Якби не Зіна Калинівна, ми б ніколи не роздивилися, що за «Лісовою піснею» ховається Гаївка і що навколо найпопулярнішого волинського санаторію є щось більше за просто вказівник із написом: «Гаївка», який нібито просто фіксує його адресу.
Бо якщо ви раптом спитаєте у когось там: «А де тут село Гаївка?», то вам покажуть на будиночки під санаторієм, на багатьох із яких висять оголошення «Здаю кімнати. Недорого»; на риночок, на якому продають пончики, копчені лящі та сушені карасі; на дорогу, якою невпинно у розпал літа хтось їде чи йде, і цей хтось ніяк не схожий на місцевого селянина,… і скажуть: «Отут».
І тільки Зіна Карпук, яка 21 (!) рік пробула завідуючою дитячого садочка у тій же Гаївці, усміхнеться...Так? Ви теж ніколи не бачили там дитсадка?
Під соснами
- Ой, був тут у нас один сторож… Якось сюди їхав Пинзеник (у минулому двічі міністр фінансів, перший віце-прем'єр-міністр Віктор Пинзеник, - авт.). Він тут з сином і дружиною відпочивав, а був тоді якимось міністром. Ну, й всі вже там на Венському (пункт пропуску в рекреаційну зону, бо санаторій розташований у туристичному серці Волині - на Шацьких озерах, - авт.) чекають, тут готуються… А він якоюсь «Ладою» непримєтною - раз і прошмигнув той пост. Пропустили, не побачили. Доїжджає до нашої сторожки (тепер там в нас церква в Гаївці, бачили?), а там - сторож. Ну, й спиняє і каже: «Не можна туди! Сказали: нікого не пускати». А той: «А чого?». А сторож: «Та якийсь Пензеник їде!»...
- Ой, то вже кажи, як було! Він йому говорив не Пинзеник, а (...) Того всі й запам’ятали! Ой, може, цього не пишіте…
Сміються на всю Гаївку. Це вони так розказують місцеві бувальщини.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Нєх би теї войни…». Сімнайцєть віршів від баби Насті з Вульки Угрузької. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
У них все, як в нормальному селі.
Церква, свині, кури, криниця, локації з назвами, магазин, кольорові килимки в порозі, легендарні люди і місцеві свята чи й навіть анекдоти.
Сміються і кажуть, що «у нас є навіть своя «стройка вєка», свій БАМ». У них мальви під вікнами і старі світлини в альбомах. І навіть традицію «брати за бабу» до немовляти зберегли. Тільки село їхнє створили десь у 80-х чи й напочатку 90-х. Роздобули собі давню назву. Вибили адресу. І Гаївка зажила…
І нічого, що її мало хто помічає. Більшість пролітає повз неї, прямуючи на пляж до одного з топових озер Шацького краю - Пісочного, на березі якого вкінці 60-х відкрили санаторій «Лісова пісня». Це той самий санаторій, який нібито зводили силами всіх волинських колгоспів. Натякаючи таким чином, що оцей рай на березі Пісочного мав би бути для колгоспників… Серед варіантів назви для раю була назва «Срібний берег», бо у воді з Пісочного тоді розбачили срібло.
…Тепер же на дорозі до санаторію стоїть дерев’яний вказівник, який вказує, що надалеко здравниця, з мусовою у таких випадках чашею зі змією, а геть поруч - типова волинська сільська фігура. Хрест у стрічках, який ставлять на в'їзді у кожне село.
- Коли до нас якось приїхали батьки із Пульма, то мама пішла подивитися, що є навколо, і каже: «А я тут колись уже була». Після війни вони жили певний час без батька, той був у німецькому полоні довго, ну й мусили заготовляти дрова, збирати хмиз, бо різати ж дерево у той час не дозволяли. І от вона пригадує, як їздили в ліс до цього озера і тут шукали ті дрова.
Що цікаво, мама побачила ці сосни і казала, що їх впізнала і що вже тоді вони були височезні. Це війна була чуть менше, як сто років тому. А вони ще до неї росли. Уявляєте, скільки їм?.. - Зіна Калинівна підніме голову догори і ловитиме ранкове сонце у соснах над Гаївкою та санаторієм.
- А я точно знаю, що його відкривали до 50-річчя совєтської влади. А значить: у 67-му! Там ще табличка ж є. Чи, може, вже й нема… - додасть Марія Федорівна.
Вони обидві - одні з тих, хто приїхав у Гаївку, коли Гаївки не було.
Таблички віднедавна нема.
Аборигени
Попри те, що санаторій далеченько від Шацька, довгий час тут так і писали адресу: смт Шацьк…
- Коли мої Аліна з Валею у мене народилися, то у них у свідоцтвах писали місце народження - Шацьк, «Лісова пісня», і так у багатьох місцевих дітей. І тільки потім головний лікар Микола Шидловський вирішив відділити санаторій від нас і придумав село Гаївка. Ходив, добивався - і виходив дозвіл стати селом. Думали-думали, як назвати, а тоді пішли хлопці й у Мельниках розпитали, що тут було. Люди сказали, що колись то - урочище Гаївка. Але ми всі опиралися і не дуже хотіли, щоб тут було село, бо це означало від’єднатися від санаторію. Звикли, що все від санаторію (опалення, скажімо), а тут раптом …відріжуть. А тоді санаторій пішов на госпрозрахунок, стало не все так просто. І тільки тепер ми розуміємо, що насправді він все зробив правильно, бо тепер мали б море проблем, - згадує Зіна Карпук.
Село Гаївка створене на початку 90-х. Тодішній директор і головний лікар санаторію Микола Шидловський вирішив відокремити поселення працівників закладу та їхніх родині фактично створив село на цьому місці. До цього санаторій та люди навколо його офіційно мешкали в смт Шацьк. Сьогодні у Гаївці - кілька десятків будинків, частина з яких - дачі для відпочивальників, а частина - помешкання тих, хто приїхав сюди жити у 60-х та згодом.
До 1965-го на місці нинішнього санаторію «Лісова пісня» та села Гаївки під ним був сосновий ліс, а поруч - озеро. Аж поки тодішній голова облвиконкому Юхим Ярощук не вирішив саме тут будувати волинську здравницю. Спершу то мав бути будинок відпочинку для колгоспників. На зведення мали два роки, бо спішили помпезно приурочити об'єкт до дати, яку в радянські часи чомусь робили культовою - та званого 50-річчя совєтів, рахували його, до речі, від 1917-го, що на Волині не так уже й співпадало з датами встановлення совєтського гніту.
…Робити репортаж із Гаївки ми вирішили рано-рано, як тільки вона прокидається.
Те, що нам - рано, їм - не дуже. Свині вже були нагодовані, кури бігали, на кухнях кипіли чайники та вже й щось у каструлях, а на мотузки між будинками вже вішали мокру білизну… Марія Федорівна вішала сохнути випрані щойно речі. Зіна Калинівна вибігла нас зустрічати. Марія Петрівна привідкрила вікно, щоб нічого не пропустити.
Розповідаючи про те, як все починалося, місцеві кажуть: приїхала «на Лісову». Бо всі вони не їхали в Гаївку, а їхали працювати у санаторії.
І вже кількадесят років звикли кликати один одного дуже просто: гукнувши під вікном квартири:
- бабуля!!! петро-овна!
- шо?
- ану вигляни! на балкон вийди!
- бабуля! ми хочемо до тебе в гості зайти?
- чого?
- хочемо тебе відвідати.
- добре!
- відкривай!
- але я нічо не знаю (сміється. - авт.)
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Ой за шо люблю фольклор, шо не треба причоски…» Острів’я. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
Насправді Зіна Калинівна встигла попередити всіх сусідів. І те, що о 8-й ранку під вікнами ходять журналісти, їх геть не дивує.
Зіна Карпук приїхала у 76-му. Тут уже відкрили один корпус, поруч стояв, каже, «наш домік».
Двоповерховий будинок на 16 квартир, у якому живе й досі Зіна Калинівна, був першим житлом, яке звели тут для працівників. Він надто домашній, аби не бути схожим на сільське житло. Килимки, шльопки, шторки… Поруч із будинками згодом звели такі ж «колективні» хліви для живності. На дверях тих хлівів крейдою намальовані хрестики видають у тому всьому все поліське.
Але не тільки хрестики.
- Ой, ви не знаєте, чого ми її бабулею кличемо досі! - сміється Калинівна.
У її рідному Пульмі здавна велося так, що як у кого родилася дитина, то треба було знайти жінку, яку «брали за бабу». Баба йшла вперше купати дитя, несла пелюшки і вдягала немовля. Зазвичай, на цю роль найкраще годилася хресна матері.
- … І тоді баба вже бавить дитину. Навіть у Пульмі так прийнято, що є таке свято, на яке баба кличе всіх, кого вона бавила, до себе. Купляють їй дарунки і йдуть. А баби теж купують і дітям дають. Ну, а коли наші з Толіком діти народилися, ми не мали кого за бабу взяти, взяли Петровну, хоч вона молода. Але відтоді ми її кличемо завжди тільки бабуля, а не інакше. От бабуля і все!
Ми прийшли до Марії Савчук, вона у цій двоповерховій найстарішій хаті на 16 квартир у Гаївці - найдовше, десь одразу після відкриття санаторію.
- Я приїхала на Лісову десь у 68-му чи в 69-му. Чоловіка сюди запросили водієм, потім мене привіз. Цей будинок тільки один тільки стояв. Квартири були вільні. Їдемо, а я кажу: «Куди ти мене везеш в якийсь ліс?». Меблі нам дали з санаторію: ліжка, диван - все, бо мати мене не пускала сюди і нічого взяти не дозволила. Стала працювати: зразу на пошті, а потім офіціанткою, сестрою-хазяйкою… Ділила масло там офіціанткам і ходила на 6 годин на роботу, бо ж зранку все треба видати. А тоді почав посуд пропадати. Ніхто не хотів грішми складатися. Сварилися, кричали… А тут пропонують йти мені на склад. Я й пішла. Як прийняла його - аж не пенсії… - згадує Петрівна.
Усе її життя пройшло навколо санаторію, а в альбомі - фрагменти того, як у ті роки святкувалося. Якось Марію відправляли на курси аж у росію. Вона думала, то будуть курси офіціантки, а вийшло - сестри-хазяйки.
- Там жінки були звідки хоч. І на тих курсах так всі мене любили. Казали: «Машенька, спой пєсєнку украінскую»…
Сьогодні у найстарішому будинку в Гаївці живуть «майже одні вдови». Чоловіків - не так і багато, з них семеро воюють.
За трохи до нас прийде інша Марія - Мулявка. Розкладе плетені своїми руками хустки, шарфи та серветки. Буде розповідати про ангорову нитку і візерунки з журналів. Від цих історій ставатиме тепло. Як і всі, приїхала «на Лісову» працювати, оселилася у цьому «першому доміку». Ви можете зустріти Федорівну з шарфами десь поруч із санаторієм, коли вона продаватиме там своє рукоділля відпочивальникам.
- Я ще в другому класі була, як до нас у Положево приїхала молоденька вчителька. Вона всіх дівчат навчила в’язати гачком і танцювати. Відтоді я все життя люблю в’язати і танцювати. А оце за зиму навязала і трудно збути, бо людей мало. А колись я обила все: і прошви до рушників, і до подушок… Ще в школі ми сходилися на вечорниці: хто пряв. хто вишивав. А коли в цей період від Різдва до Водохреща не можна нічого робити ввечері, то ми вдосвіта збиралися у когось в хаті, десь о п'ятій… - згадуватиме Марія.
Зіна Калинівна уже варитиме нам каву…
Гаївка знає її найперше як завідувачку місцевого дитсадка. Садок мав дві групи. Був в одному із двоповерхових будинків, а нині там просто квартири… Діти виросли, а заклад давно закрили.
Зіна невпинно згадує фрагменти якось на диво дружнього місцевого життя. То, як вони гуртом сходилися фарбувати яйця до неї у літню кухню, то як їздили після роботи у Брест скуплятися, бо це було дешевше і простіше, ніж у Ковель чи Луцьк, то як вдягала своїх малих дівчат на танці, крутила їм банти і бігом відправляла на танцмайданчик, а тоді ввечері прямували на танці батьки - і могли танцювати до ранку. А танці були тричі на тиждень…
І час від часу повторює: «Весело було».
Санаторій зазвичай замовляв «живу музику», а після танців всі йшли «аж до журавля і співали»…
- Якби тепер так компанія співала серед ночі, сказали б, що нетверезі, - сміється.
«Йти до журавля» - це йти в кінець дороги, де колись стояла криниця-журавель, типова для поліських сіл. Так це місце називають і досі.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Ходіте покажу стопку, з якеї голєндри пили горілку». Забужжя. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
- Пам'ятаю, ми перші тут побудували маленьку кухоньку. Поїхала в Польщу і побачила там таку цікаву дачку. Так загорілася цим. Таке болото в тому місці було, а я: «Миколо Івановичу, ну можна там щось зробити, щоб свиням було де їсти зварити?». Він іде в тих лакових туфлях тим болотом і каже: «Добре, Калениківно (він так на мене завжди казав), тільки тако: щоб не вище тих сараїв було!». Ой… а потім парою з котельні картоплю свиням варили! Отако трубу з парою хлопці підвели сюди, каструлю підставиш, пара йде на неї - і вариться. Поки хтось не сказав, що так не можна. Різне було… - згадує Зіна Калинівна.
Житло було певний час відомчим, потім усій Гаївці дозволили його приватизувати. Тоді ще відпочивальники сюди не їхали. А коли рванули, селяни до кухонь та хлівів набудували ще й дач…
Якщо пройтися Гаївкою, легко можна знайти сліди минулого: на дверях тамтешнього «центрального магазину» наприклад чи в десь за дверима кімнати санаторію із вивіскою «психоемоційне розвантаження», де зберегли інтер'єр 70-х…, чи в альбомах аборигенів, де гори світлин із підписами на кшталт: «Санаторий. Огонек. 1977»..., а на столах – газована вода у скляних пляшках.
- Мій Толік з товаришем в останній день по блату пішли і поклали гроші на книжку! По блату, улявляєте? - сміється тепер Зіна. - Все казали, що гроші будуть мінятися, і треба ж покласти на книжку, щоб зберегти. Ну, ми й «зберегли»... А потім зайшли якось у наш продуктовий, а як як засміюся. Толік питає: «А чого ти?». Кажу: «Дивись, ми відкладали по трошечки і заробили з тобою на пляшку коньяку». І стоїть там така пляшка коньяку «Десна» за 17 тисяч.
Так закінчувалася совєтська епоха у місці, яке ще не назвали Гаївкою.
Десь навпроти колишнього садочка живе тепер колишня медсестра Надія Цюп’ях. Із 1977 до (!) 2008 вона була старшою медичною сестрою у санаторії. Тут народилося її двоє синів, один із них нині воює.
Говоримо з нею у дворі між двома такими ж, як у Зіни, двоповерховими будинками на 16 квартир. Навколо - коти, квітники, час від часу хтось іде у справах в напрямку хлівів… Надія Савівна каже, що у цих будинках є тепер квартири-пустки.
- Ще є тут трошки аборигенів. Сімей зо тридцять. Але вже є трохи й пусток, - киває на будинки. - Ви знаєте, я ніколи не думала до останніх років, що ці квартири будуть пустувати. Ніколи. Працювати можна було в різних сферах, Шацьк - поруч, там - теж. Люди мали куди подітися. А воно як пішло, як пішло... А війна - то взагалі. Санаторій працює, але хіба то та потужність? Багато хто боїться їхати, бо сусіда нашого боїться. От стоїмо говоримо, а все може бути.
Наша шоста
Надія рахує «головних», яких застала за життя в Гаївці. Тепер каже - шостий.
Якщо довгий час слухати аборигенів із Гаївки, то можна помітити, що життя вони міряють відрізками від одного головного - до іншого. Бо, пояснюють, кожен вносив у нього «свою частку», віддавав Гаївці свою енергію.
- …Точніше - шоста, і вона наша, вона прийшла ж молодою лікаркою.
За трохи ми знаходимо ту саму «шосту».
Руслана Дибель, нинішня директорка санаторію «Лісова пісня», каже, Гаївка досі не звикла, що живе окремо. Але навіть якщо так, все одно досі вони живуть життям один одного, бо так уже склалося.
Це її Гаївка називає «наша», маючи на увазі, що директоркою вона стала, пропрацювавши у санаторії чимало років лікаркою.
Руслана Дибель, як і всі тут, живе у ритмі громади. Знає кожен куток. Правда, уже не живе в одній із квартир, збудованих на території, як колись це робили всі головні лікарі, котрих відправляли сюди працювати, бо давно місцева.
Своє ж пришестя в Гаївку згадує з усмішкою. То був 90-й.
- Якось той самий Микола Шидловський приїхав до нас в Чернівецький медінститут шукати собі начмеда. А він теж той вуз закінчував. Попередній начмед поїхав у Трускавець разом із попереднім головним лікарем. Йому кажуть: «У нас тут є такий крутий дуже хлопець, який може поїхати до вас, бо в нього жінка з Волині й він не хоче лишатися в інституті». Це мова про мого чоловіка Володимира Дибеля (нині гендиректор Любомльського ТМО, – авт.). А в мене у той час так обставини сімейні склалися, що мені треба було додому. Володимир Юрійович був головою профкому інституту, це було тоді дуже престижно. Познайомилися всі, Шидловський запропонував приїхати сюди начмедом. Пройшли інтернатуру, щоб перекваліфікуватися, і стали до роботи. Це 90-й. Тут все було інакше. Ми молоді, гарні, повні ідей… Але час тоді був непростий. Треба було шукати і посуд в їдальню, і склянки, а навіть килими купити було дуже складно. Десь до 5-ти років він був тут, а далі пішов, а я лишилася. Від фізіотерапевта, фітотерепевта, завполіклінікою і так далі - я зрештою, виросла до начмеда і була ним 17 років. Вже 6 років очолюю той колектив, того все рідне, близьке і болить, - розказує.
Ми ходимо коридорами корпусів, ловимо в кадрі фрагменти історії санаторію.
На стінах висять картини волинських художників, десь тут помічаємо роботи Олександра Байдукова, десь тут були й Миколи Кумановського, інших… В оздобленні трапляються уже майже музейні деталі, які тепер значно видніше, бо санаторій за останні роки встиг добряче зміниться і ступити вперед.
Вона каже, що знову настали тяжкі часи.
- Той 2019-й, коли я тільки стала директором, для нас був дуже перспективний, у 2018-му ми закрили всі питання, заробили серйозні кошти і почали ремонти… Всі були такі були раді, на такому емоційному піднесенні працювали.... А далі коронавірус - і «Лісову пісню» на замок, от я попоїздила тоді, щоб відкрили… А басейн? Перед самою війною я завезла всі документи на оголошення тендеру… Мабуть, його треба розвалити і звести там якусь капличку церковну чи фігуру поставити… Може, відпустить і всьому санаторію, - зітхає.
Водолікувальний корпус на березі озера у Гаївці будують вже 30 років. Довгобуд, на який уже витратили мільйони, навряд чи буде, корпусом із басейном. Люди називають його «наш БАМ», натякаючи на тривалість його будівництва і згадуючи відому їхньому поколінню історію про те, як зводили совєтську залізничну магістраль десь в росії, яку називали «комсомольською стройкою», будували всім світом (але дуже часто й руками українців), в тому числі й ув’язнених, що приховували. Інша, народна, версія розшифровки абревіатури БАМ (Байкало-Амурська магістраль) – «Брєжнєв Обманиваєт Маладьож» була більш правдива.
В селі кажуть: «наш БАМ»
«Лісова пісня» ще містить багато фрагментів з того часу, в який вона зводилася, і зовні, всередині. Один танцмайданчик хутко «піднімає» спогади про те, як Зіна в’язала банти… Щось в інтер'єрі персонал обов'язково прагне зберегти, щоб мати змогу коли водити місцями, за якими видно подих часу, а щось - давно змінили або ще змінять.
- Оце двері з тієї епохи. Чесно? Я їх терпіти не можу, думала: ось-ось замінимо. А знаєте, чому не можу? Бо у мене батько був головою колгоспу. Він дуже багато років відпрацював. І от ці двері у мене асоціюються із колгоспом: у всіх голів колгоспів були схожі, - пояснює Руслана Дибель.
Перед нами подвійні широкі двері, оббиті дермантином. За ними - кімната для психоемоційного розвантаження, там грає спокійна музика і горять ароматні лампадки. Всередині вона нагадує про розкіш 70-х і ген до стелі - у візерунчастій тканині.
Відчуття занурення в інший час приходить і тоді, коли переступаєш поріг зали, де від початків - фітобар. Тут теж нічого не змінюють.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Генрі Форд у сільраді за 2 км від ЄС. Поромів. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
- Ми з Шидловським разом починали фітотерапію. У мене сентименти до тієї зали і того всього, не хочеться все знищити. Або от вітражі, наприклад, не знищиш же, рука не піднімається. Прийде час - і ми будемо проводити тут цікаві екскурсії, розглядаючи ці всі фрагменти, - переконана директорка.
Зараз у санаторії трохи більше ста людей. Це критично мало. Тут досі травами лікують псоріаз і не збираються цього зрікатися. Тут пригощають фітокавою у барі в первозданному інтер'єрі. Десь поруч ще колись-колись знайшли солону воду. А вода у Пісочному містить гліцерин та срібло, і це не легенда.
Від 24 лютого у «Лісовій пісні» є два укриття: одне для працівників, інше - для мешканців Гаївки і колишніх працівників.
Хоч як їх не роз'єднувати, роз'єднати до кінця так і не виходить.
* * *
Цього дня у Гаївці ховали когось із місцевих. Туди-сюди ходили жінки у чорних хустинах. Часом відкривалося вікно і хтось питав у Зіни Калинівни коротко:
- Зіно-о, на яку?.
Вона називала годину - вікно закривалося. Вони всі спішили провести людину в останню дорогу. І це теж було щось одвічне сільське. Бо в селі життя завше рухається по колу: від народження до смерті.
Ховає своїх Гаївка на цвинтарі між нею та Мельниками.
Під тими самими соснами, які височезними пам’ятала, ще Зінина мама.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК
*This publication was produced with the support of the European Union and the International Renaissance Foundation within the framework of the EU4USociety project. Its contents are the sole responsibility of of the authors and do not necessarily reflect the views of the European Union and the International Renaissance Foundation.
Але ми встигли)
Зберігати рибу в льодовнях на берегах волинських озер
практикували часто
Бо живе...