Світлані Лабзі – 67 років. Вона народилась і виросла у Дагестані (республіка у складі рф), проте вже 46 років живе в Україні.
Війна змусила жінку залишити Бахмут, який давно став рідним, і поїхати на Рівненщину. Зараз вона живе у прихистку благодійного фонду «Наша оселя».
Розмова зі Світланою – про втрату дому, пошук нових сенсів, які допомагають триматися, та вивчення української мови.
«Боялась, що війна мене змінить»
У 2014-му, коли росія почала війну на Сході України, Світлана поїхала з Бахмута у Львів. Того року місто вдалося звільнити 6 липня, проте ще якийсь час тривали обстріли. Але через два роки жінка повернулася.
«Тоді я помітила, що друзі, знайомі, які лишалися весь цей час у місті, сильно змінилися. У них були налякані погляди, вони швидко говорили і при цьому чули тільки себе, а не оточуючих. Я зробила висновок, що всі ці танки, постріли сильно вплинули на їхню психіку», – пригадує вона.
Шість років потому вночі 24-го лютого подзвонив син, який на той момент був за кордоном: «Мама, війна почалась». Жінка ще запитала: «Тобі що, страшний сон наснився?». Усвідомлення прийшло пізніше. Віддалені вибухи, які щораз ставали ближчими. Сон у коридорі, схованка в підвалі.
«Коли все почалося, я боялась, що війна мене теж змінить, але спершу вирішила взяти себе в руки і не їхати. Думала, все швидко закінчиться. Син, друзі з Заходу України казали: «Їдь». А я відмовлялась, переконувала, що не покину дім».
Жінка продовжувала ходити на роботу (вона викладачка образотворчого мистецтва для дітей), де разом із колегами плела маскувальні сітки і в’язала килимки для українських військових.
У квітні перші снаряди прилетіли у Бахмут.
«Було дуже страшно, і я згадала про всі вмовляння їхати. Мені пропонували Німеччину, двічі – Швейцарію. Один раз я навіть задумалась і зібрала валізу, а потім вирішила: кому я там потрібна? Так опинилась на Рівненщині».
У 67 років з букварем
Світлана народилась і до 21 року жила в місті Махачкала (столиця Дагестану), а потім познайомилась з українцем, закохалась. Згодом пара одружилась, і 1977 року жінка переїхала в Бахмут (тоді Артемівськ).
За першою освітою вона – технолог харчової промисловості. Дев’ять років працювала в лабораторії на міському ринку.
А потім, як сама каже, набридло, тому змінила «прозаїчну» сферу на творчу. Світлана стала майстром декоративно-прикладного мистецтва і почала викладати.
«Я дуже полюбила навчати дітей. Коли вони виходять з уроку натхненні, з новими вміннями, мені це до цих пір приносить задоволення. Спілкуюсь навіть вже з дорослими вихованцями, які тепер своїх дітей приводять на заняття».
Жінка одночасно працювала у Центрі дитячої та юнацької творчості та Будинку піонерів. Разом із вихованцями провела багато виставок, брала участь у міжнародних і всеукраїнських конкурсах. З цього почала формуватися її українська ідентичність.
«Коли тільки приїхала, а це були 70-ті роки, українкою себе не відчувала. Але заняття з дітьми так чи інакше були пов’язані з національними традиціями: писанки на Великдень, українська хустка, вишивка. Ми вивчали особливості регіонів: там такий орнамент, а там – інший. Я цим прониклась, полюбила українські пісні. Всі наші виставки, конкурсні виступи завжди супроводжувалися українськими віршами. Українською не розмовляла. Чесно, не було потреби, хоча документацію заповнювала. Чоловік мій був 100% українцем, син – так само».
Зараз Світлана соромиться говорити українською, бо не може це робити «достатньо красномовно для педагога». Проте жінка намагається надолужити те, що ніколи не вчила мову. Взяла у бібліотеці читанку, буквар, дитячі книги і щодня їх читає. Інших мешканців прихистку попросила не сміятися з її спроб.
«Бувало, що водій автобусу не хотів зупинятися на моє прохання російською, хамив. Ще від кількох людей чула агресивні зауваження. Але я не розмовляю не тому, що не хочу, а тому що не можу робити це достатньо добре і для мене це принизливо.
Хтось каже: «Чемодан, вокзал, росія». Проте, якби я хотіла в росію, давно поїхала б – подруга в Ростові (єдина в мене там лишилась) багато разів запрошувала. Але я хочу лишатися в Україні: тут мій дім, дім мого сина, могили родичів – я вже корінням проросла».
Читати також: «У нас немає і не може бути книг російською». Сім’я з Херсона відкрила книгарню у Рівному
«Не можу дивитися новини про Бахмут»
У Бахмуті, який став однією з найгарячіших точок цієї війни, у жінки було дві квартири (одну вона здавала в оренду) і гараж. Гараж із машиною розбомблений. Однієї квартири теж уже немає через російські обстріли.
«Коли мені показали фото вулиці, я її не впізнала. Мого 6-поверхового будинку навіть не побачила – його більше немає. Друга квартира поки більш-менш ціла: тільки скло у вікнах розбите. Але це ще ж не кінець…»
Світлана називає себе акуратисткою та естеткою. Дуже цінує красу та комфорт, тому незадовго до повномасштабного вторгнення замінила меблі на нові з натурального дерева.
«16 лютого я ще відсвяткувала свій день народження, раділа, що все тепер красиво. Не вірила, що у 21-му столітті російське керівництво настільки втратить розум, що влаштує війну. Навіть коли вона почалась, мені здавалося, що це непорозуміння, яке швидко владнається».
«Не можу дивитися новини про Бахмут. Дуже страшно і боляче. Одразу закриваю, як щось трапляється, і друзів прошу не надсилати. Я ж не можу на це повпливати».
Її подруга-медик залишається в місті.
«Каже, якби ти приїхала, плакала б. А я не плакала б – я просто втратила б свідомість. Не розумію, як вона там живе: в підвалі, без світла, води, опалення. А люди, які залишаються там з дітьми, на мою думку, взагалі не мають мізків».
Вона переконує: не варто чіплятися за майно, бо воно за секунду може перетворитися на порох.
«У мене тільки одних шуб там дев’ять лишилося. Шкода мені їх? Ні, не шкода.
Страшно, що за два тижні мені 67 років, а все життя вмістилося в одну валізу. Але я, як Скарлет О’Хара, подумаю про це завтра. Сподіваюсь, у мене ще достатньо розуму і сил, щоб боротись».
Читати також: «Їхали, куди очі бачили». Як 60 переселенців живуть в колишньому санаторії на Волині
«Хочу після війни виглядати гідно»
Жінка боялась цього, але визнає: війна вплинула на її психологічний стан.
«Син навіть каже: «Мама, згадай, якою ти була раніше». Я нічого не боялась: займалась верховою їздою, у спортзал ходила. Ніхто мені не давав стільки років, скільки є насправді. А зараз стала лякливою, обережною. Кажуть, перестала посміхатися».
Світлана помітила, що чим більше занурюється в себе, тим більше її захоплюють страшні думки про війну. Щоб не поринути у відчай та апатію, намагається вести активне життя і знаходити собі корисні справи.
Займається з дітьми у прихистку, влітку об’їздила все навколо на велосипеді, бере книги в бібліотеці, відвідує друзів у Рівному: разом вони ходять на літературні заходи, концерти органної музики, планують піти в театр. Сусідці допомагала картоплю і капусту збирати за принципом «руки-ноги зайняті – голова вільна».
Також жінка відвідує літніх людей, які через скрутне становище опинилися у реабілітаційному центрі.
«Там бабусі без ніг, на інвалідних візках, покинуті, самотні. Спочатку я трохи злякалась навіть тамтешньої атмосфери, але директор сказав: «Робіть, що хочете, аби тільки вони посміхалися». Тому ми разом в’яжемо, вірші читаємо, історії розповідаємо. Вони чекають мене з задоволенням: не тільки посміхаються, а й щиро сміються».
Серед мрій Світлани: після перемоги України у цій війні виглядати і думати гідно, не здаватися людям нецікавою людиною, з якою неможливо спілкуватися.
«Моє життєве кредо таке: «Коли мені назустріч йтиме незнайома людина, і в її очах я побачу жалість до мене, все, це кінець життя». Коли ж я бачу інтерес та захоплення, значить, все правильно роблю. Дуже сподіваюся, що ніколи у незнайомих людей не викликатиму реакції «Ой, яка бідненька, як мені її шкода».
А коли находять песимістичні думки, кажу собі: «Свєта, тобі вже майже 67 років, які ти прекрасно прожила. Інші і до 15 чи 20 не дожили». А ти дерево посадила, і не одне, сина виростила, дім купила».
У Бахмут жінка хоче колись повернутися.
«Або, якби можна було свій дім поставити на колеса і привезти сюди, я б це зробила – тут мені теж подобається. Хай війна закінчиться, а потім про це подумаю».
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк