До повномасштабного вторгнення окупантів Андрій працював на шахті, в цеху металоконструкцій. Проживав у селі Відножине Василівського району, що за 7 кілометрів від міста Дніпрорудного в Запорізькій області. Орки у лютому 2022 року просувалися так швидко, що евакуюватися часу фактично не було. Тож довгих 3 місяці молодший сержант перебував на тимчасово окупованій території…
Так розпочалася абсолютно інша сторінка в біографії 49-річного молодшого сержанта Андрія Кочергіна із позивним «Манул». Нині він після важких поранень, лікування та реабілітації служить на посаді гранатометника в роті охорони Волинського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, пише ОК «Захід».
Андрій розповів, як попервах «асвабадітєлі» поводилися з українцями у тимчасово захопленій Запорізькій області:
«Я і раніше це знав, а під окупацією цілковито переконався: вони, рашисти, зовсім інші істоти. Навіть у дрібницях. Їх і людьми назвати важко… А якщо вже про їхні “сакральні” дати говорити, то це повний кошмар! “9 мая”, то це справді “пабєдабєсіє”, якісь несамовиті танці на кістках! У нас, на Запоріжжі, перші місяці окупанти були якісь полохливі, принюхувалися, озиралися… Уявляєте, коли їхні перші колони заходили в місто Дніпрорудне, то їх зустріли пікети… цивільного населення! Прості люди вийшли, щоб показати: окупантів тут не чекають! Навіть на якийсь час вдалося не пустити загарбників у місто… Навіть зрадників довго вони не могли знайти, які б погодилися працювати на ворога. Згодом яничари, хоч і небагато, але з’явилися», – каже він.
Виїхати з тимчасово окупованої території – це завжди особливо небезпечна історія. Враховуючи, що Андрій був мобілізаційного віку, то не важко здогадатися, як він ризикував. Але майбутній воїн вирішив твердо: не тільки вирушає на вільну українську землю, але й долучиться до Збройних Сил України! Тому й поїхав разом із дружиною та дітьми.
«Домовилися з водієм маршрутки, взяли мінімум речей, вирушили. Попереду рухалася велика колона біженців із Херсонщини. Тож під’їхали до ворожого блокпоста за 15 хвилин, як він припиняв роботу. Тому російські солдати з нами працювали за прискореною процедурою. Перевірили документи, телефони (ми їх заздалегідь почистили від небезпечної інформації), навіть оглянули, чи є на тілі татуювання. І – відпустили», – згадує військовий.
На Волині, в одному з приміських сіл, у запоріжців були далекі родичі. Тож вирушили сюди. Тимчасове житло для переселенців не отримали. Винаймають своїми силами. Не хороми, звичайно, але основне для прожиття є.
«Не стріляють, і добре!», – каже молодший сержант.
Освоївшись на новому місці, Андрій із власної ініціативи прибув у Луцький РТЦК та СП, де йому повідомили: формується стрілецький батальйон. І він висловив бажання долучитися до цього підрозділу.
«Дружині я, щоправда, спочатку сказав, що мене мобілізовують. Це потім вона дізналася, що сам пішов…», – зізнається.
Після проходження базової загальновійськової та фахової підготовки Андрій був зарахований у механізований батальйон однієї з новостворених ОМБр. Його вже там знали за позивним «Манул». Пояснює:
«Манул – це такий дикий кіт. Красивий, розумний і сильний. Він мені дуже подобається. Та й не хотілося якогось іншого банального позивного. А цей яскравий і харизматичний, такий, що запам’ятовується».
Бійці тоді готувалися до Великого контрнаступу на Запорізькому напрямку. Спочатку підрозділ, у якому виконував бойові завдання, як командир міномета молодший сержант, воював із окупантами на одній ділянці фронту, потім їх перекинули під Роботине…
Що правда, то правда: цивільне суспільство очікувало від захисників України на цьому напрямку справді великого та результативного наступу. Але результат відомий. Чому, на думку «Манула», не вдалося прорвати потужні ворожі рубежі та вийти на оперативний простір?
«Це Запорізький край із особливим ландшафтом фактично рівнинної місцевості. Подекуди тільки рідкі лісосмуги. І все видно, як на долоні! До того ж, перед нами було до 30 кілометрів мінних полів, три лінії глибокоешелонованих оборонних споруд окупантів. Прямо залізобетонна стіна… Так, кожен солдат намагався виконати завдання та здійснити прорив, але… Це було справжнє пекло!», – розмірковує на основі того, що знає.
Зрозуміло, що кожен бій, кожен епізод війни на тому напрямку закарбувався в свідомості на все життя.
«Якщо чесно, я все хотів би забути з того, що там було. Я й досі часто вночі кричу… Особливо момент, коли зазнав поранення, не можу забути. Ми переміщувалися у районі Роботиного, щоб замінити на позиції інший розрахунок. За кілометрів 3-4 до місця призначення нас накрили FPV-дроном. Це було майже рік тому, 15 жовтня. Мене було поранено, інших хлопців також. Слава Богу, всі залишилися живими», – пригадує молодший сержант.
Автомобіль, хоч і був пошкоджений, залишився на ходу. Командир міномета допоміг іншим пораненим бійцям завантажитися та з іншим водієм евакуював побратимів у стабілізаційний пункт. А сам поїхав тільки після них, незважаючи на контузію та важке ушкодження ноги, Так усіх хлопців вдалося врятувати і вилікувати. Тож на даний момент більшість фактично в строю.
Лікування та реабілітація «Манула» тривали понад 3 місяці. Потім молодшому сержантові, який і зараз накульгує, довелося звертатися до лікарів ще і ще… Бо внаслідок потужного вибуху лопнули обидві барабанні перетинки у вухах. А вже потім військовослужбовець продовжив службу у роті охорони Волинського ОТЦК та СП. ВЛК на той момент визначила, що за станом здоров’я він демобілізації не підлягає.
На запитання, що думає про ухилянтів відповідає так:
«Щось говорити їм не маю бажання. Кожен обирає свій шлях… Просто не уявляю, що вони у власних очах бачать, коли дивляться в дзеркало? Хто ти є, що за людина така? Ти справді чоловік?! Та навіть жінки пішли воювати! Навіть старі, зовсім юні! Я бачив, наприклад, 19-річного хлопця з сусіднього райцентру, якому в бою ступню відірвало… Щоб захищати Україну, він же ж з окупації виїхав! А тут міцні дядьки і втікають… Я ж їх частенько тут в ТЦК і СП спостерігаю, коли доставляють після затримання на кордоні. І починається: “Я не хочу служити… Я не військова людина… Я хворий…”. Та що ж ви за люди такі, де взялися?!»
Парадокс полягає ще й у тому, що чимала кількість чоловіків з різних причин залишилася в російській окупації, мотивуючи, що не готові воювати за Україну. І в той же час масово йдуть служити навіть строкову в армії агресора. Та й контрактів чимало підписано, з якими прямують на фронт убивати українців.
«Одне з пояснень – жадоба грошей. Друге – нерозуміння. Ну, мовляв, завжди була строкова служба, от і йдемо… А що це армія окупантів, усвідомити не хочуть! І що там навіть строковиків на погибель посилають. Але йдуть, шукають виправдання, яких насправді не існує…», – розмірковує.
«Манул» каже: якби в бою на Запоріжжя віч-на-віч зустрівся б із російським загарбником, який родом із сусіднього села чи жив на сусідній вулиці, то довго не вагався б:
«Я думав про це… Рука не здригнеться! Ворог є ворог. Яка різниця, яка саме людина є ворогом із окупаційної армії? Ворога треба знищувати. І всі старі родинні та інші стосунки треба залишити в минулому, якщо хтось опинився по той бік лінії фронту і прагне тебе і твоїх побратимів убити».
Оскільки молодший сержант був командиром міномета калібром 82-мм, то, зрозуміло, що нашим було не важко фіксувати результати пострілів по окупантах.
«Коли міна влучає в ціль, це дуже гарно!», – коментує «Манул».
За мужність, героїзм та вірність Військовій присязі молодший сержант Андрій Кочергін у листопаді 2023 року був нагороджений почесною відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «Хрест хоробрих».
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
