«Знайдіть своє місце»: історії чоловіків, які працюють на перемогу в Луцьку

«Знайдіть своє місце»: історії чоловіків, які працюють на перемогу в Луцьку
Фото - зі сторінки «Ангару» у facebook

«Хай би краще на фронт ішов!» Щось таке читали? Чули? Чи, може, й казали/писали?

Щойно чийсь «вибрик» (наприклад, водіння в нетверезому стані) стане відомий загалу, як одразу й «експерти з питань залучення до лав ЗСУ» мають пропозицію оптимального, на їхню думку, виховного методу: «Хай іде воювати!»

Чи розуміють вони, як цим знецінюють службу у Збройних Силах України і героїзм кожного, хто боронить Україну? Чи мають хоч уявлення про те, у яких умовах ведуть боротьбу реальні захисники нашої незалежності? Впевнена, що навряд чи.

Не менш активні і ті «експерти», які знають усе про тих, «хто тут, в тилу, сидить собі, каву п'є» або «їздить собі туди-сюди по Польщах». Так, можна казати, що такі «вкиди» – то робота «ботів». Однак… навіть у моїй стрічці у ФБ подібні позиції є у дописах реальних людей, які мали б точно усвідомлювати неприйнятність цих тез.

Є пояснення такій поведінці. Це – знецінення. Спосіб самоствердження, що ховається за бажанням людини сказати ближньому завуальовану або відкриту гидоту і тим самим знизити її певні досягнення. Дуже часто такі особи, нічого не змінюючи у своєму житті, включають цей психологічний захист, щоб зберігати позитивне уявлення про себе. А дописи – ніщо інше, як намагання знайти ззовні підтвердження, що, мовляв, «я людина хороша, патріотична».

І я впевнена, що поряд із найнагальнішим для нас на сьогодні спільним завданням – здолати окупантів, стоїть низка не менш важливих особистих, з-поміж яких – виробити здатність думати, аналізувати й розуміти усі без винятку події ширше, не крізь призму власних, виплеканих роками стереотипів. Бо й перемога над ворогом – то перемога справжніх цінностей над міфами, що зросли на ґрунті комплексів, брехні та знецінення інших.

Сьогодні у всіх – свій фронт, де кожен робить те, що вміє. Тому я – пишу. Й у цьому матеріалі – кілька історій чоловіків, які тут, у Луцьку, кожен на своєму місці, роблять те, що можуть, аби протистояти вторгненню орди та наближати перемогу України над московією. Усіх їх знаю особисто давно. І пишаюся цими знайомствами.

Отож, їм слово.

«Наразі найкраще, що я можу робити, – це тренувати, волонтерити і працювати»

Роман Ковальчук, 27 років, одружений, виховує сина і доньку. Керівник і тренер спортивного клубу козацьких бойових мистецтв «Герць», директор Музею історії сільського господарства Волині-скансен

 

«За день до війни, 23 лютого, розпочав певні дії по проєкту, який переміг у конкурсі бюджету участі Луцька у 2021 році і який ми повинні були реалізувати влітку 2022-го. Це – відкритті тренування з козацького бойового мистецтва. Проте ранок 24 лютого змінив усе…

Найважливішим у перший день було для мене відвезти свою родину в безпечне місце і бути максимально корисним для суспільства тут, у Луцьку, або там, на передовій. Вели дискусію з дружиною про тимчасовий переїзд її та дітей за кордон, проте вона відмовилась.

До волонтерства мене долучив департамент молоді і спорту Луцької міської ради. Для мене взагалі складно просто сидіти вдома, а не робити щось. Хоч і вистачало людей, які хотіли допомоги, проте ми у волонтерському пункті у драмтеатрі відіграємо важливу роль, яку виконуємо щоденно до цього часу. Ми – це батьки вихованців «Герцю», тренерський склад, друзі та знайомі, студенти.

А от найскладніше для мене зараз… Знайомі, колеги та родичі відправляються на фронт. І є розуміння того, що одного дня людина може загинути на передовій. Переконаний, що полягти за Волю України – це дуже мужньо та героїчно. Але хочу вірити, що всі повернуться живими.

Дуже важко читати і дивитися, коли москалі вбивають невинних дітей, сім’ї, руйнують нашу Україну. Додає сил віра в Збройні Сили, в наших воїнів, захисників, і розуміння, що після великих вибухів відбуваються великі прориви. Нашу країну після перемоги чекає велике майбутнє.

Відбудуємо Батьківщину, все стане на свої місця. Ми не можемо допустити жити гірше, ніж жили. Це буде нечесно щодо тих, хто загинули за Україну!

Крім волонтерства, є робота. У музеї-скансені в Рокинях усі виконують свої обов’язки. Бо ж маємо цінності, експонати, будиночки та різну худобу (коней, гусей, собак, курей). Усе це потребує щоденного догляду, охорони та реставрації.

Помаленьку своїми силами готуємось приймати відвідувачів. Після перемоги будуть великі екскурсії, заходи. Також зараз будемо перекривати хатки очеретом. Відновлюємо тини, чистимо дендропарк.

Щодо тренувального процесу у клубі козацького бойового мистецтва «Герць», то 24 лютого його, звичайно, відмінили. Проте через декілька днів, уже з наступного тижня після початку повномасштабного вторгнення, відновили заняття для усіх охочих.

Розпочали тренування через те, що є велика потреба у дітей займатися спортом. Тим паче, що це не просто спорт, а напрямок національно-патріотичного виховання. Й козацьке бойове мистецтво – основа цього.

Дуже важливо дітей та молодь відволікти від війни, аби розвантажити їхню психіку, допомогти їм впоратися з емоціями, працювати над своїм здоров’ям, просто підтримати батьків у вихованні.

Для тих, хто не може фізично бути присутніми на тренуваннях, відзняли відеоуроки: наші вихованці за межами Волинської області та країни мають можливість підтримувати себе у формі, вдосконалювати навички.

А ще наш клуб долучився до арттерапевтичного осередку департаменту культури Луцької міської ради, аби для біженців також проводити тренування з козацького бойового мистецтва, відволікати їх від різних негативних думок.

У мене багато друзів і родичів, які вирішили йти захищати нашу країну. Це сміливий вчинок, дуже важливий нині для нашої держави. Але і сильний тил – це одна з важливих складових перемоги. Тил, який одягає, годує, допомагає із формою чи засобами захисту тощо.

Захисники повинні професійно боронити нашу країну. А ми мусимо допомогти їм у цьому, щоб вони не думали про те, як собі знайти необхідне спорядження чи щось інше. Економіка повинна також працювати, де це є можливим, оскільки податки – ще один ключовий та важливий компонент у цьому пазлі.

Кожен повинен бути на своєму місці і робити свою роботу. Якщо прийде час і буде потреба, то я піду в ЗСУ. Душа, звісно, рветься бути корисним там. Хочеться допомогти захистити свою країну, домівку, дружину, дітей. Проте наразі найкраще, що я можу робити, – це тренувати й навчати дітей, формувати у них справжні цінності. А ще – допомогати в тилу у якості волонтера, що, як я вже говорив, важливо для загального результату.

І щодо закидів типу «хай йде на фронт», то, як правило, пишуть ті, хто сидить вдома і нічого корисного не робить для наших захисників та хто точно сам не візьме зброї до рук і не піде захищати країну. Боронити державу повинні професіонали.

Треба також враховувати, що є різні люди, які за станом здоров’я нічого не зможуть зробити на передовій. Їх навіть туди не допустять. Проте вони або на робочому місці, або як волонтери допоможуть значно більше».

«І мусить бути тил. Як то кажуть, ті, хто підносить патрони»

Роман Домбровський, 39 років, волонтер штабу «Ангар», до війни був фотографом, фотокореспондентом

 

«Вранці 24 лютого прийшов у наш театр «ГаРмИдЕр». Бо маю щастя бути учасником того внутрішнього чату, де є усі до нього причетні. Ми зібралися, щоб визначитися, що і як робити. Навіть вирішили тоді, що наш ангар може стати прихистком для переселенців, усіх, хто зможе доїхати сюди.

Щоправда, зараз тут функціонує штаб Волонтерського центру допомоги ЗСУ «Ангар». І я – один із багатьох чудових дівчат та хлопців, акторів, режисерів, фотографів, культурних діячів, людей з ІТ та бізнесу, які об’єдналися заради перемоги на фронті.

Наступного дня мені подзвонила знайома, запитала про дрон: мовляв, треба допомогти поліції. А третього дня зателефонувала Оля Валянік, попросила дещо знайти. І відтоді я фактично з ними увесь час.

Читайте також: «Він шле фото трупів. Я ставлю сердечка». Волонтерка Оля Валянік

Працюю, якщо так можна образно сказати, у відділку міжнародних відносин, бо займаюся пошуком необхідних нашим хлопцям та дівчатам речей за кордоном, паралельно виконуючи безліч побутових завдань (завантажити/розвантажити, щось десь зробити, піднести, допомогти, попакувати). Ми усі тут робимо одне й те ж.

… А тим часом щодень ситуація змінюється. Буває важко морально. Бо те, що відбувається, – для мене один безкінечний день, який ніяк не закінчиться. Але є свої люди поруч – усі, хто в «Ангарі». Ми одне одного намагаємося підтримувати, допомагати в усьому.

І є людина одна особлива, яка додає мені сил. Вона з’явилася під час війни. За це я їй дуже вдячний.

На жаль, моя професія не дає можливості мені працювати зараз, бо у ній немає заробітку. Тому практично увесь час я волонтерю в «Ангарі».

У мене є друзі, які воюють у гарячих точках. І друзі, які волонтерять. Жоден із них ніколи не скаже, що усі мають бути на фронті. Навпаки, саме ті, хто зараз на передовій, стверджують: там потрібні професіонали. І мусить бути тил. Як то кажуть, ті, хто підносить патрони.

Це і люди, які знаходять та передають і воїнам, і постраждалим мирним мешканцям необхідні речі, і бізнеси та працівники, які тримають на плаву економіку. У тих областях, які не під постійними щоденними обстрілами (бо загалом усім нам зараз потрохи «прилітає»), мусить реалізовуватися можливість працювати, сплачувати податки, давати роботу людям.

Економіка тримається на тих регіонах, де немає боїв. Якщо всі підуть на фронт, хто буде працювати і робити чимало інших речей, необхідних для перемоги? Якщо стануть заводи, підприємства, магазини – ми швидко загнемося. Воювати мають ті, хто вміє це професійно.

А загалом усі – мусимо робити усе, що вміємо, для того , щоб боротися з ворогом. Країна живе, працює, вона й воює заради цього, щоб повернутися до мирного життя. Той же, хто пише чи каже «Усі на фронт!» – той «диванний воїн», який сидить десь у безпеці й абсолютно не розуміє, як влаштовані процеси у країні і що таке війна».

«На ІТ-фронті нам щодоби вдається гідно давати відсіч»

Фото ілюстративне
Фото ілюстративне
Юрій К., 32 роки, веб-програміст, має 13 років досвіду в ІТ-сфері, працює в одній із волинських ІТ-компаній

 

«Війна застала у Луцьку, де я живу. У нашій компанії протистояти агресору довелося з першого дня, коли на одному з сайтів почалися масові атаки та спроби розміщення рашистської пропагандистської інформації.

Хоча наша сфера дає можливість працювати віддалено, але в кожної компанії – своя клієнтська база і напрям роботи. Тож, відповідно, є українські клієнти, які змушені були призупинити ведення свого бізнесу. Але, водночас, для нас це стимул спробувати інші напрямки роботи та розширити географію надання послуг.

Зараз найважливіше завдання нашої компанії – забезпечити безперебійність усім проектам. Тому що кожен наш клієнт, котрий працює на інформаційному фронті, воює з москальською пропагандою і повинен бути впевнений в тому, що його ресурс не зламають, не зупинять роботу. Ми першочергово зараз зорієнтовані на забезпечення роботи вебсайтів наших клієнтів.

Із перших днів вторгнення на нашу територію паралельно були атаки на новинні ресурси та державні структури. Відповідно, це окремий фронт, де потрібно ввести боротьбу «іншими» засобами. На наших клієнтів такі атаки здійснювалися регулярно та різнопланово. Дякувати Богу та кваліфікації наших колег, нам щодоби вдається гідно давати відсіч.

Спроби зламу або виведення сайтів з роботи введуться постійно. Є спеціальні телеграм-канали (за якими ми також стежимо), де ворог організовує масові атаки на українські ресурси. Ми з перших днів впровадили додаткові нестандартні засоби захисту для таких сайтів і провели інструктаж із безпеки роботи редакції в інтернеті.

Впевнений, що сьогодні кожна ІТ-компанія багато уваги приділяє такій допомозі та волонтерству, захисту та безпеці власних програмних продуктів, підтримці своїх працівників, створення безпечних умов праці, пошуку нових клієнтів.

Але складним є питання підтримки емоційно-психологічного стану команди. Бо працюємо в умовах війни. Дистанційна робота також змушує змінити процеси, оскільки через регулярні повітряні тривоги та «домашні» умови праці важко адаптуватися до графіку роботи.

… В Україні немає сфери, яку б не зачепила ця війна. У перші тижні війни практично весь бізнес зупинився, бо важко було передбачити подальший перебіг подій. Як тільки ЗСУ почали стримувати наступ і дали гідну відсіч окупантам, українці оговтались і, замість спостереження за новинною стрічкою, почали виходити на роботу та відновлювати свою діяльність.

Сьогодні кожен патріот у силу своїх можливостей підтримує ЗСУ, тероборону та наших захисників. Ця війна не залишила байдужим нікого!

Ми переконані, що кожен працюючий українець у цей час захищає тил України, оскільки таким чином піднімає економіку, роблячи обіг коштів, сплачуючи податки і т.п. Допомагають волонтери і підприємці, студенти та пенсіонери, навіть діти!

Наша компанія – теж у цих усіх процесах. Але не будемо про це говорити сьогодні. Обіцяю розповісти більше після спільної перемоги.

А зараз, на думку наших працівників, допомога повинна бути цільовою та тихою, без світлин у фейсбуці. У нашої мета – не піар, а результат для того, щоб швидше здолати ворога».

«Мене війна болить. Але це і мотивує»

Дмитро Безвербний, 34 роки, менеджер комунакацій ГО «Волинський інститут права», громадський активіст, гід театральних екскурсій по Луцьку

 

«Коли 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення русні, то пів дня я збирався докупи з думками. А потім було багато зустрічей із колегами-громадськими активістами. Ми радилися, що роботи, як, власне, кожен із нас конкретно може взяти участь у тому, що зупинить агресора.

Я тоді для себе ухвалив рішення, що оскільки багато друзів як кадрові війські пішли на фронт, то треба допомагати їм.

Адже не вистачало спорядження, інших потрібних речей. Оскільки я маю багато контактів як громадський діяч, то все вдалося познаходити. Але – почали звертатися друзі друзів із такими ж проханнями…

Зараз це вже переросло у волонтерство. І я шукаю не тільки друзям друзів, а й усім, хто цього потребує. Співпрацюю з різними волонтерськими центрами, найбільше волонтерю у центрі допомоги ЗСУ «Ангар».

Дуже згодилися контакти з інших країн. Маю друзів, які живуть за кордоном і підтримують Україну. З ними зв’язуюся, прошу щось знайти з наших потреб. Таким чином залучаю їх до процесу.

Другий напрямок моєї роботи, що народився у перші дні цього вторгнення, – це харчування волонтерів. Роботи багато, люди виснажені. Зрозуміло, що нормального харчу у перші дні війни ніхто не їв. Одна сухом'ятка, животи боліли, самопочуття погане.

Друзі з пабу запропонували, що можуть годувати обідами. Я взявся допомагати, організовувати це логістично.

Зараз вже усі чекають цих обідів. Жартуємо, що наближаємо перемогу, віддаляємо гастрит.

Читайте також: А борщі варить Віка з OldSkull. Хто і як годує луцьких волонтерів з «Ангару»

Третій напрямок – з тиждень тому повернули нічні театралізовані екскурсії Старим містом у Луцьку. Уже дві провели. До війни займався цим довгий час, у легкій та цікавій формі інформував про важливе, пояснював, де міфи, а де реальна історія.

Зараз говоримо про перемоги, трохи переформатувавши екскурсії. Тим паче, що є речі, які не на часі. Може, стало менше жартів. Але все одно намагаюся, щоб людина відволіклася від пережитого.

Бо багато буває тих, хто зараз вимушено мешкає у Луцьку. Це для них можливість відкрити місто, а для лучан – більше знати про історію, попит на яку зростає. Це просвітництво певним чином. А половину зароблених коштів ми відаємо на потреби ЗСУ.

Ми сумнівалися щодо екскурсій. Бо було ніби таке розважальне. Але зрозуміли, що є потреба. Кацапи робили стільки спроб спотворити нашу історію. Багато хто її просто не знає. Чим більше ми дізнаємося, тим більше будемо пишатися собою. Із суботи 2 квітня буде формат підземних екскурсій.

Люди дякують, іноді словами «я тут вперше посміхнулася». Або, як сказала мені жінка з Харкова (вона тривалий час була у тому місті з початку бойових дій), «це ковток повітря».

Мене війна болить. Але це і мотивує. Бо є розуміння – треба працювати разом з усією країною, наскільки можеш. Маю багато роботи, і тому багато втоми. Це складно. Та й ситуації бувають такі, що не можеш знайти те, що просять, а просять на вчора.

Але маленькими крокам йдемо до мети – кожен, як може. І коли ти дізнаєшся, що передача дійшла до адресата, розумієш, що все це – не дарма.

А ще надихають рідні, спілкування з людьми, які поруч. Коли багато чого проговорюємо, стає легше. Надихає, що не сидиш, а працюєш для конкретної цілі.

Якийсь час мене постійно бентежили новини. Ухвалив рішення для себе, що тепер фільтрую це читання. Не кожні 5 хвилин, а дозовано. Потихеньку почав знову читати книги.

… Просять іноді щось, що ти спочатку сам шукаєш, що то таке. Вивчали, купували. У броніках я не розбирався. Зараз можу сам чимало розповісти. І мені здається, що хоч і в часи Майдану дуже відчувалася згуртованість (я тоді був журналістом та волонтерив), зараз вона значно більша.

Люди вже не просто жертвують щось, а й долучаються. Звичайно, є такі, хто просто сидить у своїй печері. Так буде завжди. Але більшість працює на перемогу.

Неодноразово говорив із друзями-військовими на тему, чи треба усі на передовій. Ми схиляємося до думки, що тільки автоматами перемоги не здобудеш. А особливо ж, коли не вмієш цією зброєю користуватися. Від такої людини у бою – невелика користь.

Однозначно, потрібні і ті, хто шукає усе для військових, і ті, хто допомагатиме постраждалим від воєнних дій, і ті, хто зможе дати гроші на якусь річ. Допомога у тилу є дуже різнопланова – від логістики до потреб у фізичній силі, від пошиття розгрузок чи плетіння сіток до приготування консервації.

А ще має розвиватися економіка. Всі, хто заробляє й донатить на армію, працюють на перемогу.

Без цієї підтримки були захисники не мали б багатьох найнеобхідніших речей.

Найважливіше – не стояти осторонь. Не можна просто зі сховку спостерігати, коли це все закінчиться. Треба сприйняти ситуацію, заспокоїтися, зрозуміти, що ти можеш зробити для перемоги, і почати діяти.

Волонтерсво – то спосіб позбутися тривоги. Знайдіть своє місце – відчуєте дотичність до спільної справи та впевненість.

«Пишаюся знайомством із кожним, хто робить внесок у перемогу»

Михайло Наход - крайній зліва
Михайло Наход - крайній зліва
Михайло Наход, 44 роки, політик, депутат Луцької міської ради, батько трьох доньок

 

«Ще до початку вторгнення у нас був проговорений план взаємодії на випадок війни. Хоч до останнього сподівалися, що повномасштабної війни вдасться уникнути.

Відразу після початку вторгнення ми зібралися нашою командою Громадянського Руху «СВІДОМІ» і вирішили, що робить кожен член команди у цей час. Практично усі наші офісні працівники та депутати лишилися в Луцьку.

Роботу розділили на два напрямки: інформаційна сфера та волонтерство. Фактично переформатували офіс у волонтерський штаб і спільно з ГО «Європейський вектор Волині», яку очолює наша колега, депутатка районної ради Оксана Укрбан, активно зайнялися залученням гуманітарної допомоги для наших військових, переселенців та українців у постраждалих містах і регіонах.

Персонально кожен оновив свої контакти з друзями і знайомими за кордоном. Так закрутилася наша волонтерська гуманітарна місія. Цим і займаємося зараз.

Найважче зараз для всіх – це зберігати спокій та не піддаватися емоційним спадам. Дуже багато різної інформації: про успіхи та невдачі, про розбомблені міста, про тисячі людей без даху над головою, про біженців.

Це не може не впливати на нерви, хоч які б залізні вони були в людини. Хочеться якось допомогти одразу всім: і постраждалим, і тим, хто на передовій. Але розуміємо, що це зробити нереально.

Дуже багато людей зараз в одному пориві, на одній хвилі. Ця єдність дуже заряджає та мотивує. Познайомився з десятками чудових людей, професіоналами та патріотами.

Вони живуть поряд, але з ними ніколи ще не перетинався. Усі вони особливі, кожен по-своєму. Пишаюся знайомством із кожним, хто робить будь-який внесок у перемогу.

Зараз я впевнений: роблю те, що маю, і як депутат, і як громадянин для нашої перемоги. А щодо фронту, то там потрібні вмотивовані професіонали, патріоти, які мають хоча б мінімальні навички, як поводитися в різних ситуаціях. Це – як і у будь-якій справі. Лише тоді буде позитивний результат.

І, звичайно, війна показує, хто є хто, значно краще, ніж спокійне життя».

* * * *

Я б могла написати тут чимало історій лікарів (зокрема і переселенців, які стали до роботи на Волині). Або розповісти про водіїв маршруток чи працівників «Луцькспецкомунтрансу». Про сторожа чи годувальника у зоопарку, на відповідальності яких – понад 2,5 тисячі підопічних. Чи про великий бізнес та дрібних підприємців. Або ж про власників/барменів/кухарів багатьох закладів міста, що годують і волонтерів, і бійців.

У цій когорті – і викладачі, і двірники, і працівник поліції, і продавець кави, і відомий на увесь світ модельєр, і власник невеличкого фермерського господарства… Їх дуже багато. Усі вони розуміють, що перемога здобудеться швидше, коли кожен на своєму місці зробить усе від нього залежне, щоб захистить його дім і державу.

Бо коли це не твоя війна – це не твоя країна.

Тож, панове «експерти», не хейтіть інших своїм «праведним» гнівом. Я впевнена, що ви теж можете діяти. Треба лишень хотіти щось зробити. Як радять психологи, забудьте, ким ви були раніше, а зосередьтеся на тому, ким можете бути тут і зараз.

Текст: Ольга БУЛКОВСЬКА

Фото: із ФБ-сторінок героїв публікації та Волонтерського центру допомоги ЗСУ «Ангар»


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина «Він шле фото трупів. Я ставлю сердечка». Волонтерка Оля Валянік
Наступна новина «Марія, я же чєчєнєц», - казав мені Джохар Дудаєв». Розмова з бандерівкою з Волині. СВОЯ ІСТОРІЯ
Останні новини
Схожі новини