Тушонки зі смаком манго: у ресторані біля Луцька готують на фронт. РЕПОРТАЖ

Тушонки зі смаком манго: у ресторані біля Луцька готують на фронт. РЕПОРТАЖ

На невеликій кухні метушиться вісім жінок. Кожна зайнята своїм. Одна чистить картоплю. Інша ріже хліб.

Решта – на різних етапах приготування паски: просіюють борошно, готують опару, замішують тісто…

Гуде міксер. Парує тепле молоко у каструлях. У печі скибки хліба стають сухарями. Тепло.

Поверхом вище є ще одна кухня. Там три господині ліплять вареники.

Ми в ресторані «Mango», що на виїзді з Луцька.

Раніше тут готували на весілля та бенкети. Зараз – для військових на фронт та жителів територій, які постраждали від окупантів.

Сухарі військовим

На перший погляд здається, що жінки все життя працюють на кухні – так все легко й швидко у них вдається.

Насправді всі вони волонтерки. А професії в них найрізноманітніші – є автоколористка, мікробіологиня, віолончелістка, інженерка, декілька бізнесвумен…

Але про це – згодом. Спершу знайомимось із «головною».

Це Ольга, власниця ресторану.

Вона саме робить опару. Час від часу щось комусь підказує чи дає завдання.

«Дівчата, хто сіє борошно?» – запитує.

А нам пояснює: «Я кухню знаю. Для мене це не складно. До війни керувала процесом, а зараз потрібно робити іншу роботу. Буває важко. Але коли думаємо, як важко нашим хлопцям, то про все забуваємо».

На порцію потрібно літр молока
Молоко має бути теплим
200 г дріжджів + 10 яєць + 4 склянки цукру + дрібку солі
...досипаєте борошна
...і вимішуєте тісто

Ольга готує з перших днів повномасштабного вторгнення росії. М’ясні тушонки, пиріжки, вареники, сухарі. Останні два дні печуть паски.

Спершу з родичами та сусідами робили все вдома. З 10 березня почали працювати на кухні в ресторані.

Перші партії були власним коштом. Далі почали допомагати благодійники. Хтось привозив сировину, хтось жертвував гроші.

Люди принесли багато банок черешень та варення – для начинки у пиріжки.

З’явилися нові помічниці на кухні через «сарафанне радіо» у вигляді вайбер-чатів. 

«Збивайте яйця, Віта…»

Яйця для пасок беруть і домашні, і куплені. Треба багацько: десяток на літру молока. За день встигають приготувати десять таких порцій. Із них виходить 300 невеликих пасок.

Рецепт використовують один і той же. Для зручності.

Працюють щоденно, крім неділі. Починають о 10:00. Завершують о 17:00 чи 18:00.

«Ми робили по 500-700 пиріжків в день. 120-180 банок тушонки. Зараз почали пекти паски, то пиріжків не робимо. Але ліпимо вареники», – розказує Ольга.

Все, що готують, волонтери везуть у Київ, Ірпінь, Миргород, Миколаїв, Харків.

«Якось називаєте свій «батальйон»?» – запитуємо.

«Раніше писали на коробках «тушонки зі смаком манго», – сміючись, кажуть жінки у відповідь. –  Потім почали писати «дівчатка-манголятка».

Ми сьогодні так і не побачимо цих тушонок, зате дізнаємось, як готують паску. З цукатами – може, й з манго також.

В паску додають цукати...
...та родзинки. А ще – цедру апельсина. Щоб смачніше було.
«Дівчата, спробуйте, яке тісто смачне...»
Ольга вимішує тісто вручну

Цікавимося, чи надходили відгуки з фронту про їхню їжу.

«Вони десь є, але нам ще не переказували», – віджартовується Ольга.

У коробки додають вірші та малюнки дітей. Кажуть, що спершу відправляли посилки без них. А потім прийшли волонтерити виховательки й виправили ситуацію.

«Донька Наташі вірші понаписувала. Наташа, покажеш листи».

Показує.

Наталя працює в дитсадку в Підгайцях. А поки занять нема, готує.

«ЗСУ – ви круті. Дякую за все», – пише на фронт 7-річний Арсен. Його малюнок прикрашає паперовий ящик.

«Дякую ЗСУ за спокійний сон», – ще один малюнок від хлопця на іншому ящику.

Наталя дістає роздруковані аркуші з віршами та всілякими побажаннями.

«Колись ми чули про супергероїв, а тепер їх побачили, це ви – наші захисники», – написано на одному аркуші.

«Пишаємось, любимо, чекаємо вдома. Віримо у вас», – це вже на іншому.

«Борітеся – поборете», – цитують Кобзаря.

З такими підбадьореннями й воювати легше.

«Ми просто знайшли себе. Тут дружні дівчата, ми одна одну розуміємо, кожен бажає, щоб швидше все закінчилося і робимо все, що можемо. Іноді важко, іноді легше, але стараємося», – коментує Наталя.

Щоденно на кухні є 7-12 людей. Приходять і місцеві жителі, і біженці.

«Що це за миска?»

«Можете брати».

Жінки пояснюють, що коли готуєш паску, має бути тихо. Але тут так не вдається – все-таки гурт людей.

Та й тісто, кажуть, треба замішувати лише з хорошими думками. А в час війни вони бувають різні…

«Думаємо про те, щоб швидше перемогти. По-іншому не можна. Хочеться швидше додому повернутися і щоб путін здох», – зізнається одна волонтерка.

Це Людмила з Києва. Пенсіонерка. Раніше була підприємицею. Мала магазин зброї.

«Сюди мене привела родичка. Сидіти вдома неможливо. Дах їде у прямому сенсі. А тут дуже чудова атмосфера. Дівчата – супер! Справжні українки. Добрі, працьовиті, щирі», – додає Людмила.

Розмову з нею перебиває міксер.

Щоб не забути))

Крізь гул прориваються фрази жінок.

«В кого сметана? Дайте мені хоч ложку».

У цей час інша волонтерка дістає з печі сухарі. У неї довга коса із з блакитно-жовтою стрічкою.

Це Валентина. Родом із Луцька, останні 20 років жила в Києві. За освітою мікробіологиня. Працювала в тендерному відділі фірми, що продає лабораторний посуд.

Після вторгнення росії жінка приїхала до батьків.

«Тут нема такого, що ти робиш щось одне. У перший день я різала м'ясо, а потім ще два дні – хліб. По 40 буханок щодня. На третій день палець спух так, що не могла ним поворушити. Він був великий, як сосиска, – сміється. – Це не тому, що я ніколи не різала хліба. Просто стільки хлібин підряд – такого в житті не було. У той день, коли ножі нагострюють, бувають порізи».

Розпитуємо, чи не постраждало житло у столиці.

«Поблизу були вибухи, але, здається, будинок вцілів. Дуже переживаю, бо в мене там колекція книг з автографами письменників. За що ще мала б переживати? – знову сміється. – Там є автографи іноземних письменників, які, можливо, більше в Україну не приїдуть. Деякі померли. Обожнюю читати. Книгами все заставлено».

Каже, що має підписи практично усіх українських сучасних авторів. Тараса Прохаська, Юрія Андруховича, Сергія Жадана

З тих, що пішли з життя, має автографи зокрема Івана Драча, Юрія ПокальчукаБогдана Жолдака.

Валентина практично щороку приїжджала на «Бандерштат» та інші патріотичні фестивалі, як-от: «Холодний Яр», «Під Покровом Тризуба».

Каже, що про війну не забувала ніколи. Усі 8 років стежила за подіями на фронті й волонтерила. З 9-річним сином щотижня ходила плести сітки.

«Наташ, включи витяжку».

Збоку тихенько сидить жінка у білій хустці. Чистить картоплю. Слухає музику.

Лариса. Народилась у Росії, з 80-х років живе в Луцьку. Вона – інженерка-електронниця. Останні роки була домогосподаркою.

«Я російськомовна. Зараз вчуся розмовляти українською. Війна підштовхує до цього. Добре не виходить. Мій син через це підколює мене. А я йому кажу: «Сину, я прочитала, що «російськомовні люди, які намагаються розмовляти українською, не смішні, а чудові». Тому я чудова», – сміється.

Лариса каже, що коли думає, як сказати слово українською, то в голові зринають ще й шведські слова. Її чоловік з Норвегії. З ним вона шість років жила у Швеції.

«Зараз я все слухаю і читаю українською. Ще б місяць тому я б з вами так не розмовляла, – каже. – У Луцьк мене забрала бабуся, коли мені було 14 років. У Росії живе племінниця, але з нею важко спілкуватися. Вони всі зомбовані. Нам не вірять, а лише своїм новинам. Нічого не хочуть чути про ці жахи… Раніше я теж думала, що там люди хороші й це путін у всьому винен. А коли побачила, що росіяни тут коять…»

Замовкає. За трохи додає: «Потім вони зрозуміють усе, що тут відбувалося. Все буде Україна».

«Увімкніть духовку, щоб грілася…»

Форми для пасок змазує олією волонтерка з Підгайців.

Віта. Підприємиця. Продає електропроводку.

«У нас хлопці військові є. Знаємо, як їм «добре». Вони за нас переживають, щоб все добре було, а ми – за них. Надіємося на Бога, молимось, щоб все закінчилося і всі були вдома живі, – витирає сльози. У неї на фронті зять. – Бажаю всім нам перемоги, терпіння, надії. Без надії ніяк. Віримо у хлопців і додаємо їм віри».

Декорує паски волонтерка зі Струмівки.

Це Альона. До війни була продавчинею.

«Готувати люблю не дуже, але ради хлопців полюбила. Перемога за ними. А ми для цього будемо все робити, що можемо, – каже нам Альона. – Нам хлопці з передової передали прапора зі своїми підписами.  Він висітиме в краєзнавчому музеї. Ще обіцяли форму. З рашистів. Теж передамо в музей».

Біля умивальника миє та ріже картоплю жінка з Києва.

Юля. За освітою автоколористка. До війни займалась графічним дизайном.

«Вареники вдома не ліплю, а тут доводиться. Хочеться робити спільну справу для перемоги. Радію, що наші військові й люди, які постраждали від боїв, зможуть їсти по-домашньому», – коментує.

Вона тут разом з мамою та сестрою. Вони якраз зайняті виготовленням нової партії вареників. Йдемо до них.

«Дівчата, здається, щось підгоряє…»

«Все добре».

Начинку для вареників готує киянка.

Оля. Віолончелістка. Грає в оркестрі. В якому – не зізнається. Каже, що то «воєнна таємниця».

«Ніколи не думала, що буду працювати на кухні. Не хотіла б робити це постійно, бо звикла до іншого темпу і ритму. Іноді нема часу навіть присісти. Мені важкувато, тому ми ходимо не кожен день», – розповідає жінка, поки розминає картоплю.

Вона займається музикою з дитинства. Поки концертів нема через війну, жінка готує.

«Стараюсь не вибирати, яку роботу виконувати на кухні. Але люблю змінювати обов’язки. Так цікавіше. І різне навантаження», – додає Оля.

Збоку – її мама.

Ліля. Економістка.

«Я працюю дистанційно, тому приходжу іноді. Хочеться допомагати, щоб наша країна перемогла, – замовкає. На очах з’являються сльози. Згадує про домівку. – В перші дні вторгнення було дуже важко. Ми ховалися в коридорі, під час вибухів закривали очі і вуха. А тут набагато тихіше. Коли ми в Луцьк приїхали, я дуже здивувалась, що тут дуже спокійно і люди не ховаються при тривозі».

Її сьогоднішня напарниця – з Луцька.

Лариса. Працює на автомобільному заводі у відділі кадрів.

Почула в церкві, що є потреба у волонтерах. У вільний від роботи час приходить допомагати.

Звертаємо увагу на те, що жінки працюють мовчки.

«Нам тут нема коли говорити, – пояснює Лариса. – Тут усі працюють на одну ціль. Як хто новий приходить – познайомились та й працюємо. Думаємо за перемогу і щоб наших солдатів Бог охороняв. Молимось. А говорити нема коли».

Текст: Наталя Хвесик

Фото: Людмила Герасимюк


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Росія ввела санкції проти Британії. Заборонили в’їзд Борису Джонсону та уряду
Наступна новина День довкілля на Волині. Працівники держлісгоспів провели акції з прибирання
Останні новини
Схожі новини