- Ой, а ви не знаєте, щось тут буде?...
Я ловила в кадрі зимове сонце над річкою. Безлюдний берег. Очерет з інеєм. А раз-по-раз біля мене спинялися автівки, з них витягувалися голови і люди питали, чи що ...буде.
«Було!» - хотілося відповідати мені їм. Але я охоче ділилася всім, що знала про Водохреще біля Луцька і й Луцьку. Жидичинський берег, який зазвичай тріщить від натовпів охочих скупатися у крижаній водохрещенській воді, був порожнім і красивим.
Ранок почався з мінус 19-ть.
* * *
На дверях у старезній церкві Свято-Миколаївського монастиря у селі Жидичин під Луцьком довго не спадав іній. За морозяними візерунками блимали свічки і хустки: повна церква людей, всі в масках, на дверях руки обробляють антисептиком, а посеред храму чекають головного таїнства дня – ємності з водою.
«Я порівняв би їх з повстанцями, які боролися до 56-го», – так колись про прихожан-жидичинців розповідав мені священник Михайло Бучак, який тут свого часу служив.
Тривалий час монастирський храм належав церкві Московського патріархату, а ревні місцеві віряни, серед яких багато нащадків оунівців та просвітян, міцно берегли дідівські традиції і вперто не йшли в «московську церкву». Молилися під дверима храму. Під час того інтерв’ю ми разом із о. Михайлом розглядали чорно-білі світлини початку 90-х, на яких він та прихожани стояли на службі в Богоявлення просто на снігу…
Тепер храм повернули українській церкві. Відтоді він ожив. І щонеділі збирає у своїх старих стінах чимало люду.
Цього дня для зручності у монастирі заповнили водою ще три великі ємності і поставили їх на стільцях знадвору. Тож, води мало б вистачити всім.
Але аншлагу не було.
Традиційно людне цьогорічне Водохреще у Жидичині було більш домашнім, але від того не менш щирим.
Перш ніж приступити до освячення води у храмі, о. Костянтин Марченко спиняє службу, аби сказати важливе.
- Ми всі вітаємо зі святом, але чи знаємо, в чому свято. Людей багато, хтось штурхається, а тут приходить священник і каже: «Вітаю вас з цим прекрасним святом!». А людина стоїть і думає: «Господи, людей багато, коли вже ту воду нарешті посвятять, щоб я взяв води і пішов додому щасливий?». Насправді це свято дуже глибоке і красиве.
У кожного із нас бувало, що на нас дуже ображалися ті люди, яких ми дуже любимо. Вони нам такі дорогі, такі рідні, ми звикли відчувати їхнє тепло, а тут ми відчуваємо їхню образу. Коли нам вдавалося порозумітися, це був особливий момент істини, момент щастя. Згадайте, що в той момент наповняло наше серце. Оце пережиття, коли нас пробачає Той, кого ми дуже любимо, - і є свято Богоявлення або в народі Водохреща. Воно про це, - пояснює архімандрит Константин.
Згодом священнослужителі читають тропаря і освячують воду, тричі опускаючи срібного хреста і ємності. Першими самі ж її п’ють.
Отець Костянтин щедро кропить прихожан вже свяченою водою. І народ починає діставати прикрашені баночки, пляшечки та інші посудини для свяченої води.
Хтось уже надворі, просто на майже 20-градусному морозі, вмивається водою. Хтось фотографується. Всі поспішають додому.
Ні тоді віпів, ні тобі бізнесменів та цілих гуртів колективів різних установ, ні тобі депутатів та політиків... Всіх тих, кого часто можна побачити на Водохреще в Жидичині. Будемо вважати, що розлякав усіх коронавірус. Та й у монастирі завчасно заявили, що ходи до річки цього року не буде...
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Чи вмію я зануритися в покаяння …на Водохреще? Думки настоятеля монастиря в Жидичині про купання
Біля чанів з водою ловлю когось із місцевих із тих, хто пам’ятає це свято років 60 тому... Треба ж розпитати, чи таке воно, Водохреще 2021-го, як у дитинстві...
Ніхто колись не купався. То тепер така мода стала. А як приносин воду до хати – наливаємо її у куржечку, беремо гілочки, йдем кропимо будинок, хліви, воду в колодязі... Хто не помалював учора, то малює сьогодні хрестики на дверях скрізь. А тоді сядають всі до столу. І найперше треба випити водичку свячену. Я ніколи цього дня зранку не їм, а найперш – водички, - розказує Леся Рак.
Їй 77, і вона, скільки живе, стільки й ходить святити воду цього дня. До церкви пані Леся прийшла із сусідкою Мілею Климовець. По-під руки із сусідкою прямують до хати.
А далі – кружечка, гілочки, кропити...
Все, як заведено споконвіків.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «З такими цінами на газ вода ще тепла». Як у центрі Луцька пірнали в ополонку
* * *
Неодмінна частина жидичинського свята завше триває за селом, на березі старого русла Стиру років кілька організовували масові гуляння, там і святили воду після служби.
Два роки тому в цю пору там грали музики, гриміли гармати, варився куліш. Хтось мусив готуватися до свята зранечку: варити, розпалювати вогнище, рубати ополонку...
- А що і ополонки нема? – спантеличено перепитували у мене люди на порожньому березі.
Так наче не вірили своїм очам.
Карантин
Хтось тут же на березі телефонував знайомим і хутко шукав, де ж купаються, де є ополонка, «бо ж Водохреще».
Розверталися – і прямували у Забороль чи до луцького парку.
– Але це не те... – зітхали.
Я цікавлюся, що ж те. Те – це намет, щоб переодягнутися, глінтвейн, чай... І весь той драйв, від якого, буває, цей берег аж стогне.
Обійшлося без драйву. Драйв Богоявлення – в іншому, казали сьогодні у церкві...
Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА.