розговорили журналісти газети «Полісся».

Василь Саливончик тримає 14 вівцематок. Вівчарством у його родині займаються з діда-прадіда.

Займатися вівчарством  людям було вигідно, каже Василь. Ще до початку дев’яностих років овечу вовну та шкіру із Щитиня возили до білоруської Жаб’янки. Тут із неї шили добротні кожухи, дублянки. За кілограм зданої вовни можна було отримати 10-12 карбованців.

«Тепер же нікуди здати ні шерсті, ні шкіри. А тому їх доводиться просто викидати на смітник. Якби у нашому районі чи десь в області були спеціалізовані переробні підприємства, пункти прийому продукції тваринництва, тоді б і люди мали стимул займатися вівчарством. А так, добиратися до тих підприємств, що ще животіють на теренах України, далеко, а закупівельна ціна там зовсім низька», - розповідає Василь Саливончик зі Щитиня.

Нині закупівельна ціна на овечу вовну складає наразі від 3,5 до 5 гривень за кілограм. На думку пана Василя, таку невтішну ситуацію потрібно виправляти. За активної підтримки держави вівчарство може стати для селян досить прибутковою справою. Навіть при умові збереження сьогоднішньої порівняно низької ціни на м’ясо.

Василь розказує свою «вівчарську математику».

«Зазвичай середній баран набирає впродовж року до 50 кілограм живої ваги. Продати його можна за 1000-1500 гривень, правда, купують лише мисливці на шашлик, і то нечасто. Звичайно, доглядати за вівцями справа клопітка. Вони перебірливі у кормах, взимку потребують утепленого сараю, влітку – просторої кошари. Слід пильнувати, щоб вівцю не розірвав бродячий пес. Зібрати стадо із паші теж проблематично – вівці дуже полохливі. Клопіт ще й у тому, що маєш якось розрізнити де свої, а де чужі вівці. Але то ніщо проти переваг, які б могло дати господарям вирощування овець, якби на місцях створили умови для збуту продукції. Без цього вівчарство у нашому селі, як власне і по всій Україні, може дуже скоро зникнути, – розмірковує чоловік.

Щитинські господарі об’єднуються, аби хоч якось допомогти один одному виростити новий приплід., пише видання.  Разом випасають свої стада.

Чому?

«Бо вівці – джерело гною, що так потрібен для господарства, і, звичайно ж, м’яса», - каже Василь.

З овечого молока господарі у Щитині роблять сири. Овечий жир  має лікувальні властивості. Був час, коли сільські господині шили ковдри, килимки та кожухи. Але – минулося.


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Шахраї продають фальшиву вакцину від коронавірусу онлайн
Наступна новина Двоє волинян померло через коронавірус
Останні новини
Схожі новини

Публікації відсутні