Чотири роки тому в Україні розпочалися події, які з часом отримали назву Революція гідності. Вони спричинили великий геополітичний землетрус у Східній Європі та змінили зовнішньополітичний вектор розвитку України. Однак, вплив революції на внутрішній розвиток держави виявився значно скромнішим. Тому все більша частина українців переконані, що в країні нічого кардинально не змінилося.
Правила гри, дійові особи, клани і олігархи, корупція, подвійні стандарти і несправедливість залишилися ті ж самі. І сьогодні є підстави стверджувати, що система виявилася значно міцнішою, ніж здавалося.
Чотири роки – це немалий термін в сучасній динамічній історії. Це час, на який обираються президенти і парламенти в багатьох державах світу. Його цілком достатньо, аби зробити якісь попередні висновки. Оцінити роботу влади, напрямок руху чи його відсутність. Поміркувати над тим, що робиться правильно, а що ні. А може взагалі майже нічого не робиться. Тому суспільство має повне право ставити питання і давати оцінки поточному стану справ в Україні.
Україна як держава унікальна тим, що в ній поєднується, здавалось би, непоєднуване. З одного боку українці здатні на масові суспільні виступи, боротьбу за краще життя, прояви героїзму і відданості певним ідеалам. Мало яка з країн Європи за останню чверть століття може похвалитися масовою громадянською активністю. Активністю, під час якої люди проливали свою кров і віддавали життя за ідеї та принципи. З іншого боку, потужний суспільний імпульс чомусь не приводив і не приводить до зміни системи та розбудови якісно іншої країни. В основі якої лежать цінності, які виборювали люди на Майдані.
Багато хто може пригадати часи Помаранчевої революції. Тоді в Україні панувало радісне піднесення, віра в швидкий розвиток і подолання усіх проблем. Люди сподівалися, що бандити сядуть у тюрми, корупціонери перестануть керувати державою, а економіка розквітне. Так само наївно вірили, що державу чекають справжні реформи, оновлення та очищення прогнилих корумпованих органів і швидкий поступ уперед. Але чуда не сталося.
Дуже швидко суспільство побачило, що змін фактично немає. Система виявилася набагато сильнішою і здатною до пристосування. А мудрих і свідомих громадян чомусь значно менше, ніж мало бути.
Розвиток ситуації після Революції гідності, на жаль, у значній мірі повторює сценарій постпомаранчевої доби. Пригадую, як багато хто говорив: після пролитої крові не може так статися, що змін не буде. Влада буде боятися і буде працювати на країну. Але, все-таки, кланово-корупційна система і на цей раз змогла втриматися.
Ні, деякі зміни відбулися. Патріотизм тепер став у моді. Можновладці часто використовують патріотично-національні гасла та риторику. Вони навчилися красиво говорити, виправдовувати промахи і невдачі підступами Кремля. Вдавати, що реформи активно йдуть. Що боротьба з корупцією точиться на всіх фронтах. А для цього й створено багато антикорупційних органів. Що економіка таки зростає і відроджується. Проте українське суспільство вірить цьому все менше і менше.
Біда українців не в тому, що вони не можуть здійснювати революції. Біда в тому, що після революцій, вони не здатні обрати ту владу, яка буде виконувати їхні вимоги. І контролювати її. Емоційного запалу вистачає на боротьбу. Але його не вистачає на побудову сучасної країни.
Здається, що на Майдані всі виступали за необхідність усунення олігархів від влади та з економіки. Всі зійшлися на тому, що панування кланів в політиці та економіці унеможливлює нормальний розвиток України. Тоді чому ж народ умудрився обрати їх знову на виборах? Говорили, що підкуп виборців – це зло. Але, як показують вибори після Революції гідності, підкуп виборців нікуди не дівся. Навпаки, він набув нових форм і поширився навіть на вибори до ОТГ. А хіба можна обрати позасистемну нову владу, якщо народ масово продає свій голос?
Доказом того, що поки що система виявилася сильнішою, є відсутність якісних очевидних змін. Олігархи й далі займають керівні висоти в українській економіці. Вони втручаються у політику і безпосередньо впливають на неї. Успіхів у боротьбі з корупцією також не видно. Прикладів, коли відомі чиновники, судді чи прокурори успішно уникають покарання за злочини – безліч. Суспільство не відчуває дії принципу невідворотності покарання за вчинений злочин, незалежно від рангу, посади, зв’язків чи матеріального статусу. Рівень життя більшості значно впав. Українці масово їдуть за кордон і кінця цьому процесу не видно.
Владні політики у річниці революційних подій люблять розсипатися гучними промовами про Майдан. Але вони переважно уникають згадки, за які ж принципи боролися люди під час Революції гідності. Яку країну вони хотіли б бачити?!
Революція гідності носить явно незавершений характер. Система знову виявилася набагато більш життєздатнішою і стійкішою. Вона чинить опір і намагається не допустити якісних змін у державі, маніпулює думкою людей. Але вона зазнає поразки, якщо більшість українців усвідомить, що нове життя вимагає нових правил гри і попрощається з минулим.
Святослав Ворон
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
