У Зимнівській громаді на Волині ветерани російсько-української війни, які не отримали психологічної реабілітації від держави, вирішили об’єднатися і допомагати одне одному. Вони разом облаштовують зону відпочинку на місцевій водоймі. Кажуть, теслярська праця і косіння трави у колі чоловіків-однодумців дозволяють розвантажитись, на кілька годин забути і про пережиті жахи, і про щоденну рутину.
За психологічну допомогу потрібно боротися
На Волині уже понад 12 тисяч учасників бойових дій і, очевидно, з часом це число ростиме. При цьому далеко не усі з них отримують психологічну допомогу.
Начальниця відділу підтримки пільгових категорій громадян обласного департаменту соціального захисту населення Наталія Семенюк каже, ветерани мають право на психологічну реабілітацію в умовах стаціонару, а також на особисті консультації фахівця.
Цього року вже пройшли лікування або планують це зробити у санаторії «Лісова пісня» 36 людей. Ще 13 вирішили зробити це в санаторіях інших областей: здебільшого в Карпатах або біля моря. В попередні роки цифри були схожими.
Реабілітація в таких закладах триває до 18 днів і оплачується державою: цього року - 13 374 гривні за учасника бойових дій і 11 142 гривні за людей з інвалідністю, отриманою внаслідок війни.
Також, за словами чиновниці, ветерани можуть безплатно отримати психологічні консультації. Для цього їм потрібно знайти фахівця, який має ліцензію, і звернутися з заявою до місцевого управління соцзахисту. Наталії Семенюк поки про такі випадки невідомо.
«Я не знаю, чому атовці не звертаються за такою допомогою - ми їх не опитуємо», - відповідає посадовиця.
Психологиня луцького Центру реабілітації учасників бойових дій Любов Казмірчук натомість каже, що люди таки приходять на консультації. Справа в тому, що принаймні одна зустріч з психологом тут є обов’язковою.
«Близько 80% відвідувачів відкриті до такої допомоги», - розповідає спеціалістка.
Якщо ветеран виявляє бажання попрацювати з психологом більше, зазвичай мова йде про кілька зустрічей. Найчастіше вони запитують, як знайти себе у мирному житті, освоїти нову професію, впоратися з імпульсивністю та різними видами залежностей, налагодити сімейні стосунки.
Живучи у селі, знайти психолога непросто
Мешканець села Зимне Володимир-Волинського району Олександр Сорочук був мобілізований під час першої хвилі у квітні 2014 року. Пройшов бої за Лисичанськ, Сєвєродонецьк, був під Іловайськом. Після року служби лікував наслідки баротравми у військових госпіталях Львова та Рівного, але психологічної допомоги отримати не вдалося. Там було надто мало фахівців.
«Після демобілізації я навіть не чув про можливість десь отримати таку допомогу, хоча потреба була», – каже колишній військовий.
Повернення до мирного життя давалося непросто. Дзвінки побратимів, які ще перебували на фронті, нагадували про страшне минуле.
«Наші історії навіть домашнім не завжди цікаві – вони просто не розуміють багато з того, що ми пережили. Тим паче, чим далі, тим людям менше цікава війна. Вони не хочуть про це слухати, а психологічна травма лишається – вона нікуди не дівається. Більше того – з часом наслідки можуть ставати гіршими», – переконаний Олександр Сорочук.
Читати також: «Шукаю роботу. Незрячий». Масажист Саша Каптур її знайшов. Розказуємо – ЯК
Кілька годин побути серед «своїх»
У селі Зимне допомагати воїнам вирішили, створивши організацію «Спілка ветеранів війни і громада». У 2017 році ветерани взялися облаштовувати зону відпочинку на ставку у центрі села, неподалік Святогірського Успенського Зимненського Старопігійного жіночого монастиря. За три роки вдалося прибрати стихійне сміттєзвалище, рекультивувати землю, розчистити територію від хащів, поставити дитячий майданчик, змайструвати альтанки, посадити декоративні рослини. Місце тепер неофіційно називають «Атошником».
«Робимо власними силами. Хтось може сказати, що це не зовсім естетично. Але думаю, що потихеньку доведемо тут все до пуття. Хочемо ще зробити спортивний, волейбольний майданчики, можливо, мініфутбольне поле, ще одну альтанку. Хотілося б завершити вже до кінця цього літа», – розповідає Олександр Сорочук.
Поруч є джерело. Раніше воно було заросле борщівником, але після окультурення пів села сюди приїздить за водою. Влітку купаються місцеві діти, випускники зустрічали схід сонця. На щастя, проблем з вандалами поки не було. Сміття ж прибирають самі ветерани. Інколи доводиться сварити підлітків, які залишають після відпочинку відходи.
Офіційно в організації – 23 учасники: 22 чоловіків та одна жінка, яка допомагає з бухгалтерією. Спочатку були лише ветерани, але згодом долучилися й інші небайдужі – місцеві, яким цікаво допомогти. Кілька членів – із Володимира-Волинського, де базується 14-та окрема механізована бригада. Навмисно нікого не шукали. Натомість спрацювало «сарафанне радіо», – кажуть тут.
Учасникам – від 25 і майже до 70 років. Збираються вони нерегулярно, а залежно від потреб і погоди. Буває, щонеділі, а буває – раз на місяць. Хоча раз на два тижні хтось приходить покосити траву і прибрати. Координують акції у групі у Viber.
«Інколи приходить 5 людей, інколи – 10, а то й 20. Кому, коли як виходить і яка є потреба. Ніхто нікого не змушує. Є бажання і можливості – приходять. Нема? Значить наступного разу», – пояснює голова організації.
«Працетерапія зближує людей і розвантажує голову. Навіть якщо ми не говоримо про війну, а ми переважно не говоримо, перебування в колі тих, хто має схожий досвід, допомагає. На кілька годин вирватись з рутини, зустрітись із чоловіками, попрацювати, порозказувати анекдоти – все це йде на користь», – переконаний Олександр Сорочук.
Ще одна ціль облаштування зони відпочинку – подяка місцевим мешканцям, які допомагали воїнам, коли ті були на фронті, – каже інший учасник ініціативи Сергій Тимошик.
Читати також: Баристи з синдромом Дауна. Як у Луцьку працює особливе кафе
Люди соромляться прямо відмовляти ветеранам
Голова Зимнівської громади В’ячеслав Католик каже, що як такого фінансування громадська організація від сільської ради не отримує. Але якщо потрібна допомога, то сприяють. Зокрема, ветеранам давали техніку, якою вони розчищали береги водойми, привозили пісок.
Також організації виділили приміщення, оплачують комунальні послуги та інтернет коштом сільського бюджету. Окрім цього, рада віддала вживані матеріали, що лишились після ремонту школи. З них змайстрували альтанки.
«Чим можемо, намагаємося допомогти. Сприяння у реалізації корисних ініціатив якраз і є функцією місцевого самоврядування. Це стосується не лише учасників АТО, а усіх мешканців», – запевняє посадовець.
Щомісяця члени спілки сплачують внески – по 100 гривень. Хоча цієї суми мало на що вистачає, – каже Олександр Сорочук.
«Розуміємо, що громада не всесильна і шалені суми виділити не може. Але в будь-якому випадку нас не кидають», – зазначає ветеран.
У 2019 році, щоб мати можливість залучати додаткові гроші, вирішили офіційно зареєструвати громадську організацію. За допомогою звертаються до підприємців. Тут надають перевагу особистим зустрічам, а не офіційним листам, бо так простіше налагодити контакт.
«До карантину потихеньку рухалися. Десь «прості люди» допомагали, десь – бізнесмени: місцеві і володимир-волинські. Але з початком локдауну різко все обірвалося. І чим далі, тим важче стає шукати фінансування. Найгірше, що прямо нам ніхто не відмовляє. Як же можна ветеранам?.. Кажуть: «Я вам передзвоню», «Я подумаю» і далі ніяких контактів. Але це не трагедія. Кожен має право вирішувати, допомагати чи ні. Будемо шукати далі», – пояснює голова громадської організації.
На цій справі ніхто не заробляє. Навпаки – доводиться вкладати власні гроші, витрачати час і сили, – каже він.
«Але після війни відбулася переоцінка цінностей. Все, що можна купити за гроші, – не проблема. З часом можна заробити, знайти. Головне – це життя і здоров’я», – запевняє Олександр.
Коли ситуація у країні зміниться, члени організації планують шукати грантові проєкти. З амбітних планів – створення реабілітаційного центру.
«Рекреаційна зона – це, звичайно, добре, але хотілося б мати місце, де надають кваліфіковану допомогу. Війна ще триває, і ветеранів буде більшати. Не кожен із них легко вливається у цивільне життя, тому допомога потрібна буде роками, можливо, навіть десятиліттями», – наголошує голова ГО «Спілка ветеранів війни і громада».
Читати також: Перше, друге і хліб. У Нововолинську 27 років роздають безплатні обіди. Як вони це роблять
Як рідні і близькі можуть підтримати воїна
Кризова психологиня, травматерапевтка, членкиня Європейської асоціації вивчення стресу (ESTSS) Тетяна Романова дає такі поради:
– Ставтесь до людини, як до тієї, що вже має ресурс для подолання наслідків травматичної кризи. Не ставтеся, як до хворої і немічної, не робіть усе замість неї.
– Проявляйте співчуття, але не жалість і поблажливість. Не розвивайте у людини синдром набутої безпорадності.
– Включайте людину у всі посильні їй процеси, але водночас не змушуйте робити те, чого вона не може.
– Кажіть: «Ти можеш це подолати», «Ти з цим впораєшся, ти вже це робиш».
– При можливості покажіть приклад людини, яка впоралась зі схожою травмою. Адже часто люди переконані, що так погано, як зараз, їм буде завжди.
Коли потрібно йти до лікаря
Спеціалістка наводить такі ознаки Посттравматичного стресового розладу (ПТСР), з якими варто звертатися за медичною допомогою:
– Нав’язливі спогади про травматичні події, які виникають знову і знову. Можуть бути і уві сні, і наяву.
– Уникання розмов та спогадів про травматичну подію. Зокрема, обривання контактів з бойовими побратимами.
– Розлади сну.
– Труднощі з контролем емоційним спалахів, людина стає полохливою.
– Людина має ознаки депресії: постійний поганий настрій, плаксивість, уникання контактів, роботи і рутинних обов’язків.
– Будь-які нові погіршення стану, які спричиняють страждання. В тому числі фізичний дискомфорт.
У першу чергу необхідно звернутися за допомогою до сімейного лікаря, а той при потребі скерує до профільного фахівця.
Текст: Віта Сахнік
Фото: Ірина Кабанова