Вікторія та Михайло Новицькі мали найбільшу друкарню на півдні України та холдинг із дев’яти газет. Під час окупації Херсона російські військові спершу друкували там свою пропаганду, а тоді вкрали 60 тонн паперу і більшість обладнання.
Тепер подружжя розпочинає нове життя у Рівному, відкривши там «Затишну книгарню». Біля вивіски табличка: «Ми з Херсона». Вікторія переконує: «Ми не торгуємо цією історією, а ділимося нею».
Далі – з її слів про вимушений виїзд із міста та книжковий бізнес під час війни.
Перед від’їздом з Херсона встигли завезти квіти на кладовище
Я не можу сказати, що наступ 24 лютого був для нас повною несподіванкою – атмосфера ж давно загострювалася. Дитину (у пари 5-річний син, – ред.) за 10 днів відправили до моїх батьків на Рівненщину, склали кілька ящиків речей.
А тоді о 5 ранку родичі з Одеси подзвонили і сказали, що їх бомблять. Згодом – перший вибух у нас, після якого я зрозуміла: пора пакувати речі в машину.
Ми ще заїхали на цвинтар, поклали квіти на могилу батьків чоловіка і виїхали. Не встигли до Миколаєва дістатися, як танки вже були в Херсоні. Ми лише трохи розминулися – окупація відбулася дуже швидко.
Поїхали до моїх батьків на Рівненщину, де пробули до серпня. Все чекали звільнення Херсона, щоб повернутися додому. Спершу я безкінечно сиділа в новинах, що було дуже складно психологічно.
А тоді зрозуміла, що найближчим часом не дочекаємося звільнення міста. Тим паче, повернутися до своєї роботи в Херсоні не вийшло б.
Чоловік був співвласником Херсонської міської друкарні – найбільшої на півдні України. Ми друкували газети і журнали: мали медіахолдинг із дев’яти всеукраїнських та регіональних газет. Я була редакторкою літературного журналу «Дебют-газета». На жаль, під час окупації друкарню захопили росіяни. Спершу на нашому обладнанні друкували пропагандистські газети, а тоді вкрали все, що змогли вивезти: більш ніж 60 тонн паперу, принтери, сканери, комп’ютери, два сервери з сайтом та архівом із 1994 року…
Ми зрозуміли, що навіть повернувшись до Херсона, не буде на чому працювати. Тому вирішили рухатися далі.
Читати також: «Ми б і до ядерної війни пристосувалися». Переселенець зі Слов’янська готує волинську шаурму
Книга – не їжа, але люди не відмовляються від неї
У нас з Михайлом ніколи не було своєї книгарні, але ми постійно мали стосунок до літератури. Я брала участь у книжкових виставках, інших літературних заходах, де знайомилася з авторами – багатьох із них редагувала.
З жодної книгарні не поверталася з порожніми руками. Тому чоловік вирішив, що вигідніше мати свою. Просто тепер покупки на більші суми, і всі новинки можу потримати в руках.
Розумію, що книга – це не їжа і не засоби гігієни, тобто вона не є річчю першої необхідності. Проте люди продовжують читати навіть зараз.
Я й сама, виїжджаючи з Херсона, взяла з собою два чи три ящики книг з минулорічних виставок, які не встигла прочитати. Пів машини займали книги, ще пів – дитячі іграшки. І зовсім трохи особистих речей. За перші кілька місяців прочитала приблизно 60 книг. Так я вимикала мозок та поринала у вигадані світи, чим витягла себе з шоку та відчаю. І таких, як я, дуже багато.
Кажуть, молодь вся у смартфонах, нічого не читає. Це неправда. Молодь справді сидить в Інстаграмі, Тік-Тоці, але також читає книги. Зараз до нас заходить дуже багато саме молодих людей. Пенсіонерам здебільшого, на жаль, нові книги – це дорого, а молодь може собі дозволити приємність.
Звісно, відкривати книгарню було страшно. Починати новий бізнес лячно навіть не під час війни, не те що тепер. Як наважились? Ми просто виходу не мали.
Херсон був окупований, друкарня розграбована.
Вирішили спробувати взяти участь у державній програмі «Е-робота», у рамках якої можна отримати грант до 250 тисяч гривень на відкриття бізнесу. Подати заявку в «Дії» було нескладно, але перед цим ми 1,5 місяця готували бізнес-план.
Прорахували всі цифри. Для цього ми промоніторили конкурентів: обійшли всі книгарні Рівного, Луцька, Тернополя, Хмельницького, в Києві були навіть на книжковому ринку «Петрівка», поїхали в Житомир, Вінницю. Поспілкувалися з продавцями, власниками, дізналися, який попит на книги зараз. Зрозуміли, що попри війну, дорожчий папір і друк, попит не зменшився. Люди, які любили читати, продовжують це робити.
Непросто також було знайти приміщення, яке б відповідало нашим побажанням. Шукали саме в центрі міста, щоб відвідувачам було зручно. Навіть за рогом можна знайти приміщення з набагато дешевшою орендою, але ефект вже був би зовсім не той. Розташування відіграє дуже важливу роль.
У серпні ми подали заявку і вже за кілька тижнів пройшли співбесіду, після якої почули: ви отримаєте грант. 245 тисяч витратили на обладнання: стелажі, комп’ютер, програмне забезпечення, стіл. Добре, що постачальники погодилися на відтермінування платежів, бо грантові гроші ми чекали близько трьох місяців.
Книги ж купували самостійно з власних збережень. Також ремонтували приміщення.
Відкритися змогли 1 листопада.
Налагодити співпрацю з видавництвами допоміг досвід із попереднього життя. На виставках я бачила, що більшим попитом користується. Також як читачка розумію, що буде продаватися. Наприклад, зараз Ремарк зі своїми воєнними книгами переживає нову хвилю популярності. Дитячу літературу купують постійно, нон-фікшн, зокрема бізнесові книги, психологію, з художнього – фентезі.
У нас немає і не може бути книг російською. Хоча інколи покупці запитують про них, це моя принципова позиція.
Коли працювала редакторкою літературного журналу, в правилах прописала: тексти тільки українською. У нас був лозунг «Об’єднуємо Україну мовою». Я знаю, що продаючи книги російською, можна більше заробити, бо цільова аудиторія є. Літературний журнал мав би вдвічі або втричі більше читачів, якби виходив російською, але що тоді було б з українською літературою?
В мене особисто ще з 2010-го року відторгнення російської, попри те, що жила в Херсоні, де її багато. А в світлі останніх подій і мови не може бути про книги російською. Якщо випадково щось потрапляє з видавництв, одразу повертаю.
Ми – 16-та книгарня в місті і шоста в центрі. Тому конкуренція є, але стараємось ціни не задирати і лишати такі, які рекомендують видавництва. Людям це подобається. Хоча, звісно, ціни постійно ростуть. Закінчилась одна партія, замовляємо іншу за місяць, а вона вже дорожча. Проблема в тому, що більшість потужних друкарень у Харкові. Окрім обстрілів, тепер заважають відключення світла. Папір раніше був з росії – очевидно, його там більше не можна купувати. Все це впливає.
Проте коли займаєшся улюбленою справою, тим, що подобається, в тебе точно вдасться. Цікавий факт – у нас був дуже великий конкурс на продавця. На два місця подали десь 160 заявок. З них половина прийшла на співбесіди – тиждень їх проводили. У першу чергу відсіяли тих, хто не читає. Парадоксально, але було багато таких людей. Ми ж шукали не просто продавців, а консультантів.
Читати також: «Їхали, куди очі бачили». Як 60 переселенців живуть в колишньому санаторії на Волині
За дві години в Херсоні нарахувала 50 вибухів
11 листопада, у День звільнення Херсона, я багато працювала – купу повідомлень у Телеграмі змогла відкрити тільки в кінці дня. А тоді наша працівниця Катя каже: «Дивись, Херсон звільнили». А я: «Та ні, це якийсь фейк». Не могла повірити, бо військові на підступах до Херсона були вже дуже довго.
Вона ж наполягала: «Наша армія, прапор – в центрі міста». Я розплакалась.
Здавалося, що тоді зраділи визволенню всі, крім херсонців, що давно виїхали, бо розуміли, що росія зробила з містом, як познущалась над ним. Його перевернули, потрощили і згвалтували. Ми розуміли, що звільнення – це ще не кінець, росіяни так просто звідти не підуть. Хоча у Херсоні люди святкували.
Недавно ми з чоловіком їздили в Херсон і провели там 34 години. За перші дві години я нарахувала 50 вибухів. Потім просто перестала рахувати, бо вони були постійно.
У нашу квартиру ми нормально зайшли, зібрали речі. А в квартирі покійних батьків чоловіка хтось змінив замки – ми не змогли туди потрапити. Не ризикнули ламати замки, бо невідомо, що там. Та й прилетіти може у будь-який момент.
Деякі наші співробітники лишилися – їм просто нікуди подітися. У місті знову немає світла, води, тепла. Я взагалі не знаю, як там жити. Пощастило, що в день нашого приїзду якраз дали світло і ми змогли нагрітися. Це була удача, бо електроенергії знову немає.
Наш син ходив у дуже класний садочок, тому ми з чоловіком вирішили провідати виховательок. Привезли їм шоколад і дві баклажки води. Воді вони більше зраділи – там вже інші цінності в людей. Ніби посміхаються, а очі сумні.
Люди не такі, як були. І місто, як привид. Можеш проїхати вулицею і не зустріти жодної людини.
Я дуже довго чекала на дозвіл з’їздити додому і рада, що вдалося. Зараз вже не ризикнула б – настільки інтенсивні обстріли. Це просто жах. Росіян треба відігнати подалі до Криму, а тоді – і звідти.
Попри те, що я виросла в Рівному, повернення сюди не було моїм вибором. Поїхати з міста – це мій зважений, обдуманий крок. У мене з’явилася сім’я – я їхала в Херсон з відкритою душею. А от залишити його – це вже не моє рішення. І через це я постійно чіпляюся за минуле.
В Рівному мені комфортно, але й не зовсім, як вдома. Друзів тут мало залишилося і за цей час ми майже ні з ким не бачилися. У всіх своє життя – всі звикли, що я вже не тут.
Я ніколи не пробачу росіянам те, що вони зруйнували наше життя і вкрали дитинство у мого сина. Те, що він у 5 років розуміється на військовій техніці. Знаєте, що він попросив на День народження? Сказав: «Я хочу, щоб мене діти з групи привітали». Я попросила батьків одногрупників зняти відео і це був найкращий подарунок. Кращий навіть за іграшки. Він те відео з травня досі дивиться. Інколи задумається і каже: «Я починаю забувати Херсон».
Зараз у нас на вході написано «Ми з Херсона». Хтось помічає це, хтось – ні. У Рівному люди з відкритою душею. Ніхто не каже: «Понаїхали тут». Хтось спеціально йде, щоб підтримати, хтось – просто в книгарню. Ми не торгуємо цією історією, а просто ділимося нею з людьми.
Найближчим часом повернутися в Херсон не вийде, тому мусимо працювати і будувати життя тут. А може, колись ще відкриємо книгарню в центрі Херсона.
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
