Прямий ефір «Луцького радіо»

«У нас в байдарці зразу вилазять всі сімейні косяки». Олена та Сергій Григоренки. MANДRY

«У нас в байдарці зразу вилазять всі сімейні косяки». Олена та Сергій Григоренки. MANДRY

Сергій та Олена Григоренки перші свої туристичні мандри переживали, навіть не підозрюючи, що колись їх зведе доля і навчить подорожувати разом.

У рутинному житті він – політик, вона – модель та дизайнер. Втім, вони точно знають, як це – коли ви не тільки в одному сімейному човні з різними характерами, а й… в одній байдарці десь посеред неслухняних нетрів Стоходу між Любешовом та Сваловичами. Це - спецпроект від «Перший». Про мандрівників. Про тих, хто вдома – бізнесмени, політики, музиканти, банкіри, чиновники, а там – інші. Про курйози в походах. Про силу вражень. Про фото з найцікавіших місць у світі.

 *  *  *

Вони мають порівняно невеликий сімейний стаж, втім - пройшли разом не одну сотню кілометрів.  Чи то мандри через гірські хребти Карпат, чи подорожі байдарками на Прип’яті, чи прогулянки біля таємничого озера Хідча на Маневиччині – з кожної наступної поїздки у них лишаються світлини, емоції, спогади, досвід. Бо одна справа – вдома у затишній оселі, інша – під дощем у мокрому наметі десь у горах.

Сергій Григоренко. 39 років.  Лучанин. Заступник голови Волинського облосередку партії БПП «Солідарність». У минулому – секретар та депутат Луцької міськради, заступник Луцького міського голови. Звик утікати від політичних буднів у гори. Його легко можна назвати професійним туристом. Сходив вже 80% Карпат, останнім часом затято відкриває для себе Полісся через сплави на байдарках. Має друзів, перевірених мандрами. Часом саме з цими людьми – поряд і в публічному житті.

Олена Григоренко. 27 років. Уродженка Горохівщини. Модель. За фахом – дизайнер. Нещодавно стала обличчям БК «Інвестор». З тих людей, які легкі на підйом, з якими просто у складних ситуаціях і які готові відкривати для себе не тільки «закамарки» Шрі-Ланки чи Шарм-ель-Шейха, а й неймовірні місця десь у глибинці Волині, Львівщини чи Івано-Франківщини.

 

*  *  *

СЕРГІЙ: «Ходжу в Карпати вже 22 роки, обійшов відсотків 80%. Все-таки є маршрути, де я так і не побував.

Мій туризм ще зі школи. Як це часто буває: читав Жуль Верна, захоплювався пригодами і подорожами. Вже в університеті був у нас такий викладач Петро Михайлович Ткач, от якраз він поставив моє захоплення на більш професійну основу. Саме з ним я почав ходити у категорійні походи. Це походи, які мають певну відстань, складність і після яких отримуєш документ, який засвідчує твої досягнення.

А зараз це вже на рівні хобі. Два-три рази в рік обов’язково йду в гори. Крім того, за першої ж можливості виїжджаю в ліси на Полісся».

Читати також: «Свій борщ я сушив собі сам». Роман. Продавець. MANДRY

 *  *  *

СЕРГІЙ: «Ми вже були з нею в багатьох подорожах. Оленка вже мала такий досвід ще до нашого знайомства, бо з йогами неодноразово ходила в походи. Я до речі, колись дивився її фотографії, побачив фото, де вона з наплічником, і ще тоді собі зауважив: «О, вона ходить в походи. Значить, в нас є щось спільне».

 *  *  *

ОЛЕНА: «Ми навчилися розподіляти обов’язки. Я вибираю місце для намета і сторону горизонту, бо важливо, де має бути голова. Далі – Сергій».

 *  *  *

СЕРГІЙ: «Найемоційніший похід? Є такий. З тим же Петром Михайловичем у березні-квітні 1998 року ми зібралися пройти не більше 120 кілометрів стежками. Це мав бути похід першої категорії складності, найлегший. Але вийшло так, що ми не йшли, а блукали. Здолали не 120, а 170 кілометрів.

Пройшли всю Закарпатську область: стартували з села Ясіня, а завершили у Славському на Львівщині. Нас тоді було четверо. 98-й рік, у всіх старе спорядження, бідоття: брезентові куртки, важкі наплічники «Ярмак» з алюмінієвими рамами, радянські намети, які мокнуть і довго сохнуть, це колишні спальники з ватою всередині. В горах ще зима, купа снігу, тому ми просто місили сніг.

В останній день ми всі кульгали. Це мені нагадало тоді картину «Бегство Наполеона из России» - там французи так само йшли… Настільки втомилися, що на сьомий день натрапили на огорожу для худоби на полонині, то поклали каремати, на них спальники, а зверху напнули плівку. І так спали. То був жах».

 *  *  *

СЕРГІЙ: «Головне, що я беру з собою завжди: кружка, миска, ложка. Каремат, спальник, два комплекти взуття, два комплекти одягу, бо без цього не можна. Наплічник. А групове спорядження (казанки, намети тощо) ділимо між собою».

Олена та Сергій Григоренки. Мандри Україною

 *  *  *

СЕРГІЙ: «Про олдскул. Коли я ходив у походи раніше, а то був кінець 90-х – початок 2000-х, складніша економічна ситуація, не було ще новинок туристичного сервісу, ми постійно брали з собою картоплю, цибулю… І до того важкого туристичного радянського спорядження, до тих великих «ярмаків» та спальників це добряче додавало ваги. У нас наплічники були – більше 20 кг. І картоплю чи борщ треба було варити півтори години на вогнищі…

Зараз інакше: є їжа швидкого приготування («Їдло», «Пастернак»)  – головне окріп мати. Якщо нема змоги приготувати окріп на вогнищі, маємо маленький примус – і робимо це просто в наметі.

Завжди є батончики шоколадні батончики, родзинки, сухофрукти і таке різне. Щось легке, але енергетично цінне. Є м’ясо. В’ялене чи сушене. Від картоплі й цибулі, від цих клунків на два-три кілограми з їжею ми відійшли».

 *  *  *

СЕРГІЙ: «Якщо говорити про мої і не мої місця в Україні і про туризм, то одне з моїх  - це хребет Аршиця в Карпатах. До речі, у 80-х роках там розбився радянський винищувач, просто в хребет вдарився під час туманної погоди».

 *  *  *

ОЛЕНА: «Минулого разу вийшли на Пікуй – і тут чуємо збоку хтось: «О-о-о! Яковлев! Григоренко!». Свої впізнали. Невідомі нам були, правда, люди, але волиняни. Часто буває, що десь в Карпатах зустрічаємо земляків».

 *  *  *

СЕРГІЙ: «Гора Пікуй - найвища точка Львівської області. Є така приказка туристична: «Хто не бачив Пікуя, той не бачив ні*я».  

Але поки найсильніше враження від того, що я бачив в Карпатах – це гори на кордоні з Румунією. Минулого року я, Тарас Яковлев, Андрій Дяченко, Юрій Моклиця та ще кілька людей ходили туди в похід. Верховинський район. Дуже глухі гори. Дикі місця. Два дні йшли – і не зустріли жодної людини!».

 *  *  *

ОЛЕНА: «Сергій просто організовує походи різної складності. Для сімейних пар – це щось трохи легше. Мій улюблений – це похід на Осмолоду (найпівденніше село Рожнятівського району на Івано-Франківщині, у гірському масиві Горгани, - авт.). Віддалена місцина. Кажуть, що саме там найбільше скупчення ведмедів.

В одному місці ми справді чули запах ведмедя. А потім, пригадую, натрапили на дерево, на якому висів якийсь одяг, поруч валявся якийсь чобіт, а перед тим чули запах… Так що трохи було страшнувато».

 *  *  *

СЕРГІЙ: «Якщо ми йдемо з дружиною, то це вже такий формат, коли всі мої друзі беруть своїх дружин. Наприклад, коли йшли на Осмолоду, нас було чотири пари. Це я з Оленкою,  Тарас Яковлев з дружиною Настею, айтішник Віктор Левандовський з дружиною Оленою і адвокат Андрій Гаврищук з дружиною Інною».

 *  *  *

СЕРГІЙ: «У спортивні походи не беремо з дружин, бо це некомфортно. Там зовсім інші відстані, там погана погода, більше спорядження. Там ми вже не можемо довго насолоджуватися пейзажами. Відпочиваємо, але більш динамічно, бо є певна відстань, яку ти маєш пройти.

Перевага сімейних походів – спілкування, згуртування. Це легший похід. Тоді багато фотографій, тоді ніхто нікуди не поспішає, тоді гриби, селфі й таке інше.

Коли ми йдемо в гори з дружинами, планую не більше 15 кілометрів (а краще й менше). А якщо з хлопцями, то від 20 до 30-ти. Наприклад, коли ходили в гори з Яковлевим та Моклицею, за три дні пройшли 52 з хвостиком кілометри».

 *  *  *

ОЛЕНА: «Він завжди в походах головний. Він вважає, що його місія – це складати маршрути і командувати. Тому всі інші апріорі мають йому підчинятися: готувати їсти, дрова носити… А він дивиться в той час карти. У мене навіть є фотографія на цю тему. Нічого не робить, тільки керує (сміється, - авт.)».

 *  *  *

СЕРГІЙ: «Я просто і Колумб, і Сусанін (у відповідь, - авт.). Чого це не роблю? Долучатися можу. Коли бачу, що хтось не впорається зі своїми завданнями, я долучаюся. Але керівником – теж складно бути, бо всі провали на тебе зразу падають. Всі сваряться, що не туди завів».

 *  *  *

СЕРГІЙ: «Три роки поспіль маємо справу з байдарками, але це стосується винятково Полісся. Почалося все з того, що я познайомився з Віталієм Веремчуком. То цікавий хлопець з Любешова, який працює у парку «Прип’ять-Стохід», а разом із тим займається туризмом. Він дає байдарки, він вивозить і привозить назад. І те знайомство стало поштовхом, до того я просто багато про це читав і мріяв колись це спробувати.

Із байдарками у нас теж: або винятково чоловіча компанія, або всі з дружинами. Часто з хлопцями весною робимо розвідувальні походи. У нас такі річки, в яких завжди багато русел. То щоб дівчата потім не сварилися з нами в походах, не скаржилися на комарів чи там ще на щось,  ми спочатку йдем в розвідку. Спершу блукаємо, пробираємося через нетрі, тоді вже з жінками – герої».

 *  *  *

ОЛЕНА: «У нас в байдарці зразу вилазять всі сімейні косяки, бо як буває: я гребу в один бік, а Сергій - в другий. Ми часто з ним щодо цього сперечаємося.

Коли ми тільки починали плавати на байдарках, то було важко, бо там є своя специфіка. Не могли синхронно гребти. Зараз вже робимо це краще. Відчувається, що маємо три роки стажу. Вже як добра «бандьоха». А то я вважаю, що він має дивитися, куди пливти, а він навпаки – що я маю під нього підлаштовуватися. І в результаті деколи ми гребемо по черзі, щоб нікого не напрягати».

 *  *  *

СЕРГІЙ: «Крайній похід на байдарках був у серпні. Волинь, національний природний парк «Прип’ять-Стохід». Оленка з подружками була зі мною, були мої друзі…

Рушили з села Річиця Ратнівського району. Далі проходили через Щедрогір та Залухів. Потім ночували у наметах. Цікаво, що то був маршрут через річку Прип’ять та 4 озера, які в неї впадають: Святе, Валянське, Сварог і Біле. Завершили маршрут на Білому, в Любешівському районі, фактично між Білоруссю та Україною.

Очерети, самобутня природа, ці хати бобрів... Із озера Валянське ми виходили через унікальний канал, який веде до озера Біле. Унікальний тим, що це 4 кілометри рівного як струна каналу! То було для мене відкриття.

А коли ми пливли через Біле, я був вражений: там через озеро проходить кордон і білоруси проклали межу просто по воді. Червоним пунктиром йде лінія кордону. Посеред води закріпили спеціальні позначки. Уявляєте? Що цікаво: я років 20 на те озеро їздив, але раніше ніколи цього не бачив. Очевидно, рибалки і туристи з Волині часто в Білорусь запливати стали…».

 *  *  *

СЕРГІЙ: «Навесні я, Тарас Яковлев, Юра Моклиця та Андрій Дяченко пливли Прип’яттю і якось втрапили в село Омит на Рівненщині. Дуже глухе: 36 мешканців, переважно старі люди. Там збереглися величезні доти часів Першої світової війни.

Саме там ми зустріли одну бабусю. Їй 86 років. Розказує, що і червоних, і білих, і бандерівців бачила, а потім запитуємо: «А дід ваш живий?». А вона так раптом: «Де дід? За озеро переїхав…». У них цвинтар – за озером. Тому в селі, коли хтось вмирає, так і кажуть: «За озеро переїхав».

Сергій Григоренко. Подорожі з друзями

 *  *  *

ОЛЕНА: «Для мене дідусі в горах – це мольфари. Крайнього такого ми зустріли, коли були на озері Засвинське в Маневицькому районі. Дуже мольфарний дідок, з сивою бородою, промовистим поглядом...»

 *  *  *

СЕРГІЙ: «…Вирішили тоді прогулятися, дійшли до озера Хідча. Воно в лісі і якесь аж містичне. Цей дід нам розказував, що там можливо, є якісь випари з води, бо у воді не живе ніяка риба, а над ним навіть пташки не літають».

 *  *  *

СЕРГІЙ: «Минулого року були з друзями на Світязі. Хто запропонував податися на острів. Я вже стільки разів там був, що мені це не дуже цікаво. Тому я вирішив, що буду пливти на острів. Там 3 кілометри вплав. Оленка з друзями мене страхувала збоку на човні, а я плив 1,5 години».

ОЛЕНА: «Просто починався шторм, зривався вітер. І він замість того, що пливти прямо, плив викрутасами. А там компанія на човні собі розважалася повним ходив: направду на першому кілометрі всі вже про нього забули. Одна я хвилювалася, щоб не пішов на дно (сміється, - авт.)».

 *  *  *

СЕРГІЙ: «Є три місця тут поруч, які я точно раджу всім побачити.

Перше - це озеро Нобель на межі Волині та Рівненщини. Фантастичне: посеред нього три острови, вкритих лісом, на яких ніхто не живе. Там можна ночувати, якщо запливти туди байдарками. Є ще півострів, який глибоко заходить в озеро. На тому півострові якраз і розташоване село Нобель. Там, до речі, проводять фестиваль гумору і вручають місцеву «нобелівську премію».

Друге – це Черемське болото. Дуже цікавий заповідник. Оцей мох, який хитається. Два озера. Журавлі. Журавлина. Хижа рослинка росичка…

Третє – річка Стохід на ділянці від Любешова до Сваловичів. Стохід різний, але там він незабутній: має багато русел, а саме в тому місці протікає в лісі. Це одна з найбільш мальовничих місцин парку «Прип’ять-Стохід». Там, до речі, можна побачити і своєрідний волинський тунель кохання, бо також є місця, де дерева сходяться між собою. Пливеш-пливеш – очерет, сонце, світло, а потім раптом запливаєш в тінь. Піднімаєш голову, а над тобою дерева сходяться, як в обіймах».

 *  *  *

ОЛЕНА: «Я збираю в походах пір’я. У мене навіть є колекція невеличка. Колись вичитала, що якщо ти знаходиш пір’їну, то це ознака ангела, так і почалося. Звичайно, це має бути не просто пір’я, а щось цікаве: або пір’їнка якоїсь рідкісної пташки, або якась надзвичайна. Так у мене є пір’їна білої чаплі, сірої чаплі, баклана з острова на Світязі. Маю пір’їну крука (моє дівоче прізвище Круковська, то це для мене символічно).

Є про це навіть прикольна історія… Були влітку на концерті «Boney M». Я там так відривалася, що Шейла Бонік мене помітила і каже: «Виходь!». А вона була в такому шарфі з пір’я. Потанцювала і вже верталася, аж дивлюся: з того шарфа впала пір’їна. Не змогла її минути, вернулася і  підняла. Тому є в мене тепер і такий талісман.

Це трепетно. З Китаю маю шматочки вази із зображенням метелика. З Кенії шматочок кристалізованої солі. Для мене то все дорогоцінності, бо то приємні спогади про подорожі. Я їх бережу і люблю».

Олена та Сергій Григоренки

 *  *  *

СЕРГІЙ: «З усього побаченого за межами України найбільше вразила Кенія. Бо цце жива Африка. Унікальна природа. Національний парк – як вся Волинська область. Це савана, там живуть на волі дикі тварини. Сотні слонів, тисячі антилоп, леви, бегемоти, страуси, жирафи, гепарди, гієни…».

 *  *  *

СЕРГІЙ: «За емоціями перше місце взяв бегемот. Ми жили у таборі серед саванни, такі собі намети на бетонній основі, певні зручності є. Від того місця, де ми вечерями, до нашого намету було метрів зо сто. Кожного розводив озброєний єгер, бо там ідеш-ідеш – і тут тобі сліди лева… Тому супроводжували, щоб ніхто не відійшов навіть сто метрів убік.

Коли спекотно, бегемоти сидять у воді: звідти  тільки морди виглядають. А ввечері ми з Оленкою якось піднялися на спостережну вежу. Вже стемніло, але біля озера, яке за метрів 150, було чотири сильні прожектори. І коли на березі я побачив бегемотів, які вилізли з води, був вражений. Вони - гігантські. Агресивні. Вага одного бегемота – понад тонну. Вийшли з озера в сутінках, щоб попастися на березі. Ще те видовище!».

 *  *  *

ОЛЕНА: «Одна частина наших сімейних мандрів – це коли ми досліджуємо Україну, відкриваємо тут якісь цікаві місця. Інша – це мандри за кордоном. Я «худишка», я люблю тепло. Тепер точно знаю, що маю улюблений океан – Індійський.

Познайомилися ми, стали зустрічатися, а потім поїхали разом на Шрі-Ланку. Саме там мені Сергій зробив пропозицію. Просто… на Черемському болоті тоді було холодно».

Олена та Сергій Григоренки. Мандри світом

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ.


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Луцьк під час війни: панорама міста часів Другої світової
Наступна новина Депутат Луцькради Андрій Покровський перерахував мільйон на житло атовцям
Останні новини
Схожі новини