Тетяна Ціхоцька – відома співачка з Волині. Уже 15 років вона організовує традиційний концерт «Коляда з Тетяною Ціхоцькою», керує дитячою студією «Жайворонки», а також працює у хоровій капелі «Трембіта» у Львові, де живе останні кілька років.
Та розмова з нею – не лише про творчість, а й про сучасних популярних українських артистів, спільні виступи з відомим лучанином Дмитром Монатіком, а також студію звукозапису «Олекса», через яку до Луцька свого часу приїздили найбільші зірки 90-х.
«Коляда» в такому форматі відбудеться востаннє
– 13 січня відбудеться «Коляда з Тетяною Ціхоцькою». Яким буде цей концерт, буде щось нове?
– Коляда цього року – як завжди, великий різдвяний концерт. На ньому будуть представлені усі різдвяні традиції: колядування, щедрування, посівання, водіння Маланки – чоловічої і жіночої. Звичайно, за участі дітей. Не буває різдвяних святкувань без дитячих гуртів. Активну участь бере танцювальний колектив «Волиняночка», «Волинянка» і колектив «Жайворонки».
Це вже добра традиція для волинян. Багато хто ходить родинами, колективами з року в рік. Сама дивуюсь, що стільки років проект популярний. Але все має свій початок і своє закінчення. Думаю, в такому форматі концерт відбувається востаннє. І я маю велику надію на повну реорганізацію. Час диктує свої умови.
– Які саме зміни будуть?
– Я поки не можу розповідати, але буде і технічний, і зовнішній ребрендинг. Основа не зміниться, тому що Різдво – це перш за все традиції. До того ж багато пісень написала я і їх можна почути тільки на цьому концерті. Звичайно, хореографічні постановки будуть. Коляда ніколи не асоціювалась з хореографією, але ми це зробили.
Зараз це дійство триває дві години з антрактом, в якому можна смакувати кутю і вітати один одного. Це все, напевно, і зробило концерт популярним, але є моменти, які я хочу осучаснити.
– Суб’єктивно зараз українські пісні і колядки зокрема, більше популярні, ніж умовно кілька років тому. Як гадаєте, це пов’язано загалом з патріотичним піднесенням?
– Піднесення очевидне. Якщо подивитись на Луцьк сучасний, то різдвяних фестивалів, програм, конкурсів, мені здається, вже стільки, що беруть кількістю, а не якістю організації. Коли я починала, зібрати повний зал було майже нереально, а тепер практично у кожного популярного виконавця в репертуарі є хоча б одна різдвяна пісня.
Моя мета була – зробити цю традицію в містах популярною. Я відчула, що традиція колядування, перебиранців практично зникла. Мені стало сумно і боляче, адже це було моє найулюбленіше свято.
По-друге, я зрозуміла, що такого скарбу немає жодна країна в Європі. Так, вони мають свої карнавали, свята, але такого різдвяного колориту немає.
Також мене підштовхнули до цього «Різдвяні зустрічі з Аллою Пугачовою». Це було дуже якісне і популярне шоу. Найкращий технічний рівень, артисти, декорації. Але від Різдва там була лише назва, фактично це був такий собі новорічний вогник. І я ще раз усвідомила, наскільки ми є унікальними.
«У Львові святкують Різдво по-європейськи для туристів»
– З кожним роком ми дедалі ближчими стаємо до європейських традицій. Раніше ставимо ялинку, робимо подарунки. Як гадаєте, з часом ми не переймемо повністю європейський досвід святкування Різдва, не забудемо про свої традиції?
– Я живу зараз у Львові і давно спостерігаю це там. Вони тяжіють до європейського способу святкування, хоча це суто комерційна зацікавленість, адже Львів здебільшого працює на туристів. В тому числі на польських, які вихідні мають наприкінці грудня. Хоча свій вплив мають і католицькі громади.
Я старатимусь, аби хоча б Луцьк зберігав різдвяні українські традиції.
– Ваші пісні звучать доволі традиційно. А як ви ставитесь до того, коли беруть традиційні слова, але сучасне аранжування, музику? Наприклад, «ДахаБраха»?
– «ДахаБраха» є оригінальним, самобутнім колективом. Цілий концерт дві години я не вислухала б, але це щось цікаве. Це подразник, на який звертаєш увагу. Але ця музика не сприяє популяризації української традиції. Всі ці ноу-хау, однорічні стилі, які з’являються і пропадають, ніяк не сприяють цьому. Це, як метелик – сьогодні є, а завтра немає.
– А не повинна бути українська музика сучасною, відповідати світовим трендам?
– Вона повинна бути всілякою, але ж потрібно пам’ятати про суть і призначення пісні. Є дохристиянські пісні – от в них лупіть в бубна, скільки хочете. А, якщо ми співаємо про Бога, то верещати тут недоречно. Це несумісні речі, про які часто забувають люди.
Все можна зіграти в джазі. Але навіщо?
Перша «Коляда...» була у нічному клубі «Версаль»
– Чи є сучасні українські популярні виконавці, які вам подобаються? Монатік, Онука, Тіна Кароль?..
– Монатік колись, до речі, в мене танцював. Був такий колектив «Вуличні танці», який танцював хіп-хоп. Буквально на одну пісню «Колядник» ми вдягли тих хлопців в шаровари, вишиванки і вони показували трюки. Монатік був дуже спритним – він якраз показував акробатичні елементи. Це було у 2007 році. Йому дуже подобалось і він брав участь в турі Волинською областю, в якому було вісім концертів. Ми колядували в люту зиму, коли було 20 градусів морозу. Був дуже гарний, привітний хлопець, часто посміхався.
Навіть моя кума, яка викладала в нього в університеті, розповіла пізніше кумедний випадок. Вже десь перед Великоднем він не здав залік і пояснив це тим, що в нього було велике турне з Ціхоцькою. А вона йому: «Та я знаю, коли Ціхоцька виступає, а вже Пасха на носі».
До речі, перший концерт «Коляда з Тетяною Ціхоцькою» був у нічному клубі «Версаль» і виступали на ньому ці хлопці-танцівники. Це був 2004 рік. Публіка реагувала чудово – люди кричали, руками махали, танцювали.
– Вам подобається творчість Дмитра Монатіка?
– Монатік – молодець. Я тішусь за нього, тому що це людина, яка створила себе. Це його ніша, він її зайняв. Він сформувався під впливом американських виконавців, але це його стиль і його музика.
Також мені подобається творчість Святослава Вакарчука, якщо закрити очі на політичні моменти. Це яскрава, творча особистість, яка однозначно є прикладом професійної концертної діяльності.
Я свого часу багато слухала Горана Бреговича – просто шаленіла від нього. Зараз я можу залізти в інтернет і слухати старі записи Миколи Гнатюка. Можу слухати українських виконавців 100-річної – 70-річної давності. Я слухаю дуже різну музику, якщо вона є якісною. Слухаю Стінга, Челентано. З дитинства в мене була улюблена співачка Алла Пугачова. На неї працював увесь Радянський Союз і вона обирала найкраще.
З наших виконавців мені подобається Джамала. Не всі моменти, але вона молодець.
– Є користь від квот на україномовну музику? За вашими спостереженнями, вона стає популярнішою?
– Звичайно. Я завжди кажу – не треба вигадувати велосипед, видайте закон і всі муситимуть його дотримуватись. Якщо вже Потап заспівав і заговорив українською, то скоро й інші будуть. Гроші – це страшна сила. Їм скажи польською співати – будуть. Вони російською співали, бо їм було вигідно виступати в Росії. А ті, які ідейні, завжди співали і розмовляли українською. Я ніколи не співала російською.
– Як ви ставитесь до артистів, які зараз продовжують виступати в Росії?
– Такі були завжди, на жаль. Це їхній вибір і нічого ти з цим не зробиш. Я думаю, їх просто потрібно ігнорувати, та й усе.
На луцьку студію звукозапису приїздили топові зірки 90-х
– У 90-х ви працювали на луцькій студії звукозапису «Олекса». Знаю, що свого часу там записувалось багато артистів пострадянського простору. Хто саме там був?
– Це була одна з перших студій звукозапису в Україні, а популярною її зробив Дмитро Гершензон – учасник дуету «Світязь». Першими там писались «Світязь», Василь Зінкевич і В’ячеслав Хурсенко. Свій досвід роботи в студії звукозапису, який безцінний для будь-якого музиканта, я здобувала саме в «Олексі».
Я там записала свій перший альбом «Ніч», з яким їздила на конкурси, концерти. Але досить часто мене залучали до записування бек-вокалу для заїжджих зірок, таких як Оксана Білозір, «Кролики», які писали всі свої аранжування у Луцьку, Павло Зібров, Іво Бобул, Тетяна Нєдєльська, Надія Шестак. Кого тут тільки не було.
– Чому у Луцьку? Де «Кролики», а де Луцьк?
– Через рівень студії. Студії при державних телерадіокомпаніях таким технічним рівнем не володіли, а в «Олексу» вклали немалі гроші. До того ж її стержнем був Дмитро Гершензон, як аранжувальник. На той час він був кращим в Україні. Більшість співаків пострадянської України робили аранжування на цій студії.
– Які вони були поза сценою? Як себе поводили, мали зіркову хворобу?
– З артистами було завжди весело – постійні жарти, комічні історії. А саме в той період була неймовірна любов до артистів, активна гастрольна діяльність. У них не було зірковості, це були справжні артисти. Зірковість з’являлась у тих, які хотіли бути зірками, але далеко не завжди були професіоналами.
– Пригадаєте якісь веселі історії?
– Історій багато було – і веселих, і не дуже. Тут діє принцип «Є що згадати, нема чого дітям розказати» (сміється, - ред.). Колись завжди записували вночі, бо не було комп’ютерів і пісню треба було співати від початку і до кінця. Окрім того, що це треба було зробити добре, треба ще й, щоб поруч ніхто не включив зварку, не гупнув, не вирубив світло. Все це заважало, тому часто ми працювали вночі.
Якось писались «Кролики» і гуморист Володимир Данилець вийшов у коридор, а коли повертався, не побачив і врізався в скляні двері. Звук був такий, ніби всі шибки в приміщенні одночасно розбились. Ми потім часто сміялись, що повісимо табличку: «Тут були двері, які розбив Володимир Данилець».
– Їх ловили на вулицях люди, як реагували?
– Вони любили вийти в магазин щось придбати, а продавчині втрачали від цього розум. «Кролики» починали жартувати так, що всі повзали від сміху. Був випадок, коли дядько підійшов до Данильця і сказав йому: «Я – ваш кумир».
«Я дочекалась, поки державні установи почали допомагати»
– Колись у своїх інтерв’ю ви згадували, що мали конфлікти з керівництвом драмтеатру, яке хотіло, щоб їм залишали безплатно місця на концертах. Зараз ситуація змінилась?
– Ми мали багато конфліктів. Державні установи не могли собі уявити, що це за вискочки, які хочуть бути незалежними. Щоб організувати коляду, в якій брало участь більше 100 людей на сцені, я вже мовчу про технічний персонал, треба було воювати з системою, яка існувала тоді. Ніхто не хотів купувати квитки, багато хто хотів ходити по запрошеннях. Особливо чиновники.
Але це комерційний проект, в який держава не вклала ні копійки. Свої кошти вкладала я і відповідно я диктувала умови. Чиновники, які хотіли запрошення, менше всього мене хвилювали.
Сьогодні ми співпрацюємо. Я дочекалась, поки чиновники почали допомагати і підтримувати. Навчилась писати їм листи так, щоб вони на них реагували. Ті проекти, які я реалізовую, є абсолютно соціальними і я змучилась самостійно їх фінансувати. Я вважаю, що це абсолютно державна робота. І я за допомогу щиро вдячна.
– Окрім «Коляди», чим ще зараз займаєтесь, які плани?
– Я засновниця і художній керівник дитячої студії «Жайворонки», на День святого Миколая ми організовуємо дитячий пісенний конкурс «Зимова казка», проект «На уродини до Лесі» наприкінці лютого. Я написала пісні на слова Лесі Українки і Олени Пчілки. Також є проект «Волинський Великдень». У Львові працюю у державній заслуженій хоровій капелі України «Трембіта».
Текст: Віта Сахнік
Фото: Ірина Кабанова
Передрук заборонений
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
