62-річну Ольгу Кутявину з міста Рубіжне Луганської області наприкінці жовтня звільнили з полону разом з іншими жінками-військовослужбовицями, у якому перебувала понад 7 місяців. Після семи кіл пекла, які довелося пройти упродовж цього часу, нарешті змогла повернутися до дітей та онуків, котрі з початком повномасштабного вторгнення росіян були змушені переїхати з рідної Луганщини на Волинь та знайти прихисток у Володимирі.
Про це пише Волинська служба новин.
З 2014 року разом з донькою Юлією Носарєвою Ольга Анатоліївна активно допомагала нашим військовим підрозділам. Жінки навіть створили волонтерську організацію - «Рубіжанські павучки», до складу якої входили проукраїнськи налаштовані місцеві жителі, і яка займалася плетінням маскувальних сіток. За свою діяльність були нагороджені численними відзнаками військових підрозділів, а також президентською.
Коли розпочалася повномасштабна війна, Юлія разом з однодумцями до останнього сподівалася, що вдасться дати відсіч окупантам. Але коли ті увійшли у місто, зрозуміла, це буде самогубством, оскільки багато місцевих, які, ніби, були за Україну, перейшли на бік ворога. А підрозділи Нацгвардії, котрі мали б обороняти Рубіжне, за чиїмсь наказом покинули місто, залишивши навіть зброю.
Жінка разом із дванадцятирічним сином того дня поїхала у справах до сусіднього населеного пункту, але додому вже не повернулася. Подзвонила мама й повідомила, що її шукають. Евакуаційним потягом з однією сумкою, у якій були документи та кілька необхідних речей, дісталися Дніпра, звідти, за порадою друзів з Волині з-поміж військових та волонтерів доїхали до Львова, де їх зустріли й доправили у Володимир. За якийсь час до них приїхала братова дружина з дітьми.
Читайте також: З полону звільнили лучанку-прикордонницю
А от з мамою зв’язок обірвався. Про те, що вона у полоні, дізналася згодом. Відтоді жила немов у пеклі, не маючи жодної інформації про неї, й щохвилини очікуючи на дзвінок. І ось наприкінці жовтня вона дала про себе знати, коли разом з іншими жінками військовозобов’язаними була звільнена з полону.
Про пережите розповідає Ольга Кутявина зі сльозами на очах. Каже, що 16 березня Рубіжне опинилося під окупацією. Першими зайшли чеченці й стали відбирати у людей машини. Проте справжній жах почався з приходом кадирівців, які шукали атовців, волонтерів, військових та інших проукраїнських мешканців і катували їх.
«Допомагали здавати місцеві, серед яких були ті, які воювали за росію. Їх росіяни та кадирівці називали дірявими, зрадниками. «Ви зрадили Україну, і зрадите росію», – казали їм в очі, не приховуючи зневаги до них», – пригадує вона.
Одного дня жінка пішла до магазину, коли повернулася, двері були відчиненими, у квартирі перебували сторонні люди у військовій формі. Непроханими гостями виявилися ДНРівці.
«Вони встигли обшукати помешкання і винести деякі речі. На моє запитання, що їм потрібно у моїй квартирі, сказали, що шукають зброю, якої у мене не було, про що й повідомила. Та вони продовжували обшуки. Серед речей знайшли фотоальбоми зі світлинами наших військових, яким ми з Юлею допомагали, підписані ними прапори, і доньчин блокнот, у якому були записи, пов’язані з волонтерською діяльністю, а також номери телефонів бійців. Саме світлини та блокнот і відіграв злощасну роль у подальших знущаннях. Бо вороги усіляко намагалися дізнатися про місце їх розташування та іншу інформацію, але у них нічого не вийшло», – розповідає жінка.
Жінка опинилася у Луганському СІЗО разом зі своєю сусідкою, яка відкрито підтримувала «рускій мір», і діти якої воювали за нього. У камері вона ненав’язливо схиляла до співпраці з окупантами. Та найбільше уваги приділялося мовному питанню. Співкамерниця наполегливо рекомендувала розмовляти російською, додаючи, що росія переможе. Але Ольга Анатоліївна розуміла, хто перед нею, а потім з’ясувалося, що саме вона здала її ворогам, як колись здала місце дислокації наших танкістів. Далі було пекло. Її неодноразово разом з іншими полоненими перевозили з одного місця на інше. Допити та жорстоке поводження тривали понад пів року не лише на території окупованих територій, а й росії.
«Найбільше лютували вороги через мою відмову спілкуватися з ними російською. «Говори на нашем языке, чтобы нам было понятно», – кричали мені в обличчя. Але попри їхні погрози та жорстоке поводження, відмовлялася, і продовжувала розмовляти українською», – пригадує вона.
У полоні було заборонено користуватися гребінцем, зубною пастою, вже потім, майже перед самим визволенням їм видали засоби гігієни. Ольга Анатоліївна зізнається, що настільки звикла до цих незручностей, що й зараз інколи розчісує волосся руками. Годували здебільшого перловкою приготовленою на воді, від якої згодом нудило, але були змушені їсти.
Там Ольга познайомилася з дівчатами, яких привезли з Оленівки. Від них почула про перебування наших хлопців там.
«Влада має робити все можливе й неможливе, щоб визволити їх. Інакшого виходу немає. І робити це потрібно якнайшвидше», – говорить жінка.
Тієї ночі усіх підняли й наказали збиратися. Машиною доставили до літака. «Знову до росії», - подумала Ольга. Політ із зав’язаними очима тривав кілька годин. По прибуттю на місце, пересадили на тентовану автівку. Везли понад п’ять годин, які видались жінці вічністю.
Нарешті автівка зупинилась, і після того, як відкрили брезент, Ольга Анатоліївна побачила жовто-блакитний прапор. Вона розгублено оглядалась навкруги, й не до кінця розуміла, що відбувається. За декілька метрів помітила людей з українською символікою, і у неї зажевріла надія, що їх привезли на обмін. Серце від хвилювання вистрибувало з грудей, ноги підкошувались. Єдине, що залишалося - молилася, аби тільки це виявилося правдою. І коли почула: «Слава Україні», видихнула.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Буряти крали навіть вживану білизну». Переселенець з-під Ізюма про окупацію та звільнення села
«Не передати словами, що відчувала у ці моменти. Мені хотілося кричати на весь світ, що я вільна, і цілувати землю. Що й зробила, ставши навколішки й торкнувшись губами рідної землі. За кілька метрів була лінія розмежування, і коли знову поглянула на прапор, який гордо майорів над нами, заплакала», – пригадує Ольга Анатоліїівна.
Здавалося, переживши пекло і дочекавшись звільнення, жінка мала б радіти, натомість була у розпачі, бо не знала, що мала робити далі. Усім серцем і душею прагнула якнайшвидше переступити лінію, за якою починалася Україна. З іншого боку вагалась, бо не володіла інформацією, де діти та онуки.
«Знаючи доньчин характер, переживала, що вона поїхала мене шукати, а це – білет в один кінець. Син є військовослужбовцем ЗСУ з 2014 року, його доля також на той час була невідомою. Про це повідомила уповноваженому, котрий приїхав по нас», – пригадує Ольга.
Уповноважений уважно вислухав жінку й запевнив, що зробить усе можливе, щоб вивезти родину з окупованої території у разі, якщо вона залишилась там. Після чого дав свою візитку та запропонував зробити вибір.
«Зі ста десяти жінок двоє обрали росію, серед них моя сусідка. Нас обміняли на російських військових, які, що здивувало мене, поверталися з полону з величезними сумками. Тоді ще подумала: що вони везуть у них, коли ми йдемо з голими руками?», – каже вона.
Усю дорогу до Запоріжжя Ольга проплакала. Заспокоїлася лише тоді, коли почула доньчин голос у телефоні. Попри увесь жах, що пережили ці дві мужні та незламні жінки, впевнені, що повернуться у своє рідне Рубіжне після перемоги. І додають, попереду чекає багато роботи по виявленню зрадників, які, переконані вони, мають понести справедливе покарання, інакше незабаром знову матимемо війну.
Текст: Жанна Білоцька
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Зґвалтовані є героїнями і героями, які вижили». Важливе про сексуальне насильство під час війни
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
