Село Баїв Луцького району. Неділя пообіді. До клубу-музею бджільництва сходяться люди. На траві неподалік від чудернацьких вуликів ставлять стільці.
Щоправда, сьогодні їм не до бджіл. На порядку денному – церковне питання. Вирішуватимуть, переходити в ПЦУ чи ні.
Храм – навпроти музею. Він зведений ще в 1875 році. Кажуть, тут при будівництві на зрубі бачили лик самої Діви Марії.
Тепер церква названа на Її честь – Успіння Пресвятої Богородиці. Підпорядковувалась УПЦ (МП). Тут останні 40 років настоятелем був Василь Левковець. Парафіяни – жителі сіл Баїв, Цеперів та Городище.
– Є дві категорії людей: одні ініціюють перехід у ПЦУ, інші – за пошук третього шляху. Вони кажуть, що не можна переходити, тому що був «неправильно наданий Томос». Висловлюють думку, що потрібно чекати і якимось іншим чином змінювати ситуацію. Сьогодні побачимо, яка кількість людей підтримає перехід, – депутат Боратинської сільської ради Анатолій Левчук вводить у контекст.
Каже, що у трьох селах збирали підписи за перехід в Православну Церкву України. Велика кількість «за». А ця зустріч має стати місцем, де обидві сторони «зможуть почути одна одну».
Згодом стає зрозуміло, що чути один одного – справа нелегка. Доводиться перекрикувати.
Розпочинаються збори з хвилини мовчання в пам'ять про всіх загиблих у Другій світовій війні.
Веде їх Руслан Римарук. Найперше зачитує документ, який офіційно називає так: «Звернення жителів громади, яке є доповненням до рішення релігійної громади Успіння Пресвятої Богородиці сіл Баїв та Чеперів про перехід у ПЦУ і розрив усіх зв’язків і відносин із Російською православною церквою».
У цьому зверненні йдеться зокрема про таке:
«Ми, прихожани Свято-Успенської церкви, переконані, що у зв’язку з повномасштабним вторгненням росії в Україну, її агресією, звірством, безчинством, мародерством, геноцидом українського народу виникла крайня необхідність у розриві всіх відносин з країною-агресором і російською православною церквою. Це не предмет полеміки, це очевидний факт».
Далі – слова віри в те, що настоятель – «духовний наставник, авторитет, мудра людина» – прислухається до думки парафіян і завдяки цьому вдасться зберегти мир та спокій у громаді.
Після цього розпочинаються суперечки про те, хто має бути офіційно головою і секретарем зборів. Вони плавно переходять у перепалку, якою має бути лічильна комісія і чи взагалі ці збори мають якусь юридичну силу.
– Дайте слово батюшці!
– Дайте людині слово сказати!
Після спроб перекричати одне одного і заклику «працювати в демократичних рамках» слово батюшці таки дають.
Отець Василь Левковець, очевидно, звертається лише до «своїх», бо вживає слово «вони».
– Сьогодні вони мають право зібратися і створити свою громаду. Але в першу чергу, по церковному законодавству, вони мають обрати парафіяльні збори – тобто вибраних людей, які стануть представниками перед владою. А входити до цієї парафіяльної ради може навіть американський президент. Він зобов’язаний виконувати все те, на яких правах живе громада, – каже священик.
З його слів, саме на парафіяльних зборах приймається рішення про перехід в іншу спільноту, ліквідацію тощо. При цьому нібито потрібне бажання понад 60 % членів церкви.
– А іншого права ви не маєте. По статуту, – продовжує Василь Левковець. – Це паспорт церкви, за яким вона живе й існує…
– І якого ніхто не бачив, – гукає хтось із юрби.
– Треба ходити до церкви, то побачите, – відповідає хтось інший.
Здіймається гамір.
– Візьміть живий приклад – Захід, – отець намагається щось пояснити.
– Ми ж тут, навіщо нам про закордон?
– Так ви ж в Європу хочете всі!
– А ви не хочете?
– Я хочу тоже! Аби чим скоріш.
Хто хоче більше, так і не вирішили. Слово бере Олег Шевчук. Називає себе «злочинцем воєнного часу», бо прийшов на збори, що в час війни буцімто заборонено.
Далі переходить до критики об’єднавчого собору українських православних церков, який відбувся 2018 року незадовго до вручення томосу про автокефалію ПЦУ.
– Що то був за об’єднавчий собор і кого він об’єднав? Ми маємо конфлікту ситуацію на території громади. Українські церкви в діаспорі з ким об’єдналися? Українська православна церква з ким об’єдналась? Ні з ким, – запитує і сам відповідає.
Далі згадує різних єпископів, Філарета, вибори, турецького та сербського патріархів, українських військових, хрещених у УПЦ МП. І врешті робить висновок:
– Нам треба розібратися з правомірністю Томосу, а після того говорити про приєднання, об’єднання, перехід, розхід… Хто має вуха, той почує.
Після цього слово беруть прихильники переходу в ПЦУ.
Першим виступає Василь Ярема. Пояснює, що збори – то не самосуд над батюшкою, бо священник він хороший, та й люди вже звикли.
– Кажуть: «Ще не на часі збирати збори. А коли ж на часі? Ми сьогодні сіємо, оремо і не вважаємо, що то є не на часі. Ми повинні вирішити сьогодні одне питання: ми українці чи ми москалі?
Люди миттєво аплодують.
– Якщо ми москалі, то живімо за московськими законами. А якщо ми українці, то по-українськи… – продовжує чоловік.
– А чого ви не називаєте, що ви по-турецьки? – хтось перебиває.
– Чого ви кричите, як у московській церкві? – хтось відповідає.
Василь продовжує думку про те, що люди повинні мати свою українську церкву.
– Ми маємо її! – знову хтось втручається.
– Я ще раз вам кажу: ми не прийшли давати оцінку батюшці. Ми маємо дати оцінку, з яким майбутнім ми будемо жити. Прийшла молодь, і вона не хоче, щоб її гнобили, – Василь Ярема говорить впевнено. – Сьогодні на все руське повинна бути алергія.
Знову оплески.
Хтось вигукує, що раніше комуністи гнали церкву, а тепер їхні діти й внуки.
Після цього виступати починає Володимир Моклиця.
– Я 20 років у громаді… – починає.
– Вперше вас бачу.
– … вважаю себе православним християнином і хочу нагадати вам слова Ісуса Христа із Євангелія від Івана. Він сказав: «Я – дорога, правда і життя». Я хочу говорити про правду. Правда в тому, що УПЦ МП намагається створити враження, що вона українська, незалежна.
– Незалежна! Ви статут читали? – хтось кидає репліку.
– Церква належить до московського патріархату і залежить від нього. Офіційно, – продовжує Володимир Моклиця. – Я проводив опитування в селі Цеперів. Всі дорослі за вихід із МП, який виявився злочинним.
Всі, хто не згоден із цим, здіймають крик.
Володимир не здається і намагається донести свою думку.
Говорить, що за все буде оцінка Божа, і людська теж – на лаві підсудних.
– Війна відкрила, що через Українську православну церкву промивалися мізки людей. Це робилося цинічно, хитро, підступно, з маніпуляціями, неправдою. Якщо раніше говорили, що Київський Патріархат не канонічний, то тепер ніхто не може сказати, що Православна церква України не канонічна. Вона під опікою Вселенського патріарха, – каже Моклиця. – Згадали захисників. Війна почалась у 2014 році. Тоді гинули хлопці, які цю орду сюди не пускали. Молилися за них? Щось мені здається, що не дуже…
– Молилися!
Знову гомін.
Чоловік робить ще одну спробу закінчити виступ:
– Всі побачили, що це війна проти українців. Їхній московський цар оскаженів і вже не приховує, що хоче знищити українців. московський патріархат йому вторить. Він допомагає й освячує це все… З ними Бога вже нема. Дивіться, що вони роблять! Настав момент істини. Нам треба захищати свій народ. Невже є голови, до яких це ще не дійшло?
Оплески. Хтось кричить, що чоловік від лукавого. Інший радить будувати свій храм. Діалоги переплутуються, і стає незрозуміло, хто кого питає і кому відповідає.
– А ти в цій церкві хоч раз поріг переступав?
– А ви до релігії яке маєте відношення?
– Таке саме, як і ви.
– Ніхто не хоче розбрату. Всі ми українці.
– Де там Свєта, регламент зберігається?
Регламент, мабуть, вже порушений, бо виступ починає священник УПЦ МП Микола Левковець.
Згадує, як митрополит Онуфрій у перші дні вторгнення засудив війну і сказав, що ця війна прирівнюється з братовбивством, тому що «брат на брата йде».
– Вони нам не брати й не сестри! – в один голос вигукують кілька людей.
– Та вони й не люди! – констатують.
– Скільки часу говорили, що ми, мовляв, москалі. А ви знаєте, що ми молимось українською мовою? Наша громада збирала на бронежилети українському війську, а не російському. Ви знали? – запитує Микола Левковець. – Ми – українці. Наша церква – Українська православна церква.
– …московського патріархату, – наголошують люди.
Знову оплески. Правда, не зрозуміло, кому – чи батюшці, чи тим, хто не забуває про частинку «МП».
Раптом говорити починає Надія Конечна. Голос у неї тихий, тож всі затихають. Дослухаються.
Надія розповідає, як сама взялася розібратися, що таке той Томос. Зізнається: сама не сприймала його, бо асоціювала з передвиборчою кампанією Петра Порошенка. А потім вникла і зрозуміла, що «Томос для церкви, це як Конституція для держави».
– Томос – це акт державного значення, який узаконює нашу автокефальну незалежну Православну церкву України. Його підписав Варфоломій. Якщо ми не визнаємо Томос, то не визнаємо і Варфоломія. Останньою крапкою стала ця кровопролитна, страшенна, варварська війна. Скажіть, за що? Як люди московського патріархату могли піти на своїх братів з московського патріархату? Як вони могли кидати бомби, ракети? Нищити державу, народ? Для мене на сьогодні слова московія не існує.
Надію підтримують гучними оплесками.
Один чоловік намагається переконати, що є УПЦ, але без приставки МП, і що Кіріл ніколи не згадувався в молитвах. У відповідь – сміх.
Далі знову виступає батюшка Василь Левковець і каже, що сьогоднішнє рішення громади не має значення, а для переходу в ПЦУ мають бути парафіяльні збори.
Люди запитують, скільки разів треба приходити в церкву, щоб вважатися парафіянами. Доводять, що всі вони – члени релігійної громади.
Наталя Мірошниченко доносить свою думку, але чують її хіба що журналісти:
– Я не буду зраджувати своєму духівнику. Це не означає, що я за росію чи російську церкву. Батюшка сказав у 2014 році дочекатися свого патріархату. Як живучи в України не дочекатися? Зараз найкращий момент. Всі засуджують росію. Ми проти росії. Ми за трибунал. Чим це обернеться? Це великий гріх.
Як саме виглядатиме поява «свого патріархату» вона вже не встигає пояснити, бо Руслан Римарук робить оголошення.
Всі прихильники переходу в ПЦУ мають перейти праворуч від нього. Всі, хто проти, мають бути ліворуч.
Доки члени лічильної комісії визнають кількість людей на кожній зі сторін, біля столика голови зборів точаться дискусії.
– Я 40 років ходила в цю церкву…
– А я не можу ходити в цю церкву з 2014 року, бо в нас війна!
За трохи стають відомі результати голосування.
За перехід в ПЦУ голосують 156 людей. Проти – 60.
Руслан Римарук вигукує:
– Слава Україні!
– Героям слава! – відповідають ті, хто справа.
Юнак з лівої сторони не втримується:
– Неправильна відповідь! Треба казати: «Слава Богу». Ви до Бога не підходите…
– А ти підходиш крепко?
– Я підходжу кожну неділю.
Гамір. Радість. Обурення. Суперечки.
Люди починають розходитися. І наостанок лунає:
– Слава Україні!
– Героям слава!
Текст та фото: Наталя Хвесик
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
