У січні 2020 року у Луцьку запрацювало перше інклюзивне кафе «Старе місто». Готують каву, прибирають і приносять замовлення тут двоє хлопців із синдромом Дауна.
У перші тижні до закладу була шалена увага преси та організацій для людей з інвалідністю зі всієї України – відвідувачів не бракувало. Однак вже через два місяці розпочався суворий карантин, а разом із ним – призупинення роботи й накопичення боргів.
«Перший» дізнався, як кафе працює півтора року потому, як себе почувають хлопці та як їхні мами тримають на плаву ризикований бізнес.
Робота не лише заради грошей
Співвласниці кав’ярні Олена Мельник та Лариса Новосад знайомі 16 років, відколи їхні сини – Андрій та Валентин – ходили до одного дитсадка. Жінки разом працюють у Волинській обласній громадській організації батьків дітей з синдромом Дауна та іншими порушеннями розвитку. Олена її очолює, Лариса – заступниця голови.
«Ще, коли хлопці навчалися у школі, ми почали думати про майбутнє працевлаштування», – каже Олена Мельник.
За словами координаторки проєкту підтриманого працевлаштування ВБО «Даун Синдром» Іванни Віхтинської, від 2 до 10% людей з синдромом Дауна в Україні можуть взяти участь у відкритому ринку праці, тобто на рівні з усіма людьми, що шукають роботу. Але підтримки в цьому випадку потребують як людина з синдромом Дауна, так і роботодавець, адже від нього вимагається забезпечити особливі умови: скорочений робочий день, можливий супровід.
На практиці знайти таких роботодавців складно, – каже Олена Мельник. Вона знайома з понад сотнею людей з синдромом Дауна різного віку на Волині, з яких працевлаштовано лише троє: хлопці у кафе, а також Богдан Кравчук – перша людина з синдромом Дауна, що отримала вищу освіту в Україні. Він працює екскурсоводом на пів ставки у Волинському інституті післядипломної педагогічної освіти.
Причин того, чому більшість роботодавців не хочуть винаймати працівників із синдромом Дауна, багато, – каже Олена Мельник. Серед них: страх, нерозуміння, як взаємодіяти з такими людьми, чи будуть вони справлятися з покладеними обов’язками.
«Це ми багато років живемо в цьому середовищі, маємо друзів, які нас розуміють, підтримують, а більшість мало знають про синдром. І вони точно не візьмуть на роботу такого працівника, якщо ніколи нічого не чули про це. Також є особливості «сонячних» людей: вони повільніше сприймають інформацію, навчання їм дається не так просто, як звичайним людям, тому не всю роботу вони можуть виконувати», – розповідає жінка.
Зрештою, не усі батьки чи опікуни людей з інвалідністю готові відпустити їх на роботу. У таких сім’ях нерідко є гіперопіка, – каже голова громадської організації та співзасновниця кафе.
Водночас працевлаштування потрібне не лише для заробітку, а й для соціалізації.
«Поки діти ходять в садок і школу, вони мають змогу спілкуватися з іншими. Але виростаючи, вони часто лишаються вдома, а відтак – замикаються в собі, втрачають навички комунікації. Інколи батьки навіть приховують їх від сторонніх, що особливо сумно. Під час карантину багато хто казав, що у них «зриває дах» від ізоляції, а люди з синдромом можуть бути відрізаними від світу усе життя», – каже інша співзасновниця закладу Лариса Новосад.
Читати також: Власний youtube-канал у 8 років. Хлопчик із волинського села вчить компостувати сміття
Довгий шлях до відкриття кав’ярні
Перш ніж стати баристою, Андрій Мельник рік навчався в Луцькому центрі професійно-технічної освіти на фотографа. Але знайти роботу в цій сфері не вийшло, – зізнається його мама.
Валентин Новосад закінчив коледж харчових технологій і має спеціальність майстра ресторанного бізнесу.
Також хлопці пройшли тренінги з самообслуговування на базі громадської організації, яку очолюють їхні мами. У 2017 році вони брали участь у волонтерському проєкті «Діти сонця. Один день на роботі». Андрій тоді складав іграшки на фабриці, а Валентин працював у кав’ярні.
«У мене як мами були перестороги: «А що, як він щось розіб’є, перекине?», але власниця закладу заспокоїла: «Ви думаєте, в мене нічого не падає? Це ж не трагедія». Врешті я була в захваті від того, наскільки йому там комфортно. Він складав серветки, прибирав, поливав вазони, витирав столики, допомагав на кухні – з радістю робив ту монотонну роботу, за яку не хотіли братися інші», – пригадує Лариса Новосад.
Водночас жінки розуміли, що знайти хлопцям роботу, де їх не потрібно буде супроводжувати, дуже складно. Одна справа – взяти людину з синдромом на кількаденне стажування, зовсім інша – дати їй постійну роботу.
«Ми могли б працевлаштувати хлопців у своїх знайомих «для галочки». Щоб вони десь числилися, але навряд чи були б зайнятими. Цей варіант нам, звісно, не підходив. Тому дійшли висновку, що повинні самостійно створити робоче середовище», – каже Лариса.
Ідея з кав’ярнею обдумувалася, зважаючи на європейський та американський досвід. Там подібні заклади успішно працюють. За приклад брали кафе “Równik” у польському місті Вроцлав. Люди з синдромом Дауна, аутизмом та церебральним паралічем там працюють разом зі своїми батьками та помічниками. Основна ціль закладу, яку відкрив місцевий реабілітаційний центр, - не лише дати роботу, а й соціалізувати людей з інвалідністю, показати їм, як це - жити в соціумі. Мета була у них такою ж - зайняти корисною справою дорослих, які вже закінчили навчання і ризикують лишитись вдома в ізоляції.
Цей досвід надихнув лучанок, але до відкриття власного кафе вони йшли кілька років, протягом яких брали участь у тренінгах з соціального підприємництва у Києві та Львові. Їх проводили Національна Асамблея людей з інвалідністю, Коаліція захисту прав осіб з інвалідністю внаслідок інтелектуальних порушень. Ментори розповідали різні юридичні, маркетингові нюанси, допомагали написати бізнес-план.
У 2019 році після чергового тренінгу подруги побачили, що кафе «Старе місто» на вулиці Драгоманова у Луцьку, яке відкрили двоє атовців, зачиняється і продається. Бізнес у них не вдався.
«Нам сподобалося розташування – буквально у Старому місті, і те, що там все було готове – не треба було особливо вкладатися у ремонт. Єдине – треба було викупити меблі, барне обладнання, холодильники, плити, мийки. Колишні власники оцінили його у 12 тисяч доларів, але для нас скинули ціну до 8 тисяч. Вирішили ризикнути: попросили сім’ї про підтримку, нашкребли збереження і викупили усе обладнання, а за трохи відкрились», – пригадує Олена Мельник.
«Чи було це дуже продумано? Ні, не було. Але нами рухала ідея працевлаштувати хлопців», – зізнається вона.
Читати також: «Шукаю роботу. Незрячий». Масажист Саша Каптур її знайшов. Розказуємо – ЯК
Що в закладі роблять хлопці з синдромом Дауна
Андрій і Валентин працюють у кав’ярні баристами-офіціантами. Вони готують напої, приймають і приносять замовлення, прибирають, складають і сортують посуд. Працюють по черзі – чотири години кожен.
Хоча, коли кав’ярня лише відкрилась, 90% роботи виконували їхні мами. Хлопці навчалися вже в процесі.
«Наше завдання було – з першого разу показати все ідеально правильно. У людей з синдромом Дауна – гарна здатність до копіювання. Але копіюють саме так, як побачили вперше. Виправити потім навряд чи вийде», – каже Лариса Новосад.
«За два місяці вони повністю навчилися і включились в роботу. Наприклад, я навіть не знаю, де в цьому районі смітник, бо цим завжди займається Валентин», – додає жінка.
Якщо при спілкуванні з клієнтами хлопці щось не почули чи не зрозуміли, вони уточнюють. Інколи просять своїх мам допомогти. Конфліктних ситуацій ще не було, – запевняють у кав’ярні.
«Люди спокійно реагують, повторюють своє замовлення. Буває, приходять гості, які не знають, що тут працюють люди з синдромом Дауна. Мені особливо приємно, що вони вважають це за норму. Я мрію про те, щоб так було на всіх підприємствах. Щоб люди з синдромом Дауна могли працювати, де завгодно, й оточення сприймало це як належне. Щоб не було вау-ефекту.
Інколи кажуть: «О, ходіть, я вам покажу. Тут люди з синдромом Дауна працюють». На щастя, хлопців не зачіпає така увага, і ми з Оленою навчилися спокійно реагувати. Найчастіше подібне зачіпає саме батьків, а не дітей із синдромом. Але за останні 20 років, поки ми в цій темі, суспільство дуже змінилося, і значно спокійніше сприймає людей з інвалідністю», – розповідає Лариса.
За словами жінки, навіть коли приходить екскурсія з 20 людей, хлопці набираються терпіння і спокійно обслуговують – немає паніки, як на початку.
Андрій і Валентин працюють на пів ставки і отримують половину мінімальної зарплати (близько 2 500 гривень).
«Більше ми дати зараз просто не можемо, але для хлопців це великий крок у доросле життя. Вони ставлять собі цілі і досягають їх: Андрій назбирав собі гроші на новий телефон, а Валентин з першої зарплати купив куртку, про яку мріяв. На чайові пригощають солодощами друзів – всі хочуть бути комусь потрібними», – каже співвласниця закладу.
Популярність не врятувала від фінансових проблем
Перших два місяці кав’ярня успішно працювала. Гостей було дуже багато: всі місцеві телеканали, видання, чимало всеукраїнських тут побували. Приїжджали батьки дітей з синдромом Дауна, аби на власні очі переконатися, що тут усе так, як розповідають журналісти. Нещодавно було досягнення – 100 тисяч переглядів закладу на картах Google.
Але весняний карантин добряче підкосив колектив. Усю весну 2020 року вони не працювали, влітку – лише на виніс.
«Це було дуже тяжко, бо за оренду приміщення доводилось платити, хоч власник пішов назустріч і зменшив суму. В середньому платимо 8 тисяч гривень на місяць + комунальні послуги», – каже Олена Мельник.
Щоб підтримати заклад і привернути до нього увагу, в липні минулого року волонтери організували свято – День кави і творчості за участю місцевих артистів. Згодом інші луцькі кафе почали тут купувати солодощі, щоб продавати у себе. Так, під час запису цього інтерв’ю до кав’ярні прийшов чоловік, який куштував їхні еклери в іншому місці.
Але проблема не лише в карантині. Жінки зіткнулися з тими ж труднощами, що стали причиною продажу кав’ярні попередніми власниками. У цій частині Луцька – надто мало руху і перехожих.
«Попри інформацію у ЗМІ, багато лучан навіть не знають, де ми розташовані, де наш скромний підвальчик. Люди здебільшого ходять вулицею Лесі Українки, але – не далі Братського мосту. Тут – лише поодинокі туристи і люди, які цілеспрямовано йдуть у наш заклад. Зокрема, друзі», – каже Лариса Новосад.
Підтримати кав’ярню зголосилося місцеве туристичне агентство, яке проводить екскурсії Старим містом і зробило кав’ярню однією з точок подорожі. Також на екскурсії приходять школярі.
«Ми заразом їм пояснюємо, чому ображати когось, називають дауном, негарно. Валентин каже просто: «У вас 46 хромосом, а в мене 47 – от і вся різниця», – розповідає жінка.
Попри підтримку небайдужих і невеликий колектив (окрім мам і хлопців, тут працює один кондитер), проблеми залишаються.
«Не вистачає на те, щоб вчасно платити за оренду, комунальні послуги, податки, зарплати. Навесні виникли мінуси в усіх сферах. До 20 тисяч гривень у травні була заборгованість по зарплатах – потихеньку розгрібаємо. Слава Богу, що власник приміщення дуже лояльний і пробачає затримки. «Я досі ніколи не був настільки соціально відповідальним, як з вами», – цитує його Лариса Новосад.
Попри це, переїжджати у більш людне місце власниці не хочуть. Кажуть, саме такий потік клієнтів дозволяє хлопцям не виснажуватись і не втрачати інтересу до роботи.
«З одного боку – у нас борги через малу відвідуваність, а з іншого – ми не планували налагодити успішний бізнес. Хотіли працевлаштувати наших хлопців, допомогти їм соціалізуватися, і зробили це. А з боргами якось поступово розберемося. Зрештою, маємо ще й інші роботи: Олена працює вчителькою англійської мови, у моєї сім’ї є невеликий бізнес – магазин», – розповідає Лариса.
Покращити фінансовий стан намагаються через грантові проєкти. За перший грант від Українського соціального венчурного фонду (85 тисяч гривень) придбали кавову машину і вітрину для десертів. За 50 тисяч гривень, отриманих у рамках програми для підприємців «Зе! Старт», купили піч для піци і розширили асортимент.
Також виграли 148 тисяч гривень від Міжнародного фонду «Відродження» на розробку сайту і доставку комплексних обідів – цей проєкт ще реалізовують. Пошук грантових можливостей, кажуть, не припиняється ніколи.
Натомість за фінансовою допомогою до міської ради жінки вирішили не звертатися, бо «свідомо йшли у сферу бізнесу».
«Це було б некоректно, якби допомогу виділяли тільки на наших двох хлопців, в той час як у громадської організації, яку ми з Оленою очолюємо, 60 підопічних. Ми не можемо просити гроші лише для наших сімей», - пояснює Лариса Новосад.
Водночас міська рада фінансово підтримує заходи, які організовує Волинська обласна громадська організація батьків дітей з синдромом Дауна та іншими порушеннями розвитку.
«Є ризики, які ми не продумали, мінуси, але воно того точно варте. Нас питають: «Карантин, криза, ви що, закриваєтеся?». Я ж кажу, що ми не можемо цього зробити, інакше наші діти будуть сидіти і чахнути. Ми показали їм, що можна нормально працювати, жити. Як тепер забрати це?» – наголошує співвласниця кав’ярні.
Читати також: Кермувати без ніг. Як луцька автомайстерня допомагає людям з інвалідністю зі всієї України
Допомогти не лише дітям, а й іншим людям із синдромом
Одна з цілей власниць кав’ярні – створити у ній арт-простір для соціалізації людей із синдромом Дауна. Щотижня сюди приходять волонтери і безплатно проводять майстер-класи: малюнки на склі, ялинкові іграшки, розмальовування чашок…
«У грудні, коли таких робіт стало багато, ми влаштували благодійний ярмарок і зібрали 40 тисяч гривень на лікування онкохворої лучанки. Так побачили, що ця робота може бути корисною ще комусь», – пригадує Лариса.
Між художниками-волонтерами та учасниками зав’язуються дружні стосунки, поширюється розуміння про те, що таке синдром Дауна. Нещодавно жінки влаштували фестиваль «Барви творчості», участь у якому взяли понад 200 учасників з інвалідністю не лише з України, а й Польщі, Литви. Фестиваль став можливим завдяки перемозі у конкурсі Бюджету участі Луцька.
Окрім заходів, люди з синдромом Дауна приходять у кав’ярню, щоб допомогти, наприклад, скласти серветки і тим самим показати – вони можуть бути корисними.
«Якщо наші хлопці захочуть працювати деінде, ми підемо назустріч. А це кафе залишиться для інших людей із синдромом Дауна. Ми вже думаємо про те, як його розширити і дати можливість працювати іншим «сонячним» людям. Важливо, що ми показали приклад тим батькам і дітям, які ще у школі вчаться. Ми з Оленою не мали його і багато що робили навмання, а після нас буде вже хоч трохи протоптана стежка», – каже Лариса Новосад.
Ще одна з мрій жінок – вирішити проблему, яка турбує багатьох батьків дітей з інвалідністю: що буде з ними, якщо з батьками щось трапиться.
«Ми хочемо створити місце, де люди з інвалідністю зможуть жити під наглядом. Хороший приклад є у Львові – будинок підтриманого проживання. В одному крилі живуть студенти, в іншому – люди з синдромом Дауна, іншими порушеннями розвитку (Центр підтримки людей з особливими потребами “Емаус” працює при Українському Католицькому Університеті. У студентському містечку є будинок сімейного типу, де живуть люди з розумовою неповносправністю та асистенти. Вони разом готують вечері, ходять на прогулянки, подорожують та моляться, - ред.) Це наша наступна мрія», – розповідає співвласниця кав’ярні.
Текст: Віта Сахнік
Фото: Ірина Кабанова
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
