Нещодавно вся Україна (і не лише вона) екстерном вивчала географію Харківської області. За швидким українським контрнаступом та звільненням територій від російських окупантів ми спостерігали мало не в режимі реального часу.
47-річний Олександр Кульпан - із села Комарівка Ізюмського району. Зараз тимчасово мешкає з родиною на Волині.
Він поділився із «Першим», як жив в окупації, маючи вдома книги про Бандеру і Шухевича, про втечу на «таксі» за 8 тисяч гривень і реалії нещодавно звільненого села. Багато деталей його розповіді яскраво ілюструють, із якими ворогами ми маємо справу.
Далі - пряма мова.
«Вирішив лишитися і працювати на перемогу»
Я народився і виріс у селі Комарівка. По трасі воно за 20 кілометрів від Ізюма, по прямій - за 12.
Я фермер. Мав… сподіваюсь, що маю 120 гектарів землі, на яких вирощував кукурудзу, соняшник, пшеницю, ячмінь. Цього року озиму, на жаль, не зміг зібрати через обстріли.
До 24 лютого з’явилося передчуття, що буде війна, але повністю цього не усвідомлював.
А о 5 ранку прибіг товариш-учасник АТО: «Саша, вставай. Харків бомблять». Каже: «Якщо сюди зайдуть москалі, мене в першу чергу розстріляють». Позичив гроші, щоб виїхати.
На третій день війни почалися обстріли Ізюма.
На жаль, не було вказівок ні від місцевої, ні від обласної влади (думаю, вони й самі не розуміли) про те, що робити населенню: евакуюватися чи ні, якщо так, то куди. Це зараз я вже знаю: якщо за 12 кілометрів стоять ворожі війська, потрібно вивозити людей. Але тоді ми цього не усвідомлювали і лишалися в селі.
Я маю інвалідність другої групи, знятий із військового обліку, але домовився з українськими військовими, що допомагатиму їм. Деталей не можу розкривати задля безпеки, але в тому числі інформаційно.
Переживав за сім’ю: доньці - 6 років, сину - 13, проте вирішив не виїжджати, а працювати на перемогу.
На сьомий день окупанти прийшли в наше село.
Читати також: «Чекаю, коли звільнять Лисичанськ». 93-річний переселенець пережив голодомор і Другу світову
«Росіяни виганяли людей з хат і грабували їх»
У Комарівці - близько 300 хат, а тут в один момент в’їхало дві батальйонні тактичні групи. Це приблизно 1,5 тисячі людей: і буряти, і кадирівці, і росіяни.
Думаю, не обійшлося без місцевих колаборантів. Чому я так думаю? Бо з першого дня ми запровадили світломаскування, щоб не допомагати їхній авіації орієнтуватися. А тоді пізно ввечері я помітив потужний ліхтар, який бив на північ, з іншого боку - такий же. Вони з’єдналися на якийсь час, потім вимкнулися, а десь через 40 хвилин ми почули гул важкої техніки.
Окупанти заїхали, почали розгортати гаубиці, а наші їх одразу «градами» і накрили. Розбита техніка, кілька 200-х, 300-х.
Почали тягнути своїх поранених в льохи, де місцеві ховалися, виганяли селян, забирали продукти.
Вони приїхали брудні, засмальцьовані, погано говорили навіть російською. Частина техніки вже сама не йшла, то її тягнули. Ламали брами, в’їжджали прямо в двори.
Частина поселилась в Будинку культури, приміщенні сільської ради, але більшість - по хатах: формували собі живий щит.
Місцеві були шоковані: практично не виходили з дворів і намагалися з ними не перетинатися. А чию хату зайняли, просилися до сусідів перебути, в льохи тікали.
Окупація відбулася швидко, але я точно не можу сказати, що село було здане. Навіть після цього російську техніку наші ще кілька разів обстрілювали. Досить точно і ефективно накривали. Так, аби місцеві не постраждали.
***
У перші дні, розуміючи, що селяни передають координати ворогів ЗСУ, окупанти ліквідували мобільний зв’язок, зникла електроенергія, через днів десять - газ.
Люди почали замерзати, бо тоді було до 8 градусів морозу. Ми постійно спали одягнутими, щоб у будь-яку секунду вскочити і побігти в льох, коли починалися обстріли. Стіни аж тремтіли.
Поступово навіть вивчили їхній розклад: спочатку артилерія, потім - 20 хв пауза, а тоді йде авіація, ракети летять у бік Ізюма. Відстрілялися - і швидко назад, щоб наші не збили. Але все одно за неповний місяць українські військові знищили три їхні літаки.
У будинку метрів за 800 від нас ховалися орки, і наші їх розбили одним потужним пострілом.
Читати також: «У 52 роки треба все починати з нуля», – переселенець з Волновахи Віктор Тищенко. ІНТЕРВ’Ю
«Сало закопували, щоб окупанти не забрали»
Поводилися вони огидно. В одній кімнаті спали, а в сусідній ходили в туалет. До місцевих чіплялися: «Баби, а гарєлка єсть?». Усе завалили сміттям.
У людей завжди чисто, прибрано було, а ці що натворили. Забирали мотоцикли, телефони. Нібито чемно: «Честь офицера, мы отдадим». Але навіть смартфонами не всі вміли користуватися. Їм дико було, що у будинках - унітази, пральні машини.
Для бурятів особливо дивно, що в селах - асфальт: «Это у вас город? Так мы семью сюда привезем». Крали все - навіть вживану жіночу білизну своїм везли.
А знаєте, як вони Ізюм називали? «13 Юм». Не могли прочитати нормально назву.
Багато техніки втопили у багнюці, коли об’їжджали основні дороги, щоб їх не накрили. За добу наші люди їхні танки розкурочили повністю. Спочатку пальне злили, потім почали деталі знімати - тягли все, що можна. Ті через тиждень приїжджають забрати техніку, а мотори розібрані. Дякувати Богу, що не розстріляли. Бо в сусідньому селі погрожували: якщо не вернете зараз, засиплемо вас «градами».
***
За трохи почалися проблеми з продуктами. Багато хто в селі навіть картоплю перестав садити. Купляли сітку раз на місяць, бо так вигідніше.
Ми багато садили, то мали запаси. Але тим, хто жив з магазину, стало скрутно. Ліки також закінчились.
Те, що було в морозилках, зіпсувалося, коли зникло світло.
У батьків моїх - три корови, то вони ділилися молоком і бринзою з односельчанами. Це сильно допомогло.
Проте борошно закінчувалося, а купити було ніде: магазини ж розграбовані. Дружина пекла коржики, і ми їх дітям віддавали. Самі ж такого не їли і за місяць без хліба почали відчувати сильну слабкість. Як встаєш, в очах темніє.
Сало закопували. Взагалі майже все старалися закопувати, щоб окупанти не забрали.
Гуманітарна криза в селі продовжується до сьогодні.
***
Ще до війни я купив радіоприймач, бо розумів, що світла може не бути. То люди збиралися в мене в дворі і слухали новини. Завдяки цьому ми розуміли, що робиться на фронтах, в інших регіонах.
Коли почали сідати батарейки, я брав акумулятори зі своєї фермерської техніки і робив з них примітивні зарядні пристрої.
Зв’язок час від часу могли ловити, вийшовши на підвищення.
Колаборант першим вийшов до наших з синьо-жовтим прапором
Кілька років тому, щоб вшанувати учасників АТО з нашої громади, ми зробили стенд з їхніми іменами і фото, поставили у Будинку культури. Коли росіяни увійшли в село і побачили його, почали шукати цих людей.
На щастя, не знайшли нікого. Наші ветерани на той момент встигли виїхати. Багато хто знову пішов до війська.
***
В окупації одразу чітко проявилися колаборанти. Їх небагато, але вони були і є.
Встановили російський прапор в селі. Казали, хто зніме, розстріляють. Збирали списки людей нібито для видачі 10 тисяч рублів одноразової допомоги. Думаю, так готувалися до «референдуму».
А, як тільки наші хлопці зайшли в село, місцевий колаборант першим з синьо-жовтим прапором вийшов їх зустрічати - як люди пристосовуються!
Запитав, чи можна зловити інтернет від Старлінка і подзвонити доньці. Йому дозволили. Сказав: «В наше село прийшли військові. Ліля, в мене все добре». У той же день були обстріли. Кому він дзвонив?..
Зараз СБУ працює, але можуть і повтікати колаборанти.
***
Село Кам’янка, де живуть тесті, сильно зруйнували. у тестя знайшли офіцерський ремінь, який лишився ще з радянських часів. Сказали: «О, то ти допомагаєш ЗСУ». Повели до розстрільної ями. Там вже було двоє вбитих. Роздягли, дивились, чи немає синців від прикладу, татуювань. На щастя, не розстріляли.
Дивитися також: Пустіть мене, я з псом. Чому переселенцям з тваринами важко знайти житло. ВІДЕО
«9 людей сіли в легкову машину, щоб виїхати»
У перші дні ніхто не виїжджав: люди не розуміли, що на них чекає. Це помилка була, але всі надіялися на краще.
Потім два мости підірвали, а в бік Ізюма росіяни не випускали. Багато хто намагався дістатися до міста з інших сіл, а звідти - до Слов’янська, то їх розстрілювали по дорозі.
А через 25 днів росіяни передислокувалися з нашого в сусідні села. Ми все ще були під окупацією: вони кожні кілька днів приїжджали, грабували, робили обшуки. Тоді люди почали думати про виїзд.
Після обстрілів, переляканих дітей, окупантів на наших вулицях ти все переоцінюєш, усвідомлюєш, що найвища цінність - це людське життя. Страшно було ще й тому, що в мене вдома книги про Бандеру, Шухевича, УПА. Це небезпечно.
До того ж подзвонив товариш-учасник АТО, який воює, сказав: «Постарайся забрати свою і мою сім’ю, бо йдуть зачистки військових».
Я пішов до батька і сказав, що вивозитиму дітей, щоб вони ходили в українську школу, а не «ДНР» чи «ХНР». Батько тоді відповів: «Мені 74 роки, ми з мамою не поїдемо, а ти дітей рятуй».
Наприкінці березня ми дісталися села Гороховатка, знайшли перевізника, заплатили йому 8 тисяч гривень і виїхали в Краматорськ. По трасі рухатися не можна було через обстріли, тому їхали в об’їзд зруйнованими селами.
Дев’ять людей помістилися в Шкоді Октавії. З речей могли взяти тільки по одній маленькій сумці на сім’ю: документи, елементарні медикаменти і трохи білизни, одяг - той, що на собі.
Коли приїхали, потяг вже відходив. Добре, що хтось зірвав стоп-кран і ми встигли забігти. В потязі - купа людей, навіть в тамбурах, їхали в темряві, щоб не потрапити під обстріли.
Чесно скажу: я вже не вірив, що вдасться виїхати з окупованої території, бо кругом росіяни, блокпости. Але моїх дітей і кумових треба було рятувати.
У Війниці (село на Волині в Затурцівській громаді, - ред.) в мене друг - дуже порядна людина. Він і покликав до себе.
Перший час було дивно, що тут магазини працюють, діти бігають, світломаскування нема. Але нас дуже гарно зустріли - поселили 11 людей (в Краматорську до нас ще двоє приєдналося). Люди тут дуже добродушні і відкриті.
Звільнення після пів року окупації
Для мене звільнення Харківщини не стало цілковитою несподіванкою, бо постійно підтримував зв’язок із військовими. Піднесення, звісно, з’явилося, але дивом це мені не здавалося. Не повністю, але щось знав, про інше здогадувався.
Хоча за пів року окупації виникало багато тяжких думок. Боявся, що можуть проголосити «ХНР».
Я міг виїхати за кордон через інвалідність, але вирішив, що хочу бути корисним тут. Тому, поселившись на Волині, збирав гроші на автомобіль для знайомих військових. Свої накопичення вклав, місцеві фермери долучились. У серпні завезли під Ізюм, коли там все ще було окуповане.
Думаю, звільненню допомогла потужна інформаційна кампанія про те, що ми йдемо наступом на південь - росіяни частину війська туди перекинули.
А ще посприяло те, що окупанти багато солярки просто пропили. Продавали місцевим в обмін на алкоголь. Тому тікали навіть на велосипедах. У легкових машинах у багажниках їхали, звісивши ноги, щоб більше влізло.
Днями зловили дезертирів. Троє бурятів переодягнулися в цивільне, в тому числі жіночі пальта, і так ховалися.
***
Наше село звільнили пізніше, ніж Ізюм. Лише чотири дні тому - 17 вересня (розмова відбулась 21 вересня, - ред.).
Зараз Комарівка обстрілюється, безпілотники ворожі літають. У сусідньому селі загинула людина і постраждала електромережа. «Градами» б’ють - вони хочуть помсти.
***
Я б і зараз туди поїхав - дуже хочу додому. Але військові сказали: «Поки все не розмінуємо, ДРГ не зловимо, краще цивільним тут не бути».
Як тільки дозволять, я поїду батьків побачити, а сім’ю залишу на Волині принаймні до кінця навчального року. Тут донька нормально пішла в перший клас, а там зруйновані школи, немає електрики, не буде опалювального сезону. Як туди везти дітей?
Текст і фото: Віта Сахнік
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
