У будинку Максима Склезя із Воєгоща справжній музей. Він колекціонує старовинні предмети, які знайшов на території рідного села.
В кімнаті експозиція найцінніших для поціновувача старовини знахідок – глиняні глечики, різні за величиною праски, хатнє начиння і грошові купюри. А ще до волинянина радо приходять школярі і він із захопленням розповідає їм про забуте призначення окремих речей, – пише «Полісся».
Максимові Петровичу цьогоріч виповниться 70. Але, як жартівливо кажуть у народі, паспорт обманює: наш герой надзвичайно жвавий і заповзятий. У молоді роки довгий час працював у колгоспі механізатором, зараз – господарює, доглядає бджіл і бавить онуків. А їх у нього – 18. Цікавиться давниною.
«Історик сам для себе», – сміється. Понад 30 років збирає старовинні предмети побуту, а ще знає безліч унікальних оповідок про долю рідного села. Перейняв ці скарби від дідуся з бабусею. Саме їхні перекази і прищепили панові Максиму любов до минувшини.
Колекція розпочалася із самовара, якого Максим Петрович «врятував» від переробки. Пригадує ще як у ньому в старій школі варили чай, а через роки посудину побили і вирішили здати на металобрухт. Наш герой купив його і відремонтував, тепер «попередник» електрочайника стоїть у домі на чільному місці.
Своїх знахідок пан Максим не продає – дорогі серцю. Однак найціннішим для себе вважає прадідівський дерев’яний кухоль, ще з 1800-х років. Серед цікавинок – кам’яна сокира, саморобний мідний глечик та черпак, перше залізне господарське приладдя. Багато експонатів є зовсім невідомими молоді. Тож Максим Петрович радо пояснив нам, як працює кавалерійський ключ для догляду за підковами, інструмент для загинання пилок та «шкрябачка» для виготовлення дерев’яного посуду.
Багато у Максима Петровича назбиралося глечиків. Як мінімум, столітніх, випробуваних часом. Окремі збереглися краще і виглядають наче нові (як на свої роки), на інших видніються сліди побуту тих часів: потріскані, з надщербленим горням, обплетені дротом:
«Це для того, аби не розсипалися у печі, якщо не витримають температури, – пояснює збирач старовини. – Раптом трісне – триматиме форму і страва залишиться всередині. Раніше варили у глиняних глечиках, пізніше стали чавунні баняки, а згодом – звичні нам «чугуни», кастрюлі. Можна сказати, що ці горшки виготовлені ще у 1900-х роках», – розповів Максим Петрович.
Продемонстрував волинянин і постоли з лика. А також їхній пізніший варіант – гумові, які з’явилися уже в часи війни, коли почали їздити машини. Із старих скатів дерли шматки і зшивали на зразок черевика. Грубе, але, у порівнянні з личаками, витривале взуття.
Чимала у Максима Склезя і колекція підсвічників, яка надає цьому дому особливої атмосфери. Серед усього іншого – купюри 1898, 1905 років, добра пригорща монет. Як у справжньому музеї.
Загалом, сміється пан Максим, цікавить усе, що старіше за нього. Любить і літературу відповідного ґатунку, тому має славу активного відвідувача місцевої книгозбірні. Перечитав усі книги з історії і першим дізнається, коли поповнюються бібліотечні фонди.
А ще Максим Петрович – один із тих, хто вміє працювати біля жорна. Хоча таким млином уже давно ніхто не користується, та й сам господар обійстя віддає перевагу сучасним методам. Однак показав сам механізм і розповів, як колись виготовляли гречану крупу.
«Спочатку сушили гречку. Жорно регулюється, каменя не треба було притискати сильно. Сипнув – крутиш – потім просіюєш на решеті і отримуєш чисту крупу. Тільки білу, не коричневу. Хоча вдома пробували й таку робити. Для цього гречку потрібно було пропарити, висушити і потовкти в ступі. Просіяв і отримуєш коричневу крупу. Але над цим треба було добряче попрацювати» – примруживши око, мовить Максим Склезь.
Читайте також:
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
