Ангеліні Бескурній – 22 роки. На початку березня минулого року, коли російські військові захопили Балаклію на Харківщині, вона з мамою та двома братами виїхала у Рівне.
Балаклія уже кілька місяців звільнена, проте окупанти лишили по собі руйнування та міни. Зараз дівчина фактично живе на два міста.
Її історія показує, як нам інколи непросто шукати порозуміння, маючи різний досвід у цій війні: хтось виїхав, а хтось лишився в окупації, хтось втратив рідних і дім, інші – ні.
Тата могли вбити за шкарпетки з написом «ЗСУ»
До повномасштабного вторгнення росії Ангеліна вела звичайне життя молодої дівчини. Після навчання у Харкові повернулась до Балаклії. Там співала в ансамблі, мріяла почати викладати вокал. Не встигла.
Новинами особливо не цікавилася, тому події 24 лютого стали несподіванкою. Тоді родина зібрала документи, але спершу вирішила не їхати.
Окупанти ж зайшли у місто у перший тиждень. Почали обшукувати будинки і двори, розмістили там військову техніку.
«Подругу так виселили. Сказали: «Або ви виїжджаєте, або ми рознесемо дім». Уже після звільнення міста я була у цьому будинку: немає вікон, все розбито, розмальовано. У тітки теж жили буряти. Лишили по собі купу пляшок, фекалії, перерізані дроти. Коли тікали, свої особисті речі полишали, а самі крали іграшки, постільну білизну, праски і навіть лампи для манікюру», – пригадує Ангеліна.
Дівчина каже: у перші дні окупації російські військові поводилися спокійніше, питали у місцевих про воду, їжу, просили подзвонити, бо не мали телефонів. Проте згодом це змінилося.
Ангеліна чи не найбільше боялась зґвалтування:
«Якийсь час мене навіть з дому не випускали. А коли вже виїхала, дізналась, що до маминої подруги зайшли додому і ґвалтували дівчат, жінок просто при дітях. Їм було байдуже на вік, на все. Ще й казали: «Завтра теж прийдемо». Ця сім’я терміново виїхала».
Її друга забирали в катівню, де йому виривали нігті та зуби. Чоловіка однокласниці знайшли у лісі мертвим.
Продукти в магазинах закінчилися ще в перші дні. Потім підприємці продавали якийсь товар просто з машини. При цьому в них могло бути лише десять упаковок яєць на 100 людей у черзі. Коли закінчувалося борошно, виробники вигрібали все зі складів і продавали зовсім маленькі буханки.
«Наші волонтери намагались доставляти гуманітарну допомогу, але окупанти перехоплювали і потім видавали її за російську. Багато що й просто собі лишали – потім це все познаходили на їхніх місцях дислокації».
Спочатку сім’я не планувала виїжджати, але рідні наполягли: «У вас хлопці (10 і 17 років), дівчина. Це небезпечно».
Тому Ангеліна з мамою та братами поїхали у березні. Тато ж лишився ще на кілька місяців, аж поки місто почали обстрілювати і в паркан прилетів осколок.
«Ми зідзвонювалися, коли був зв’язок. В основному пізно вночі. Ці розмови були обережними: ми знали, що все прослуховується, тому не казали нічого компрометуючого. Бабуся, яка теж лишалась, говорила тільки: «Все добре», «Нічого страшного не відбувається».
Виїжджаючи з Балаклії, батько Ангеліни взяв з собою шкарпетки з написом «ЗСУ». Їх подарував на той момент хлопець доньки, а тепер – чоловік.
«Це було дуже небезпечно. Добре, що вони були надійно замотані і при перевірці багажу росіяни їх не помітили. Через це тато міг би й не повернутися. Взагалі ми дуже боялись, що росіяни дізнаються про мого хлопця військового і зашкодять нам. Тому ховали все, пов’язане з військом: шеврони, фото. Його сім’я теж ховала форму.
Татового друга, який колись працював у військкоматі, але давно відійшов від справ, знайшли і хотіли схопити. На щастя, він встиг виїхати. Сім’ї військових цілеспрямовано шукали».
Читати також: «У нас немає і не може бути книг російською». Сім’я з Херсона відкрила книгарню у Рівному
«Через війну я почистила своє оточення»
Ангеліна з мамою і братами виїхали з мінімумом речей – фактично лише з тим, у що були одягнені. Тому дякують волонтерам, які допомогли з одягом.
«Перший час я постійно плакала. Дуже важко було прийняти те, що довелося покинути свій дім і своє життя в Балаклії. У мене була сильна депресія. Десь місяць-два нічого не хотіла робити, просто лежала, а перед очима туман: не зрозуміло, що і як далі».
Поступово дівчині стало краще. Особливо після звільнення Балаклії у вересні, бо прийшло розуміння: дім залишився. За речі в ньому вона особливо не хвилювалась. Каже, головне – що вся сім’я здорова. Лише хотіла, щоб вціліли подарунки коханого, бо це дорогі серцю спогади.
«Коли контрнаступ ЗСУ почався, ми всі дуже раділи. Стрибали, танцювали, співали. Дуже вболівали. Всі вірили, що за кілька днів повернуться додому, але, звісно, так не вийшло. Спочатку ж туди навіть не пускали».
Згодом сім’ї таки вдалося відвідати Балаклію. Ангеліна за ці місяці побувала там двічі, тато повернувся на свою роботу.
«Місто дуже сильно відрізняється від того, яким ми його пам’ятаємо. Людей дуже мало. Половина будинків без вікон. На дорогах видно сліди від касетних мін. Мости розбиті – один частково відновили, зробивши тимчасову переправу. Торговий центр, воєнний завод, хлібопекарня розбомблені».
Зараз обстрілів там немає. Проте чутно вибухи через розмінування.
«У Балаклії досі небезпечно. Недавно чоловік зайшов за магазин, наступив на міну – йому ногу відірвало. Тому всі намагаються ходити тільки чітко тротуарами і дорогами, не відходячи в сторону».
Працює лише один супермаркет, але з продуктами вже проблем немає – все можна купити. Вуличне освітлення не вмикають, тому вже після 17-ї доводиться ходити навпомацки.
«З моїх знайомих повернулась сім’я, яку вигнали з дому окупанти. Багато маминих знайомих теж повертається. Але часто не назавжди, а перевірити, що з будинком, і поїхати назад, у тимчасовий прихисток. Люди ще бояться жити в Балаклії».
Ангеліна знає, хто з місцевих є прихильником росії, у тому числі серед її знайомих. Дівчина перестала з ними спілкуватися:
«Я не розумію, як так. Здавалося б, хочете в росію – зібрали валізу і поїхали. У чому проблема? Але я на їхньому місці не була і ніколи не буду. Через війну дуже сильно почистила оточення».
Керівниця її вокального колективу весь час була в окупації. Зараз каже, якщо таке повториться, обов’язково виїде: вдруге такий досвід переживати категорично не хочеться.
«Недавно я помітила, що в місті з’явилося трохи вороже ставлення до тих, хто виїжджав. Мовляв, зрадники, залишили дім, не захищали його. Але це просто різний досвід. Я не вважаю, що ми погано зробили, виїхавши.
Стараюсь не брати це близько до серця і пропускати мимо вух. Я люблю людей і намагаюсь добре ставитися до них, тому що не знаю, що вони пережили в окупації. Якщо хтось щось погане скаже, я просто кивну, посміхнусь і піду далі».
Читати також: «Найгірше, коли кажуть: «Ой, яка бідненька». Переселенка з Бахмута. ІНТЕРВ'Ю
«Я просто хочу своє життя до 24 лютого»
Зі своїм хлопцем Ангеліна побралась наприкінці грудня. Пара рідко бачиться, бо чоловік продовжує воювати.
«Якщо пощастить – раз-два на пів року. Зараз почали давати відпустки на 10 днів, то вже легше.
Раніше було дуже страшно за нього. Я часто плакала, нервувала. Постійно допитувалась, де він, що їсть, що п’є, чи не поранений. А зараз трохи адаптувалась (він все ж служить уже три роки) і нормально ставлюсь до того, що інколи він не на зв’язку».
До повномасштабного вторгнення у пари було багато планів: поїхати на відпочинок, купити квартиру. Зараз – повна невідомість, що буде далі.
У Рівному дівчина записала свою першу пісню. Створила її, коли виїжджала з Балаклії. Через війну довго не співала і зараз не має можливості регулярно практикувати. Але скористалась нагодою записати пісню на місцевій студії.
Якийсь час Ангеліна працювала у кав’ярні в Рівному, потім – офіціанткою в іншому закладі. Але, каже, переселенців брали неохоче, бо вони у будь-який момент можуть поїхати. Тепер же вона живе фактично на два міста, і ситуація з працевлаштуванням стала ще складнішою.
«Я просто хочу своє життя до 24 лютого: знову займатися музикою, виступати, бачити багато людей. Щоб моє місто жило. Проте розумію, що цього, швидше за все, вже не буде.
До вторгнення у Балаклії багато чого реставрували, відбудували – зараз все розбите. Думаю, багато людей не повернеться».
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.