«Я пішов на Театральний». Холодний вечір через 6 років після революції у Луцьку. РЕПОРТАЖ

«Я пішов на Театральний». Холодний вечір через 6 років після революції у Луцьку. РЕПОРТАЖ
21 листопада. Театральний майдан у Луцьку. 6-та річниця Революції гідності

Було пронизливо холодно. Десь хтось у ФБ написав: «Збираємося, як завше, на 19-ту». Скоро 19-та, але на майдані пусто. Величезний стенд зі світлинами загиблих, який досі росте, блимає ліхтарями на спорожнілу вечірню центральну площу Луцька. У кожного міста є свої місця революцій. Це – місце луцької революції. Он там на ялинці колись повісили догори ногами портрет Януковича…

Нікого нема. Зрідка біля стенду спиняються люди. На кілька секунд. Хтось хреститься. Хтось думає… Йдуть далі. Десь із глибини темного майдану з’являється о. Михайло Бучак. Він на милицях. Капелан оговтується після травми. Говорить із кимось по мобільному. «Йду на молитву», - каже…


Під годинником, який цього вечора наче навмисне не показував час, «кучкується» поліція. Впізнаються за світловідбивними жилетами.

…То був захід майже для своїх. Умовно - своїх. І захід – це дуже умовно. Без сценаріїв, без чиновників. Але з обіймами і дуже теплий на фоні пронизливо холодного вечора 21-го листопада.

«Йду на молитву»

 *  *  *

Десь о 19-й справді почав сходитися люд. Бачу кілька чоловіків у стороні. Незнайомі, але такі знайомі обличчя з часів луцьких мітингів.

Раптом до мене підходить бабуся:

- А ви не знаєте, тут щось таки буде чи не буде?

Вона теж з тих: незнайомих, але знайомих.

«Я тут була з перших-перших днів. Як тільки в Луцьку почалася революція. І кожний день майже ходили, і зимою, і в свято. І їжу носили, і гроші давали… Аж до квітня мабуть, доки сцена стояла, яку три брати з Турійська поставили. А сьогодні вже скрізь обійшла. Була на меморіалі біля могили Мойсея. Я до нього ходжу, як до батька. Бо мій батько теж був санітаром, але загинув на війні 1 листопада 1944 року і похований аж у Литві, тільки двічі я була на його могилі. Тому мені могила Василя Мойсея – як батькова», - говорить вона, а у мене по спині – мурахи…

83-літня Марія Ковальчук: «Мені могила Василя Мойсея – як батькова»

Сивочола Марія Ковальчук, жінка у скромному беретику, вже має 83. Бідкається: наготувала прапорці, але не взяла. Усе життя була педіатром у міській поліклініці. Уявляєте, скільки дітей пройшло через руки цієї лікарки?

«Та мої діти навіть отут є, - киває на стенд загиблим. – Он Мирослав Столярчук, наприклад. Коли він жив малим з батьками у Луцьку, я до нього ходила як лікарка… Тепер до нього ходжу сюди».

Я і собі усміхаюся Мирославу. Колись ми вчилися в одній школі у Підгайцях. У день найзапекліших революційних подій у Луцьку, коли громили управління міліції і ставили на коліна Башкаленка, він зустрів мене. Був з братом і сусідами. Гукнув, щоб сфотографувала у дверях прокуратури. Сфотографувала.. А потім пішов у «Світязь» і загинув під Іловайськом…

 *  *  *

Шукаю очима журналіста Мирослава Ватащука. З нього все тут починалося. О 21.01 21-го листопада на своїй сторінці у ФБ він написав: Я пішов на Театральний. Кому кортить – приєднуйтеся». У столиці все починалося із допису у ФБ журналіста Мустафи Найєма. Своїм дописом Мирослав підняв Луцьк, Мустафа – Київ. Потім піднялася вся України.

Нарешті знаходжу. Той сміється.

- А я шо? – каже. – Я за стовпом стояв просто.

Обіймається із кимось із хлопців, яких тут зустрів. Фотографую і тільки потім роздивляюся ближче: Юрій Букія і Юрій Єпіфанович. Перший був на війні і в полоні після Іловайська. З другим я знайома, як одним із волинських волонтерів, який тривалий час помагав бійцям на фронті. Помагав не на словах.

Війна і Майдани змінили життя багатьох. От наприклад, Мустафа Найєм вже встиг побути нардепом, не обратися у ВРУ вдруге і «призначитися» замом гендиректора «Укроборонпрому». А от Мирослав… так і лишився небайдужим журналістом і волонтером. Готовим прийти серед ночі, в холод, у центр міста – якщо треба. Готовим стати у міській раді і збирати гроші у скриньку на щось дуже потрібне хлопцям, які – там. І зібрав він уже багато на що…

Юрій Букія, Мирослав Ватащук і Юрій Єпіфанович. «А давай нас сфоткаєш разом!..»

 *  *  *

Знов обійми, обійми, обійми. У темряві важко всіх впізнати. Дмитро Безвербний, як і в ніч з 21 на 22 листопада 2013-го тут. Марія Доманська – тут. Разом із Михайлом Шелепом та Павлом Данильчуком налаштовують колонку. З неї за мить лине щось рідне, майданівське: «Горіло в бочці цілий де-ень…». 

Багато самооборонців, серед них і Сергій Рижков, і дівчата Ютовці, і Богдан Климчук, і Марія Доманська, і Андрій Сай, і Сергій Чуріков, і Іван Мирка... Останній приніс із собою «трофей». Диск із фотографією Януковича у багатій палітурці. Сміється, «з віджатого в ту пору, але не скажу – де».

«По-багатому» Януковича обрамляли… Невідомо, правда, навіщо. І що на диску: «Мурка»? настанови підопічним? інавгураційна промова? новорічне привітання?...

«Це щоб з машини мєнтам показувати, коли тебе спинять. Отак їдеш і у віконце – тик. А нічо така «ксіва», внушитєльна…» - жартує хтось із хлопців.

«…Або в тролейбусі», - компанія заходиться сміхом.

«Слухай, ти спробуй її до валідатора прикладати, а раптом «пікне»?».

Настрій тут – щирий. 

Іван Мирка приніс «трофей»: на незабудь… 

 *  *  *

Трохи збоку на краю бруківки стоїть жінка з прапорцем. Запитую, хто і чому прийшла.

«Я? – знітилася та… - Та ніхто. Я – так… у садочку працюю помічником вихователя. Я не була на Майдані, тут в Луцьку тільки, але завжди виходила. От дивлюся і така розчарована: дуже мало людей, мало людей» (насправді їх більше сотні і це не так і мало).

Знайомтеся: Марія Ключко. Переживає усе, що відбувається з Україною, по-своєму. У її родині є репресовані. Батько (з Чернівецької області) і дядько (з Ратнівщини). Вони познайомилися на засланні, де опинилися через зв’язки з УПА, згодом породичалися. Але вдома про всю ту історію роками намагалися більше мовчати, ніж говорити.

Залишаю її, іду далі. …Раптом із темноти мені махає рукою хтось із гурту поліцейських.

«Та ви фотографуйте нас, фотографуйте. Не бійтеся. Ми не ховаємося!» – підходить.

Фотографую. Той підкреслює, вони ж «з народом». Я згадую шеренгу поліції (тоді міліції) під сірою стіною Волинської ОДА. Стояла між величезним натовпом у балаклавах, масках, який «ставив» на коліна Клімчука, і цим рядком хлопців і дівчат – й було реально страшно. Думаю, їм теж.

Знайомимося – капітан поліції. Василь Олександрович (прізвище не встигаю розчути). Очевидно, капітана трохи зачіпає, що поліцейських стороняться, як не крути, а дехто на них все одно оглядається. Він намагається розрядити обстановку. Каже, що з цими людьми – точно заодно. Якось тепліє на серці навіть від цього.

«Та ви фотографуйте, фотографуйте. Ми з ними заодно»

Потім була молитва. О. Михайло Бучак говорив «Отче наш…», народ підхоплював ці слова… А напроти були світлини загиблих, з яких на все це дивилися очі оборонців. Дехто грів руки маленькими лампадками. Дорослих слухали діти з «Пласту».

«Україна засіяна кров’ю. Великою кров’ю героїв. І так само, як колись знищували церкву Христову, за часів Нерона…, і думали, що знищать і все. А виявляється, вони не знищували. Вони – сіяли. Сіяли майбутніх християн. Вони не знищують, вони народжують націю. І ті хлопці, які в небі, більше за нас знають. Але не можуть поки це сказати. З Божою допомогою поміччю все буде гаразд!» – слово капелана, як завжди, - сильне.

У цьому об’єднаному молитвою натовпі можна було впізнати багатьох: і Миколу Собуцького, фермера і свободівця, який став після Майдану на деякий час заступником голови ОДА, і його колегу Руслана Хомича, і депутата облради Олександра Пирожика, і Сергія Григоренка, й істориків Сергія Годлевського та Лесю Бондарук… А скількох ще просто не роздивитися через темінь. 

Михайло Бучак: «Вони не знищують. Вони народжують націю»

 *  *  *

«Якщо хтось хоче щось сказати, говоріть…». Марія Доманська вже звично пропонує людям мікрофон. А раптом комусь наболіло. Болить не одному. Йдуть без пафосу і говорять. І відомі, і геть невідомі лучани.

«На мою думку, революція триває. Ми пішли з майданів, але революція пішла в наші серця і голови. Хочеться вірити, що хвиля змін (і негативних, і позитивних) приведе до того життя, про яке ми мріяли, коли стояли на майдані», - каже Марія.

Марія Доманська: «Ми пішли з майданів,
але революція пішла в наші серця і голови»

Слово переходить від одних до інших. Від Бучака до Руслана Хомича, від Хомича до Михайла Шелепа, від Михайла до Сергія Рижкова, від Рижкова до невідомого хлопчини…

«Тоді кожен був тут, в Луцьку, багато хто був у Києві і брав участь у тих дуже пам’ятних і великих подіях. Коли революція тоді перемогла, і ми говорили про велику ціну і великі втрати (он портрети за моєю спиною), згадайте, що ми тоді казали. Не давати хабарів. Не поширювати неправду. Тобто ми обіцяли продовжити почату цими хлопцями і нами справу. Сьогодні ми прийшли звіритися, що ми лишаємося однодумцями і знову готові вийти, якщо відчуємо загрозу державності, - каже Леся Бондарук.

Дмитро Себій вміє розганяти віршами...

Несподівано виходить старший чоловік і починає читати вірші. Читати «Мойсея»Івана Франка так, що здригається бруківка.

Це – вже сивочолий фермер із с. Верба Володимир-Волинського району Дмитро Себій. Пам’ятаєте: то він зачитав Шевченка на День міста Володимира так, що священики Московського патріархату розвернули хоругви і раптом пішли? Дисидент і один із засновників Народного руху на Волині.

Було неймовірно холодно. І було неймовірно тепло.

«Бракує бочки», - сказав Руслан Хомич. І додав, що ситуація в країні така, що бочка скоро може знадобитися.



Наговорилися. Наобіймалися. Помолилися. Розходитися спішать не всі…

- Знаєш, Олено, я отак дивлюся на цих людей і думаю собі: оце і є провід нації. Є такий термін в Донцова - «провід нації», - міркує вголос біля мене Сергій Годлевський.

Задумався… Додає:

- Це не означає, що це люди, якісь мега-успішні, які хто-зна яку кар’єру зробили. От глянь: тут же нема когось такого, хто сягнув небачених висот. Це ті, хто вічно в окопах, в революціях. Але це і є «провід нації». Це люди, які прийдуть першими, раптом що. А за ними стануть тисячі.

Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА.

 

Сюди не приходять за рознарядкою
Поки порожній Театральний. Але о 19-й сюди йдуть особливі люди...
На місці чергує поліція. Тут - не без рознарядки
Холодно. У листопаді 2013-го було трохи тепліше
Промовисто "мовчить" годинник
Їх важко впізнати. Але вони впізнають себе за стукотом серця
Дмитро Безвербний і Олексій Кушнєр
Антон Бугайчук
Служба...
Іноді з кишені дістають щось геть цікаве. З того часу...
А народ підносить колонку
Марія Ключко, працівниця дитсадка. Прийшла, тримає прапорець. Прийшла, бо "завше ходила"
Тут зустрічаються друзі
Сергій Годлевський: "Оце і є провід нації"
Марія Доманська
Тут починають з молитви
І слухають навіть діти.
Для цих дітей майданівці боролися і борються
Леся Бондарук: "Згадайте, що ми тоді говорили"
Михайло Шелеп
Самооборонівець "Лихий". Андрій Сай
Гімн. До щему
Просто таке не забувається...
«Я пішов на Театральний. Кому кортить - підтягуйтеся»


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Реальні історії. У Луцьку покажуть виставу про насилля над жінками
Наступна новина В луцьких кав’ярнях «Aroma Kava» - нове зимове меню. Ми спробували напої


Останні новини
Схожі новини