«Я то ни була, ни знаю, але казали, шо ріка заросла...» - баба Олена тримала під рукою сокиру і шкандибала до хати з синіми вікнами. Під вікном її хати стояв собі її старий телевізор. Мовчки так. І було то ніби символи двох світів: її вікно синє і телевізор. Який не показує.
Баба Олена народилася ще «до теї войни». Вона бачила більше, ніж вікна цієї хати.
«Я то ни була, ни знаю, але казали, шо ріка заросла...». І в тих словах були всі нинішні Сваловичі. Волинське село на кільканадцять душ. Село, в яке цього літа з’їжджалися з усієї країни подивитися на очеретяні дахи, криниці-журавлі й мовчазні фігури-хрести на сваловицьких перехрестях.
«...Ріка заросла». Рі-ка за-рос-ла... Це для баби Олени більша драма, ніж війна, яку вона бачила малою. Бо ріка – то їхнє все. Бо насправді хата баби Олени від тієї ріки за надцять кроків, але її «ни була» говорить про те, як це насправді уже далеко.
«Казали, заросла. Де й корчі, де й таке...»
* * *
Питаю бабу Олену, як же їхня ріка зветься. Та знизує плечима: ріка та й ріка. Про Прип’ять тут говорять так, наче вона й рухає тут усім сваловицьким світом.
А таки рухає...
Тут люди приростають до човнів.
Чи старий, чи малий, чи немічний, а пливуть на човнах тільки стоячи. І коли ти сидиш собі на призьбі їхньої старої хати, де ночувала, бо тобі, туристці, дали тут прихисток, сьорбаєш собі ранкову каву і бачиш, як з очерету раптом випливає (виходить, витікає) один із небагатьох сваловицьких дядьків кудись у своїх селянських справах, то тобі здається, що дядько віддає ріці честь.
Що він як на службі в церкві. Що він не пливе, а молиться.
Човен іде плавно. Дядько стоїть рівно. Монотонно падає у спокійне плесо весло.
Раз. Раз. Раз…
Читайте також: Віталій і човни. Той, хто ставить туристів на волинський каяк. ПОРТРЕТ
* * *
- Бабо, а церква у вас колись була?
- Церкви ни було. Куди ходили? А ми ни ходили, в Бучін човнами їхали аж пуд са-а-аму церкву. Кругом - то дальоко. А річкею - то 5 кілометрув. Коли просто (як навесні), то кажуть, шо 3.
(Бучин – ще одне зникаюче село на Любешівщині, в якого зі Сваловичами одна ріка на двох... І одна церква).
А ми ни ходили, в Бучін човнами їхали аж пуд са-а-аму церкву. Кругом - то дальоко. А річкею - то 5 кілометрув. Коли просто (як навесні), то кажуть, шо 3.
* * *
- А що у вас з чорницями колись готували?
- Всяке готували, компот гріли, вареники. Але ніхто вже ни ходит по їх, бо всі стариї. Нима кому.
* * *
- А коли-небудь сюди їздив автобус?
- Ніколи. Як добіралися? Там з Любішова хто приїде, найдут машину, де й...
* * *
- А що ж ви їсте?
- Всяке. Скілько мені треба? Торгують надворі або в клуні етуй (киває за плечі кудись на благеньку «очеретяну» клуню) . Як дощ, то туди всередину йдуть. А так – надворі. На тиждень раз. В середу. Продукти там, більш ніщо.
* * *
У 2017-му Сваловичі «попожили». Поки під селом чехи знімали фільм «Пофарбоване пташеня», в селі був небачений рух. Останні сваловицькі старожили, кажуть, охоче продавали чехам поліські раритети зі своїх старих хат... Бо хто тут бачив, щоби за «старий мотлох» давали живі гроші?
Приймали кіношників і щиро, і гарно, бо так тут звикли. А тепер тут кажуть: добре, що ті старожили того кіна не побачать. Бо рідного поліського – там ніц.
Стоять і землянки, нашвидкоруч криті очеретом, які лишили по собі кіношники після зйомок. Поки що – це локація для фотосесій для всіх, хто їде «побачити Сваловичі».
Не туди їдуть. «Побачити» Сваловичі можна на ...цвинтарі. Хати присідають під очеретом. Клуні валяться. А хрести на кладовищі (від найстарішого – до найновішого) дбайливо пов’язані свіжими стрічками. І стає ясно: навіть якщо у цих хрестів вже нема поруч рідних, то пов’язати стрічку раз чи двічі на рік є кому. Парадокс: майже мертве село і такий «живий» цвинтар.
Насправді це говорить про те, що у цьому дивному сваловицькому світі, десь поміж рікою і небом, мертвих шанують більше, ніж живих.
Усіх душ тут «мусить восімнайцять», каже баба Олена. Найстарший - Фроль Дем’янович Шкльода. Живе він «по той бік», «геть за горою». Де баба Олена давно не була.
* * *
До войни (і десь до 70-х «посля») у Сваловичах була школа. А потім - «були німци», згадує вона, притискаючи до серця сокиру.
«Тут – німци, а там ото де вже ровЕнська область – рускі. Якраз по ріці була міжа. Мою сестру отам вконці зловили, да пріставали. Вона втекла туди за фронт, да йшла назад, да брат мій менший їхав її забирати, да на міну з нею наїхали... Йому – 15, їй – 16. То її забило. Він потім розказував, шо ше й жива була. Ше й просила: «Скиньте мене на ту річку, шоб я на цім світі муки не бачила». Да говорила йому: «Шо ти будеш мамі казати, як заїдеш?..». Ше й зари ше одна сестра є в Ніколаєвскій області. А брат в Кременчугу Полтавскії. А я одна тут. В мої сестри в Любешови двоє внуков сироти осталися, то тоже тамки якось вже построїлись і вже поженилися. Але тую внуку то вже покинув чоловік. Був з Дольська. Деколи заїжджають. У войну ми були в Білорусіїї. А там такі люди добрі. Як їхали? Як продукти чи хліб, то везли кіньми. І тікіії малиї зовсім діти, то садили. А трохи таківо більшиї, то вже йшли пішки. Завезли в Мохру туди, да в якуся клуню скинули, шо й без даху. Де й побули тиждень. А потім стали розвозити нас. Дали таку команду. То по сьолах порозвозювали нас. А нас завезли пуд Дорогичин. Батька забрали, німци погнали в Пінськ на роботу, а сюда нагнали чужих. Да тут настроїли німци окопи. Хороми розбірали, де й ставили окопи. То ми там в окопі да геть пуд горою були три роки, поки хату построїли. В окопах німецькіх. Вже потім легше стало. Стали строїтись люди. Де й нима ни пілки, ничого. Вручну. Ходив, я помню, батько туда в Бучін, да люди давали пілку, і вручну дерево різали. Я помню: такі слОни робили і колодку ставлять на ті слОни, і там один стоїть, а тут і вдвох і втрьох де вже ту колодку ріжуть. А зари нима никого. По той бік, то ше живуть. Я то ни була, ни знаю, але казали, шо ріка заросла. Де й корчі. Де й все...».
І ти слухаєш це як пісню. Як думу.
* * *
Зітхає. Вертається в хату. У неї в хаті, яку ставив ще її батько по війні, стоїть дві скрині. Колись купували ще в Пінську. У неї піч з баняками. Стіни вапном із синькою мазані. Ікони в рушниках. Подушки в маках. І церква, вишита на картині під стелею. Чужа церква. У Сваловичах своєї ніколи не було.
У неї в хаті ніколи не було електроплити. І газової не було. Колись, каже, збиралися купити, та й не зібралися. А тепер «нашо»?
Її звати Олена Шмат. Вона народилася «до теї войни». Вона одна з тих, хто тримає Сваловичі на світі. Вона і ще «мусить восімнайцять» душ. І кілька порепаних хрестів-фігур на сваловицьких перехрестях.
І ріка.
І писано вже переписано. І кожен його бачить якось по-своєму. Село, де досі поклоняються ріці, куди ніколи не їздив автобус, де вже давно не ходять «по ягоди» і де ніхто не прочитає цього тексту.
Бо «нима кому».
Текст і фото: Олена Лівіцька
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
