Роман ще «вчора» був баристою у «Кофеїні», затишній луцькій кав’ярні. Його впізнають за розкішною бородою і щирою усмішкою. Сьогодні він – продавець у магазині туристичного спорядження «Миклухо Маклай». Той, хто знає все про зручні кросівки, палатки і спальники.
Це - спецпроект від «Перший». Про мандрівників. Про тих, хто вдома – бізнесмени, кухарі, офіціанти, музиканти, банкіри, чиновники, а там – інші. Про курйози в походах. Про силу вражень. Про фото з найцікавіших місць у світі.
***
Це у світському житті, посеред буднів він - Роман з магазину «Миклухо Маклай». У мандрах – турист-екпериментатор, шанувальник тривалих походів, душевний хлопець, який знайде своїх навіть у горах Швеції. Цієї осені у мандрах разом із двома друзями пішки за 19 днів (!) він пройшов 450 (!) кілометрів одним із найколоритніших туристичних маршрутів Європи . Вирушили 22 серпня – 19 вересня повернулися у Київ.
Кунгследен . Західна Швеція. Так звана шведська Лапландія – унікальні краєвиди майже на кордоні між Швецією та Норвегією. Маршрут проходить через три національні парки (Абіско, Стура Шьофалет та Пієлєйкассе) та окраїну парку Сарек. Північне сяйво. Гірські озера та ріки. Березові гаї у горах. Паромні переплави. Туристичний маршрут, збудований шведами у неймовірно мальовничих місцях на початку XX століття.
«Спочатку в Ютубі побачив кльовий фільм. Його зняли двоє людей, які ходили на Кунгследен. Передивлявся разів з 50. Вразила відстань. Вразило те, що вони бачили Північне сяйво. Швеція на кордоні з Норвегією. Атмосферне місце: Кунгслевел (так звана «королівська тропа»). Та й моя душа більше лежить до холодного».
* * *
«Маршрут - 450 км. Тому довго прораховували: скільки їжі брати, який одяг. Спочатку вийшло більше 10-ти кілограмів їжі. Мені це не сподобалося. Почав зменшувати, дійшов до 8,5 кг. Зараз я знаю, що їжу можна було й докупляти, бо там у населених пунктах є пошти, куди з місця старту можна відправити товар».
* * *
«Всі запитують, скільки то вартувало. Від моменту, коли вийшов із луцької квартири, до моменту, коли повернувся, – 25 тисяч гривень. Почав їх збирати за шість місяців до «дня ікс». З кожної зарплати щось купував. Гроші не впали мені на голову, їх не подарували мені на день народження. Зараз я знаю, що в цю суму можна вписатися непогано».
* * *
«Ми пройшли маршрут швидше, ніж планували: планували 25 днів, вийшло 19. Думали: по 20 кілометрів щодня. Це небагато, підйомна відстань. Але часто після якихось 200 кілометрів не ти вибираєш, де стати. Маршрут часто диктують умови, ландшафт».
* * *
«Щодня, кожних 25 кілометрів ландшафт круто змінювався. Першого дня ми йшли лісом. Ліс, ліс, ліс… Такий невисокий. Потім просто купа каміння. Потім вже навколо засніжені гори. Зазвичай у таких маршрутах важко морально, бо довкола одноманітність. А тут один день не схожий на інший. Перша частина маршруту – кам’яниста. А друга – то більше болото. Багато болота. Дуже багато болота. І березовий парк. Там так багато беріз – як в нас. Тільки вони там нижчі чомусь набагато».
* * *
«У нас було три солоних страви: це кус-кус із м’ясом, гречка з м’ясом. І борщ. Усе я сушив сам. Мав час, бажання, натхнення. Варив і висушував і звичайній сушці. Морква, бурячки, цибулька, зелень, капуста, яловичина чи баранина. Таке м’ясо дуже добре сушиться, прекрасно зберігається. Свинина не так добре сохне, лишає в собі вологу, бо там багато жиру. Також ми їли сублімати (сушену їжу) від «Джеймс Кук»: суп сабо, пасту із соусом болоньєзе…».
* * *
«Пакетик мого борщу важить 15 грамів. Кидаєш його у тарілку, заливаєш кип’ятком, накриваєш кришкою і чекаєш. Зазвичай вечеря та сніданок складалися з двох страв. Це борщ і або гречка, або кус-кус. А на обід – завжди сухофрукти. Волоські горіхи, сушені манго, інжир, журавлина. Полюбив горіхи з журавлиною – дуже приємні на смак. За 19 днів зовсім не набридли».
* * *
«Місто Абіско стало початком маршруту. До нього треба було добиратися кілометрів зо сто. Тому ми стопили і це було трохи довго. Просто там 9 година вечора, а надворі – видно».
* * *
«Якщо там прокинутися о другій годині чи о третій годині ночі, то можна помітити, що сонце майже не заходило. Опускалося за горизонт, але не до кінця. Це було незвично. Виходиш вночі в туалет і такий: «Чорт! А тут же все видно!».
* * *
«Ми якраз втрапили на завершення фестивалю місцевого бренду одягу. Суть в тому, що цей фест відвідує дуже багато туристів. Не концерт Винника, але ну дуже багато. І серед них дуже мало шведів й дуже багато китайців, японців, корейців. Перший день це навіть трохи втомлювало, бо не було такого моменту, коли ми когось не бачили дорогою. Тобто йдеш, а чи позаду тебе, чи спереду завжди люди. Це було напряжно».
* * *
«Маршрут прорахований настільки добре, що треба бути сліпим, щоб заблудитися. Крута інфраструктура. Ідеш: гори, гори, гори. Гоп - і будинок для туристів. Ці будиночки (гірські станції) кожні 15-20 км. Там тепло, є ліжка. Майже завжди є лазня. Мінімум 4 туалети. Є ще така штука, в якій вони спалюють сміття: все, що горить, вони палять. Є газ, можна щось приготувати. У деяких є світло: тільки не електрика, а гасові лампи. Є термінали і сонячні панелі. Але там не дозволяють користуватися інтернетом. Це принципова позиція. Бо там гарно! Нашо вам інтернет? Подивитися новини? Це щоб ви залишалися аутсайд. Ночівля під цим дахом коштує в середньому 500 крон (це півтори тисячі гривень). Некисла сума».
* * *
«Десь через перших 10 кілометрів ми просто посеред лісу наткнулися на туалет. І це не знайомий нам сільський туалет, коли ти відкриваєш двері – а там гімном на стіні щось написано… Ми думали, що то дерев’яна будка просто. А це туалет! І там нормальний запах. І він виглядав краще, ніж 95% туалетів на всіх автостанціях Волині – це вау! Там був папір! І він був ПОСЕРЕД НІЧОГО! Такі туалети потім траплялися не раз, в найбільш необхідних місцях».
* * *
«Зустріли Еріка. То був шостий день. Рюкзак був ще важким, тіло ще не дуже «хотіло» навантажень.Пройшли тоді 25 км. Було важко і дуже хотілося їсти. Якраз на маршруті – будиночок для ночівлі й магазинчик. Зайшли щось купити. Ерік такий: «Ви вже в комі?». Ну тобто чи ми дуже голодні... Дав нам величезний пакет арахісу, картоплі, яку можна запарити. У мене була шоколадка велика, я йому її подарував. Дуже сміялися з того, що він погодував нас тільки після того, як дізнався, що ми з України. Коли кажеш, що ти з України, там реагують дуже гарно. Насправді прикольний такий чувак Ерік».
* * *
«Був дідусь з Німеччини. Йому 71 рік. То його перший похід у житті. Пройшов всі 450 кілометрів. Ми його періодично бачили на маршруті. Дідусь знав сім мов. Сиділи якось ми, шведи і німці. А він з кожним – його мовою говорить. Переключався, як пульт на телевізорі».
* * *
«Я багатьох розпитував, що вони їдять в поході. Він був перший, хто мене вразив – хлопець із Сингапуру. Кето-дієта. Він їсть тільки жирну їжу. М'ясо, сало і таке всяке. Від цього худне. Упродовж всього маршруту їв такі штуки, зовні схожі на стік цукру. Усередині – арахісове масло, дуже жирне, калорійне. Їв просто так, без хліба навіть. Шість пачечок за день. Для мене то жорстко».
«Крім будинків для ночівлі, є так звані «вінд шелтер» - маленькі хатки з дровітнями, пічкою, столом і лежаками. У них часто є такі собі журнали відгуків. Ми перевіряли: в жодному не було запису від українців».
* * *
«За Квіккйокком – так звана «дика секція». Ми не розуміли, чого вона «дика». А тому, що там нема будиночків з сауною, магазинів тощо. Нам то було навпаки класно. Бо ми там майже не бачили людей. Там і будиночки були, тільки простіші. Можна нарубати дров, можна запалити пічку. Тепло. Добре. Для них то вже - дико. От в Карпатах - то дикість майже скрізь, бо там реально нічого нема».
* * *
«Якось ми зайшли в один магазинчик, щоб перевірити, що там є. Як виявилося, там продавцем жінка з Херсона. І ми такі: «А баржа з кавунами доплила?» (сміється, - авт.)».
* * *
«У таких магазинах завжди є найнеобхідніше. Щось поїсти. Шкарпетки, шапка. Гас. Сірники. Батарейки. І там була така штука, якої я ні разу не бачив: порошок з яєць у пакетику. Ти заливаєш – і маєш щось на кшталт яєчні. Розглядаємо її, я кажу Андрієві: «Дивися, якісь прикольні яйця». І тут такі чуємо збоку: «Да-да, прикольні». Ми були шоковані. Світлана. З України».
* * *
Раніше Світлана працювала в Мінкульті. Її чоловік – швед. Він працював аграрній промисловості. Переїхали з України у Швецію. Щоб потрапити на роботу продавцем у такий магазин, черга – на три роки вперед. Вона працює там, коли сезон: влітку і взимку. Світлана розказала лайфхак: якщо там біля будиночків для туристів нарубати дров, то в сауну можна сходити безплатно».
* * *
«Треба мати кеш і картку. Ми були в одному селі, звідки їхали 40 км автобусом. Ідемо дорогою, дивимося – пише: «Автобус приймає тільки картку». Там термінал, а гроші можна й не давати. З приємного: в автобусі є Wi-Fi. Це перше місце, де за 12 днів ми змогли під’єднатися до Wi-Fi».
* * *
«150 кілометрів я пройшов у сандалях. В мене були кросівки, але через дуже важкий рюкзак натер ноги, ходив так три дні. І зрештою, не зміг вже нормально потім кросівки взути.
* * *
«Якось поранив ногу – п’яткою, якраз у тому місці, де мозоль, вдарився у стільчик. Наліпив пластир, вдягнув шкарпетку, сандалі… – й отримав кличку сандальєро. Потім німців зустріли, пиво вже пили, жарти кидали, говоримо щось, а вони мені шепчуть: «Чуєш, чуєш, скажи мені, як там в сандалях?».
* * *
«У Квіккйокку був момент: сидимо в магазині, говоримо між собою: мовляв, шкода, що в цьому магазині немає заморожених приколів: пельменів чи вареників. Поруч – жінка попросилася сісти. Раптом вона повертає голову: «Пельмені, вареники харашо». Виявилося, що вона рік жила в Одесі. Сама зі Стокгольма. Знає трохи слів».
* * *
«Розговорилися, запитали, що вона із життя в Україні найбільше запам’ятала. І почули, що… туалети. Сільські туалети! Ще вона двічі була на весіллі в шалаші. А ще «водка сила», і ти маєш бути дуже «стронг», щоб її пити. А ще – хабарі даїшникам».
* * *
«Чим відрізняються наші села від їхніх? Там все дуже ідеально. Наприклад, ми були в с. Амарнас, то майже остання точка перед фінішем. Хлопець із Сингапура, про якого я згадував, розповів про місце на кемп. Це автобусна зупинка, за нею галявина, стіл, де можна сісти. На зупинці можна набрати води. Є світло. Все чьотко. Є два туалети, один для людей з інвалідністю».
* * *
«Місцеві мешканці абсолютно прекрасно спілкуються англійською. Жодного разу не було такого, що ми не могли щось пояснити чи про щось у них запитати й не почути відповіді. Дуже здивувало, скільки там старших людей в походи ходить. Я стільки разів був у Карпатах, але людей похилого віку там не бачив».
* * *
«Напхав рюкзак, бо там було багато їжі, й не взяв із собою фліску. Знав головне правило фліски: яка б не була погода – візьми її. Але коли ми зупинялися на кемпі, готували їсти, ставили намет – я нормально підмерзав. Навіть одного разу нам замерзла вода в пляшках. Коли прокидаєшся і розумієш, що тобі треба вилізти зі спального мішка і зварити їсти…- оце зусилля! Тобто йти 30 кілометрів в день не так складно. Зараз мені всі про ту фліску згадують».
* * *
«Я більше не піду в маленький похід. Бачив відео з маршруту Тихоокеанським хребтом, це США, 4,5 тисячі кілометрів! Так, 5 місяців походу – це воно! І я про це думаю…А ще – пишу про свої подорожі у «Телеграм»: є ж про що розказати))».
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА (Перший)
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ (Перший)
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
