«Цей Івась вийшов з Іловайська...». Репортаж із похорону вбитих під час ракетних ударів у Луцьку

«Цей Івась вийшов з Іловайська...». Репортаж із похорону вбитих під час ракетних ударів у Луцьку
12 березня. Прощання з Героями після обстрілу Луцька крилатими ракетами

12 березня. Луцьк пронизливо холодний. Місто оговтується від 4-х ударів крилатих ракет. У центральному луцькому Свято-Троїцькому соборі - велелюдне прощання: тут ховають двох із тих, кого вони вбили у ніч з 11 на 12-те. 

Люди несуть квіти. Хоча б дві, а несуть. Люди не тамують сліз. Просто виє згорьована матір. 

Як розкажуть згодом земляки одного з цих хлопців: він вийшов з Іловайська, а не вийшов… з луцького аеропорту. 

Владика Михаїл говорить у храмі дуже чітко. В цей час крізь риштування пробивається сонце. Він каже: «Їх ми з честю поховаємо. А завтра підемо в бій».

Цей храм і ця площа бачила не одні похорони Героїв. Від першого «Плине кача» у 2014-му… Але, я впевнена, вона ніколи не бачила на них стільки журналістів з інших країн. 

Війна в Україні підняла на ноги весь світ. Плач волинської матері буде чути на весь світ. Одна із наших жінок, даючи коментар іноземцям-медійникам, дістала із чорного кулька нову саперну лопатку, яку, очевидно, везла комусь із тих, хто нині у кожному волинському селі риє окопи і набиває мішки піском. Дістала, щоб показати, що саме війна змусила носити із собою простих сивочолих жінок. 

Люди несуть квіти. І не тамують сліз

 * * *
На сходах собору стоїть сивочолий і немічний чоловік. Дідусь. В масці. Вдивляється у хрести, сперті на стіну. Довго читає надписи. І, можливо, рахує роки. 

Один із загиблих 1994 року народження, другий  - 1987-го. Не загиблих - зухвало вбитих. 

Заступник командира 130 роти охорони Вадим Гринюк та стрілець-снайпер взводу охорони 130 роти охорон Іван Кошіль - одні з тих, чиї життя забрала російська крилата ракета. Як багато разів повторювали під час цього прощання, вони не нападали, вони просто стояли на своїй землі і виконували свій обов'язок. 

Провести Героїв в останню дорогу прийшли сотні людей. Простих лучан. Їх рідних, близьких, побратимів. Серед людей так багато кого можна було впізнати. 

У Свято-Троїцькому соборі – дві труни...

«Ми кожен раз у червні йдемо до замку...»

Чин похорону відслужив митрополит Луцький і Волинський, керуючий Волинською єпархією ПЦУ владика Михаїл

Традиційно його слова були дуже простими і сильними:

«Під час випробувань Луцьк вважався містом спокою, безпечності. Містом, в яке приїжджали переселенці. І ми налаштовані приймати усіх, хто в час випробувань вимушений був залишити свої домівки. 

Але цей спокій декілька днів тому назад порушили чергові замахи на незалежність нашої України, російська зброя і російські ракети. Вчергове на Луцьк опустилася хмара темряви, цього разу - і горя: найкращих синів ми віддали в жертву як символ нашої любові до своєї Батьківщини.

У своєму Гімні ми, не задумуючись над словами, постійно співаємо «душу й тіло ми положим за нашу свободу». У мирний час здавалося, що це лише Гімн минувшини. Це лише Гімн історії, яку ми згадуємо. Важкої, часто кривої історії, коли на вівтар покладали життя наших чоловіків, синів, щоб жити вільними у своїй державі, щоб бути господарями на своїй землі.

І хотілося нам, щоб цей Гімн був нам символом натхнення. Але навіть і в самому фантастичному сні ми не уявляли, що ці слова для нас будуть дуже актуальними. «Так пізнають, що ви учні мої, якщо будете мати любов поміж собою», - говорять нам слова священного писання. Ми вважали і чули: добрі сусіди, добрі знайомі, добрі сусіди-країни, від одного Володимирового хрещення… І здається, мало би так бути, як ми це виголошуємо. Але сьогодні, напевне, у всіх немає відповіді, не лише «за що?», а й «чому?». 

Чому сусід напав на сусіда, одновірець, православний напав на православного? Той, який повинен був охороняти сусіда, допомагати сусідові, зі зброєю приходить і вбиває, вбиває твоїх рідних, твоїх друзів, виганяє тебе з твоєї хати, лякає. Що це відбувається? Чому так? 

А причина абсолютно проста. Євангелійські слова звучать так: ти – або Христовий, або антихристовий. Коли ми в цьому кафедральному соборі вінчаємо молоду пару, то кажемо, що вони стали на рушник на засадах любові, бо хотять мати дітей, хотять мати сімю, хотять бути щасливими. Коли любові немає, то вони стоять на засадах ненависті. Значить: той, хто стає на цей шлях – вінчаний з дияволом. Лише диявол завжди зазіхає на життя людини.

Ми кожен раз у червні ідемо до замку в Луцьку і кажемо: ось тут декілька тисяч людей 23 червня 1941 року було розстріляно, мирних, хоча і в’язнів, але мирних людей, яких назбирала радянська влада. Назбирала і розстріляла, тому що вони хотіли бути українцями у своїй незалежній державі. Просто розстріляла, без причини, без суду і слідства. І ми вважали це історією, що це – в минувшому. В усіх - 21 століття, вища освіта, в Європу їздимо, демократія, людинолюбність, повага до людини…. Але 21 століття показало, що мало що змінилося.

І знову Росія, і знову вбиває. Цей дикий народ, який не розуміє, що таке християнське почуття любові. Але потьмарені українці, які поїхали в Росію, з потьмареним розумом… Показують льотчика, який бомбить Україну, бомбить село, де живе його мама. Він з гідністю говорить, що він виконав військовий обов’язок, злочинний наказ вбивати мирних людей.

Військовий об’єкт чи не військовий об’єкт: армія покликана захищати. Інша армія – агресор, покликана вбивати всіх, такий їхній дух, дух агресора.

Сьогодні, згадуючи нашиї воїнів-захисників, ми ще більше стискаємо кулаки, щоби тих нелюдів знищити. Вони таки достойні смерті, достойні того, щоб їх знищити, щоб загинути тут. Не може християнин вбивати іншу людину, прийти і просто так вбити. Бо заповідь: Не вбий.

Що ці хлопці, біля трун яких ми стоїмо, винні? Вони виконували свій обов’язок. Вони ні на кого не нападали. Але ми гордимося, що вони виконували свою місію гідно, і смерть прийняли – гідно.

Їх ми з честю поховаємо. А завтра підемо в бій. Ми захистимо свою Батьківщину заради тисяч людей, які не можуть себе захистити. Ми повинні захистити свою неньку-Україну, щоб знову не попасти під вплив. Хай милосердний Господь наших воїнів прийме у своє царство як достойних захиснків. Нас хай здружить, зблизить, щоби ми гідно, без остраху захищали свою батьківщину. Закликаю на всіх Боже благословення. Хай Господь нам дарує перемогу! І молитвами вашими і всієї громади наступить такий довгоочікуваний мир на нашій землі. І він буде. Але спочатку буде перемога над ворогом!

Боже, поможи нам у наших добрих намір і прийми у царство небесне цих славних дітей України, славних дітей своїх батьків і даруй нам перемогу над супротивником, над супостатом. Слава Україні!». 
«І хотілося нам, щоб цей Гімн
був симоволм натхнення...»
«І знову Росія, і знову вбиває...»

«За що вони нас так не люблять?»

Церква відповіла: «Героям слава»...

Побратими тримали в руках вічка трун, хрести, портрети, короваї.

Сивочолі та немічні ставали на коліна, коли несли цих молодих і ще недавно дужих воїнів.

Сонце волинське спинилося і заливало подвір’я собору.

Сонце волинське спинилося і заливало  подвір’я собору

«Цей Івась вийшов з Іловайського котла. Мама так тішилася…» - згодом, уже надворі, так тихо і скрушно хтось заквилить, затужить за спиною. 

Надія Милянюк - як і родина Івана Кошіля - із села Юнівка Локачинського району. Вона бачила, як він ріс. Її туга цього дня була тут, на майдані в Луцьку. 

Просимо її пригадати хлопця і сказати те, про що у ці хвилини думається.

«Працьовитий, допомагав батькам, багато їх було хлопчиків-ровесників у селі… Він приїжджав у Юнівку на канікули. Потім служив в Іловайському котлі. Тяжко було те все пережити мамі. Але вернувся і знову працював. І ото знов стала та біда. І він пішов захищати Батьківщину. 

Я не можу зрозуміти, за що вони нас так не люблять. Ми - як і вони, християни, нас хрестив один князь Володимир, як може бути така братовбивча війна? У нас є родичі в Росії, на Уралі, я не можу: як їхні діти можуть прийти вбивати моїх дітей? Це не вміщається в голові. Чого нас не чують? Чого нам не дадуть літаки, щоб захистити наше небо? Чого ми, люди поважного віку, з грудними дітьми, маємо серед ночі бігти в бомбосховища? Ми працьовиті люди, ми такого не заслужили. 

Я прошу в Бога і в Матінки Цариці Небесної, щоб послала нам якийсь захист, щоб нам допомогла, щоб покрила нас своїм покровом. Батькам - слів не можна підібрати. Нема слів розради і втіхи, бо вони втратили саме дороге: своїх діток, свою старість, свою надію. 

Тяжко. Тяжко. Тяжко. Хай буде їм наша земля пухом. Хай всім солдатам нашим дасть бог здоров’я і сили. І нам також, щоб ми могли їм допомагати, хто чим може», - каже Надія Миколаївна.

Сумною ходою волиняни йшли аж до стенду загиблим Героям Небесної сотні та учасникам війни ще з 2014-го. Там попрощалися із захисниками, виконавши Державний Гімн. Останній їхній Гімн в останню дорогу.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: У Володимирі попрощалися з загиблим Героєм Артемом Єгиазаряном

«І ото знов стала та біда. І вінпішов
захищати Батьківщину»

«Жахлива трагедія. Люди, які просто несли службу в луцькому аеропорту, були розстріляні ракетами. Дуже шкода, що це молоді хлопці, життя тільки починалося, і от обірвалося. Говорять, що Герої не вмирають. На превеликий жаль, ми бачимо, що вмирають. Вмирають, щоб Україна жила, щоб ми жили тут, в Луцьку, щоб Україна перемогла. Герої мають не вмирати у нашій пам’яті, нашому серці та найголовніше - у наших вчинках, щоб після того, як ми переможемо, ми робили все, щоб можемо, щоб ті страшні жертви не були марними. 

...Тієї ночі я був вдома. Мої вікна якраз виходять на ту сторону, де є військовий аеродром. Прокинувся від вибуху. Підвівся, виглянув у вікно і побачив це величезне полум’я, дим. Відразу почали з’ясовувати ситуацію. Спочатку я подумав, що ракета влучила у котельню. Сповіщення не спрацювало, тому що це крилаті ракети, які летять на наднизькій висоті. Система моніторингу ракет просто не може їх ідентифікувати», - зауважив Луцький міський голова Ігор Поліщук. 

«На превеликий жаль, бачимо, що Герої вмирають...»

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Ковалишин Роман, житель села Підбереззя, загинув у боротьбі з окупантами

Він – єдиний із посадовців першого ешелону, які йшли за цими трунами. Він і владика Михаїл. І сотні людей, серед них – депутати і працівники Луцькради, громадські діячі, медійники, воїни, просто незнайомі і непублічні луцькі люди, які у вирі цієї війни всі плечем до плеча, де б хто не був у світському житті.

Ігор Поліщук ще довго лишався на спорожнілому майдані у Луцьку. До мера обласного центру Волині було дуже багато запитань у журналістів зі світових медіа. Цинічне вороже бомбардування мирного міста, яке тихо спало на світанку 11 березня і яке розбули крилаті ракети, ці питання оголило… 

А назавше на цьому майдані лишилися сліди ще одних важких похоронів.

Вадима Гринюка поховали у селі Новосілки на Рівненщині. Івана Кошіля - в Луцьку, на алеї почесних поховань…

Вічна пам’ять Героям!

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК

 


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина У Володимирі попрощалися з загиблим Героєм Артемом Єгиазаряном
Наступна новина Окупанти розстріляли колону жінок та дітей на Київщині
Останні новини
Схожі новини