«Залізну воду» я дочитала увечері напередодні. Потім ми жартували, що це нам, лучанам, ця книжка якась дуже близька. Бо глянеш на обкладинку – і наче на Театральному майдані стоїш, от вона – наша Леся… Десь би в іншому місті далеко не кожен впізнав би, що то за образ жінки починає третій роман Лаюка.
«Мирослав Лаюк увійшов до 10-ки найкрасивіших чоловіків»… – читала в неті поміж історіями «Залізної води».
Запитала, як йому – в тій десятці. Сміявся. Каже, розвеселила ця новина свого часу.
– Давайте візьмемо каву тут, – киваю дорогою на «Кава Авеню» десь біля Костя Шишка.
– А давайте, я зазвичай сиджу в Луцьку з кавою там, де «Книжковий пасаж». То у вас дуже несподіване місце: книжковий пасаж, книжок нема, дядьки п’ють пиво… – відповідає Мирослав.
Далі сміюся я – й розказую про пасаж, про першу луцьку піцерію, яка навпроти, про луцьку «Лакомку», вільнодумців 80-х і те, зрештою, що ця вулиця була Радянською, а стала вулицею Лесі Українки…
* * *
У найновішому своєму романі письменник Мирослав Лаюк розповідає про дорогу Лесі Українки до села Буркут десь на краю Карпат. Дорогу, яку вона долала після смерті Мержинського в надії підлікуватися (зцілити душу) «залізною водою» подалі від людських очей.
Я теж пропоную Мирославові – дорогу.
Від Лесі у центрі Луцька, на площі, – до Лесі у луцькому будинку Косачів.
Рівно о 9-й Мирослав Лаюк виходить нам на зустріч із готелю «Україна». Ранок. Хмарно. Для розминки – говоримо про погоду… І зрештою, долаємо цей шлях за жартами, кавою, обговорюючи дуже свіжі луцькі спогади Лаюка, а завершуємо десь у нетрях Старого міста за столом із бузком у трилітровій банці.
Луцька літературна резиденція «Місто натхнення» стартувала 17 травня. Проєкт покликаний популяризувати Луцьк та його локації. Суть проста: 5 письменників живуть у місті по тижневі. Вживаються у нього, вслухаються – а тоді мають видати на-гора щось написане за луцькими мотивами.
Результатом резиденції стане збірка творів (оповідань, есе, новел), створених резидентами в межах резиденції та під її впливом. Твори, в яких Луцьк є місцем подій, героєм чи містом персонажів, покликані популяризувати місто в українському та європейському мистецьких контекстах як таке, що приваблює туристів.
У доробку Лаюка – кілька збірок поезій, три романи. Серед найвідоміших - роман «Баборня» (2016, «Видавництво Старого Лева»), що увійшов до короткого списку літературної премії Книга року ВВС у 2016-му, та зовсім недавній роман «Залізна вода» (2021, «Видавництво Старого Лева»). У Луцьку до цього Мирослав Лаюк був один єдиний раз, у 2019-му: приїздив на презентацію своєї книги поезій «Троянда» до «Книгарні Є».
Більше про події резиденції дивіться ТУТ
«Для мене панкейки – то пляцки»
- Ви вже знаєте, яка на смак луцька кава? Де – добра?
- Я не знаю всіх місць, але в книгарні біля головного корпусу університету мені радили цю вашу кав’ярню біля собору, сказали, що вона зветься в народі: «під соснами». Я там був, чув збоку типові невимушені бесіди про світову змову й погоду, колоритне, скажу вам, місце й кава там смачна.
- О, то легендарна кав’ярня. Там любили кавувати ті, хто в 90-ті був серед рекетирів. Там люблять кавувати адвокати і правоохоронці. Є багато лучан, які починають ранок з кави «під соснами». І насправді там ялинки. Уже встигли Луцьк роздивитися?
- Так, а скільки того Луцька, щоб не встигнути? Хоча я не сказав би, що для мене Київ дуже великий. Живу тепер ближче до центру. Я не з тих, що сидять десь і працюють, я отак собі ходжу, ходжу… Майже щодня обходжу з Подолу, на Майдан, далі трохи Урядовим кварталом, до університету Шевченка, «Золотих воріт» - і спускаюся назад. То фактично весь центр, і я майже кожен день долаю цей шлях. Це десь 15 тисяч кроків.
- Які луцькі локації ви точно радили б відвідати друзям? Є такі?
- Є, звичайно. Найперше – Луцький замок. Неймовірної краси будівля, яку більшість українців бачили тільки на 200 гривнях. А дарма. Поряд ресторан «Корона Вітовта», де частково відтворюються страви 1429 року - події, з якою цей замок насамперед асоціюється.
Друге таке місце – то підземелля. Нещодавно під вежею Чорторийських відкрили і почали реставрувати підземні ходи, які з’єднуються з підземеллями костелу Петра і Павла. Це неймовірно інтригує, зважаючи на те, що площі гігантські, а велику частину ходів ще не розкопано.
Одне з найцікавіших місць, в яких я був, – це найдовший у Європі житловий будинок. Унікальний, мало з чим порівнюваний досвід. Потрапити на дах було досить складно, однак мені неймовірно допомогла Катерина Теліпська, начальниця управління туризму та промоції міста. В неї шалена любов до рідного міста, але не тільки, бо ще й дуже багато втілених ідей. Сподіваюся, зробити можливим відвідування даху цієї будівлі для інших – це придатна до життя ідея. А ще – сучасний, багатий на експонати, фаховий і дуже непровінційний музей Корсаків, музей Волинської ікони, стара синагога, краєзнавчий музей (з листами Лесі), музей Косачів, кафе «під соснами»…
...Ви яку каву будете? Давайте я вас пригощу.
- А давайте. Хай буде))
- «Йой, най буде». Знаєте мемчик? Ні? Зараз знайду…
* * *
- Ви приїхали до Луцька потягом. І мали нагоду побачити його очима туриста. Що найперше кинулося в очі?
- От найперше, те, що потяг прибуває о 5-й ранку – і з цього все починається. Мені пощастило, бо мене зустріли. А зазвичай би людині, яка приїхала о 5-й, не було б де подітися. Щоб їхали туристи, має бути все зручно.
Загалом, я все уявляю так. Передусім Луцьк – дуже перспективне місце для інтенсивного туризму. Але туризм – то для багатьох насамперед інфраструктура, то передусім прибування поїзда в зручний час, не «поїзда» навіть, а «поїздів», бо замало звичайної присутності пам’яток, навіть першорядних. Уявіть біля Луцького замку купу різних сучасних кафе з терасами та вітринами. Всі – там, щось собі роблять, студенти, гості, містяни… А тепер це все-таки певне місце «скраю». Однак я його чітко бачу центром, і, сподіваюся, вже скоро.
- Так, і ми в Луцьку постійно про це говоримо.
- …Воно все ще дуже легко може ожити..
о 5-й ранку – і з цього все починається»
- Які у вас враження від зустрічі з Луцьким міським головою Ігорем Поліщуком?
- Він – один з тих, хто ініціював ідею літературної резиденції, надіслав мені красивого листа. Цікаво було побачити цю людину. Бо літературні резиденції – це зазвичай практика дуже європейська, далека від українських широт. Враження від зустрічі у мене хороші. Важливо, щоб молодій недавно обраній людині дали час себе показати. Та наразі поганих відгуків я не чув. Зрештою, я ніколи луцькою політикою не цікавився. Не було потреби
- Чому ви погодилися на цей проект: тиждень жити в Луцьку, вділити час на луцькі мандри, на ці всі численні зустрічі й коментарі журналістам та решті? Це не втомлює?
- По-перше, мій останній роман - про Лесю Українку, а Луцьк – то місто, що пов’язане з Лесею так чи інакше. А все, що з нею пов’язане, мені цікаве.
По-друге, це Луцьк зі старою міською культурою лицарства і в принципі середньовіччя міського. Це мене сильно цікавить.
У нас так склалося, що основні українські концепти прописуються здебільшого через хліборобський селянський дискурс. Зрозуміло, що він дуже повновидий і багато в чому нас насправді показує. Це той дискурс, який задали Шевченко, Франко і так далі. Натомість інший дискурс (аристократичний, міський) у нас мало присутній.
Я це пояснюю Радянським Союзом, який багато що спрощував, навіть Лесю Українку, в якої абсолютно аристократична родина і яка жила явно не як пролетарка. Я згадую її листи, як вона то у Венеції, то в Стамбулі, як мислить про те, що непогано було із Сан-Ремо з Трушем поїхати в Монте-Карло…
що спрощував, навіть Лесю Українку»
Повернуся до моєї мотивації відвідати Луцьк. Тут також є й дуже просте пояснення: локдаун. Я не сказав би, що на мене сильно це вплинуло. Письменницька робота така, що коли ти знаєш, що тобі робити, робиш це попри все. Однак коли є нагода десь виїхати, то чого б нею не скористатися, а тим більше виїхати в Луцьк. Мені подобається, що це резиденція коротка, тому що все одно надовго з Києва виїхати важко, є багато різних проектів, задля яких ти мусиш бути близько.
І нічого не втомлює, ні. У мене звичний режим значно насиченіший. Все це я мислю як щось таке інше. Коли в Києві інтерв’ю, то я ходжу на нього як на роботу. А тут все в такому курортному режимі.
- Ми з вами йдемо вулицею Лесі Українки, яка колись була Радянською. Мало того: є багато лучан, які на запитання: «Де це?», тобі досі скажуть: «Там, на Радянській». І це так символічно, коли говорити про Лесю і її радянський образ, створений ідеологами того часу. Мої шкільні спогади про Лесю Українку – це, як ви вже згадували: «співачка досвітніх вогнів». А ваші?
- У мене зі школи враження про Лесю далеко не найкращі, це не пов’язано з вчителькою літератури, бо вона в мене була хороша. Просто це так, бо в школі вивчають переважно лірику Лесі Українки. Тоді як найсильніші речі у неї – драматургічні. Навіть «Лісова пісня» подається через щось таке, що в мисленні сучасної молодої людини дуже застаріле. Натомість якісь вершинні тексти на кшталт «Касандри» у школі не згадуються. Це дуже дивно. До речі, зі Стусом так само.
* * *
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Відкрийте його для Мирослави. Репортаж з будинку Косачів у Луцьку. СВОЯ ІСТОРІЯ
Я розказую цю історію Мирославові, поки піднімаємося сходами. Ми вмощуємося за столом, на якому стоїть букет бузку.
– Бузок – як той, що росте у мене вдома у Карпатах, – раптом згадує він
І додає:
– А пригадуєте у «Залізній воді» є фрагмент про бузки. Там герой малий Богдан із дівчинкою ходять поміж бузками і вишуковують оці три- і п’ятилистники, а потім їх продають за 5 копійок людям?
Він придивляється до бузку – і наловченим рухом за кілька секунд знаходить квіточку з 5-ма пелюстками… Кращого контексту, щоб говорити про Мирослава Лаюка, його творчість і його візію Лесі Українки – не знайти)
«Взагалі не боюся, що думають лесезнавці»
- Мені запам’яталася фраза з роману «Залізна вода»: «Хто живе в горах, то в гори не ходить». І одразу подумалося, що це – як про ці стіни. Тисячі лучан живуть навколо – і не були тут жодного разу. Може, й не здогадуються, що так можна…
- Про гори це правда. Я почав у найвищі, відомі гори ходити тільки тоді, коли вже навчався в університеті. А до того –ні.
- Розкажіть про «ваші гори»: про те, звідки вийшов Мирослав Лаюк, де ваша пуповина закопана. Я думаю, це певним чином і сформувало у вас певне бачення світу.
- Я з Івано-Франківської області, з Карпат. Народився у селі Яворів. А коли йшов до школи, ми переїхали під місто Косів, там я вчився в Косівській гімназії.
Мама у мене вчителька, тато – автомеханік. Діди і баби - всі прості сільські люди. Вони любили читати. Один дід знав кілька мов, бо ходив у польську школу, знав польську, також вивчив німецьку добре. Інший дід постійно виписував книжки, причому йому приходила якась така цікава світова література. Недавно рився на горищі - й знайшов книжку з Ісландії, наприклад.
Тітка розповідає, що і дід, і його сусіди, звичайні сільські чоловіки мали щось схоже на книжковий клуб. Вони читали, ділилися, обговорювали якісь книжки. По-моєму, дуже цікаво й екстравагантно. Уявіть собі: Карпати, бирки блеють… «Бирка» - овечка, «блеє» - мекає. І тут - дядьки з книжками.
- Десь я прочитала ваші слова про те, що «особливо багато віршів я пишу в місцях, в яких ще не бував». Чи були за ці кілька днів у Луцьку такі моменти, в які вам писалося? які хотілося сісти і заримувати?
- Я тепер віршів не пишу.
- Зовсім?
- Поки що так. З віршами інакше, ніж з прозою. Вірш надумався, ти його сів і записав. А надумався – то дві секунди. З прозою треба ходити, думати, а потім сідати і писати. Коли я ходжу іншими місцями, то дуже багато собі надумую. Це не обов’язково щось побачити конкретно: наприклад, побачив замок – написав. І так не тільки в мене, а в будь-кого. Просто бачимо щось красиве – і перебивається звичайне мислення, а в такі моменти народжується або творчість, або інші форми думки. Тому важливо письменнику бути в інших містах. Тоді до нього повертається гострота зору, коли ти не ходиш звичними місцями, а перериваєш свій маршрут. Тоді ти бачиш деталі.
- Чому зав’язали з віршами?
- Я не зав’язав. Просто тепер – так, потім буде - не так. Паралельно роблю багато різних проектів.
- Як ви почали писати?
- Я навчився і читати, і писати задовго до школи. У мене була дуже хороша перша вчителька, давала нам рими, з якими ми мали писати вірші. У нас вірші писав майже весь клас. Десь розповідав, що мене ще до школи моя баба Катерина (до речі, недавно дізнався, що для багатьох оце слово «баба» звучить грубо і незвично)…
Так-от, баба Катерина ткала ліжники, такі гуцульські покривала. Я написав їй вірші про їжачка. Десь його нема вже, але вона сказала тоді, що я «мале брехло», що я це десь «скатав» в якійсь книжці. Я відповів, що якщо вона така мудра, то хай знайде де. Вона шукала і не знайшла (сміється, - авт.).
У школі багато писав. Але це таке було школярство, однак ти банально вчишся строфи. Іноді дивлюся на вірші тих, хто починає пізно писати і бачу цю важкість у ритмі, вимушеність. Але коли ти це все проходиш у школі, то потім взагалі пишеш – і про це не думаєш. Артюр Рембо вчився в ліцеї, знав давні мови і писав олександрійські вірші, а дуже багато говориться, що Рембо – це така чиста і позбавлена будь-чого попереднього поетика. Насправді – щоби створити нову форму, треба зруйнувати стару. Є винятки, але це зазвичай так працює.
свічник латунний у домі, де я жив»
- Була така людина, яка «зробила» Мирослава Лаюка? Хтось вплинув? Хтось вчасно зустрівся? Хтось допоміг?
- Коли мене питають про письменників чи коли я почав писати, ті всі питання не мають сенсу. Тому що значно важливіше, коли людина починає мислити світ образами і може перетворювати світ на свій світ. Коли ти дивишся на вазу з бузком – і вона тобі маленька корівка. Я кажу зараз будь-що, але я про те, що ідея перетворювати світ – найголовніше. Коли ти малим ходиш, дивишся на хмари і бачиш вершника без голови, то там народжується творчість. І немає значення, чи вона стане поезією, чи дизайном автівок.
У мене є вірш про те, що на мене вплинув свічник латунний у домі, де я жив. Я пам’ятаю досі той свічник, де ми ставили великодню свічку, там такі викривлення, якась готичність… Іноді більше може вплинути навіть музика.
- А яку музику слухає Мирослав Лаюк? Я помітила, що у «Залізній воді» дуже часто згадується Rammstein. Саме під музику цього німецького метал-гурту там читають Лесю Українку, наприклад.
- Дуже різну, переважно стару. Я люблю Девіда Боуї, Леонарда Коена, The Prodigy, Чайковського. У мене є кілька пісень, які коли я чую – все. Дуже заходить пісня «Heroes» Девіда Боуї, навіть на рінгтоні колись стояла. Люблю па-де-де із «Лускунчика».
- Не граєте?
- Я ходив два роки на піаніно, але це не увінчалося успіхом. Двоюрідні сестри грали на піаніно, всі вважали, що треба й мені. Щось не склалося, хоча я тепер шкодую. Шкодую, що не маю цього базового інструментарію, який маю з поезією. З поезією зявляється ідея – і я можу її швидко втілити. З музикою так само є багато ідей, але це не так легко, неможливо у моєму випадку.
- Чи не боялися ви, вирішивши написати про Лесю Українку роман, наштовхнутися на критику лесезнавців? Тут же є ризики: стосунки з Кобилянською, Мержинський, листи… Це ж будуть читати, порівнювати…
- Я взагалі не боюся, що подумають лесезнавці, ні крапельки. Пишу, що мені хочеться і що вважаю за потрібне. Ну, а що лесезнавці? З мого боку є моя приватна історія про Лесю. Все, що я можу зробити, - це вивчити доступні матеріали про неї та її творчість. Але ж ви розумієте, що це роман, для якого не було ціллю подати Лесю «науково». Це не роман-біографія. Так?
Для мене значно важливіші дві речі: що Леся – це передусім ідея і що в кожного вона розгортається по-своєму. Це те, що робить Лесю важливою нам: як ми застосовуємо її до себе. Власне, про це й роман.
Навіть якщо взяти цю обкладинку і пройтися не Луцьком, а якимось іншим містом, то я не впевнений, що багато хто скаже, що на обкладинці Леся.
- Ця обкладинка мені справді – дуже «луцька»… От глянеш – і вже на Театральному майдані.
- Через те я й кажу, що у вас би й вгадали. До речі, дуже гарний у вас цей пам’ятник Лесі Українці в центрі міста.
«Дякую, що не питаєте про успіх»
- Коли пильніше дивишся на вашу біографію і життя поза книжками, то гортаєш сайти в гулі – і бачиш: Лаюк у 10-ці найгарніших молодих та успішних, Лаюка назвали найперспективнішим письменником… Ну, і так далі. Як ви сприймаєте ці всі модні рейтинги? І премії взагалі, яких у вас чимало. Чи є премія-мрія?
- Щодо «найгарніших» - то це було весело. Не знаю, як таке коментувати. Якщо це додасть читачів - я тільки за)). Щодо премій, то це важливо, бо це також можливість для книжки бути почутою для більшої кількості людей. Однак не сказав би, що особливо переймаюся тим, що мені дали якусь премію або не дали, так - то так, ні - то ні.
Якщо і не спала на цьому ліжку, то бачила цю грушу»
Премії – це, по-перше, конкретні люди, які мають конкретні смаки; по-друге, у них своє уявлення, якою має бути література. Але премія – це така можливість для книжки бути почутою для більшої кількості людей. Я не сказав, би, що я зневажливо до цього ставлюся. Це важливо. Але щоб я дуже вже переймався тим, що мені дали якусь премію чи не дали, то – ні.
- Ви проїхали цю дорогу з Луцька до Колодяжного. Були в маєтку Косачів. Ці музейні будинки саме збираються рестарувати-ремонтувати. Чи відчули ви там оту основну емоцію, яку мають створювати такі місця, атмосферу Косачів? Чи все ж побачили «совок» (вибачте, що так грубо, але раптом)?
- Тепер все, що потрібно від музею, це власне оця атмосфера. Бо експонати ми можемо бачити онлайн. До них легко дістатися: якщо копія ручки Лесі Українки є в Колодяжному, а в Києві – оригінал, то ми можемо легко поїхати і подивитися. Тепер важливіше, чи це місце викликає у тебе емоції, чи ні. То викликає.
Ти розумієш, що тут була Леся. Якщо і не спала на цьому ліжку, то бачила цю грушу (яка лишилася, до речі, на території маєтку), десь тут бігала, ось ці люди, які розповідали Лесі та Олені Пчілці про Мавку, і так далі.
Мені здається, тут ідеться не про радянскість музею в Колодяжному, а про те, як знайти нові ключі. Якщо немає оригінальних експонатів, то це не означає, що не треба в принципі щось робити. Досить цікавий музей, який потребує вливання коштів, новіших підходів, інтерактиву й так далі. Це місце перспективне, бо воно недалеко від Луцька.
а про те, як знайти нові ключі»
У мене ж є ця ідея в романі: герой хоче збудувати готель і такий маршрут Лесі до цього місця. У нашій країні ще чомусь дуже ігнорується туризм, пов’язаний з видатними діячами. Наприклад, я був у Південній Африці, там величезна частина туристичної інфраструктури пов’язана з Нельсоном Манделлою. В Іспанії велика частина туризму крутиться на Дон Кіхотові та Сервантесові. У Польщі на Шопенові і не тільки на ньому. На Волині це могли б бути Косачі.
Ви запитували про премії... У Лесі Українки не було премій.
Ми знаємо, що найкраще, що вона написала, - драми, які не були ставлені в театрі за її життя. Уявляєте? Найкраще, що написав, - і не мати цьому втілення. Вона про це дуже багато пише в листах до мами. Причому вона дуже любила театр. Їде в Берлін – пише, що передусім іде в театр. У Києві каже, що в неї мало грошей, але вона їх витратить на театр. У Сан-Ремо вона шукає опери. Театр вона шукає скрізь. Що перекладає? Перекладає Ібсена, Стріндберга та Метерлінка – стовпи театру. Кільки днів тому я був на постановці «Пер Гюнта» Ібсена у театрі Франка: дивишся – і бачиш «фольклорні мотиви», як у Лесі. Її драми сприймалися холодно, навіть Франко, який визначав Лесю як головну письменницю, не дуже сприймав її драматургію. Пройшло сто років – і ми маємо останнім часом кілька дуже хороших постановок за Лесею. Це «Камінний господар» Уривського чи «Verba» Маслобойщикова, недавно був на «Касандрі» Петросяна...
Виглядає на те, що прийшло сто років – і виявляється, її драма неймовірно придатна для сучасного театру, а не дуже була приваблива для театру тодішнього. Вона, до речі, ганить тогочасний народницький театр, де українців показують спрощеними примітивними селюками. Уже перша її драма «Блакитна троянда» - про жінок інтелігенток, про істерію, розмови про символістів, композиторів, і це дуже тоді вибивалося з того, що писали. Це – така програма, за якою вона йшла і, виходить, що не сходила з цього шляху, незважаючи на те, що їй говорили.
Мало того, захищала від нападів критиків свою подругу Ольгу Кобилянську, Василя Стефаника, Коцюбинського та інших модерністів. Уявіть: захищати цілий напрям і писати, що це всі інші застаріли. Писати Франкові, що він, може, й пише важливі речі, але вони формально недосконалі. Франкові! Вона каже: замало писати «патріотичні віршики», їх треба писати добре. І це така важлива думка в сучасному контексті.
- Про що я вас не спитала?
- Повертаючись до того, про що ми говорили, зокрема про премії, списки, про Лесю. Дякую, що ви не питаєте мене про «успіх»)). Про це часто чомусь запитують, бо це такий фетиш сучасної молодої людини. Що це - швидкі гроші, швидка слава і величезна кількість лайків? Якщо за такими мірками сприймати Лесю, то вона не досягла успіху.
Але з іншого боку, вона робила те, що хотіла. І саме це стало придатним через сто років. Тепер її голос мусить бути підсилденим. У радянський час він був викривленим.
Коли говорять про успіх, то то треба зважати не лише на кінцеву мету, а на шлях, яким ми йдемо. Бо шлях так само важливий.
Мені це виглядає новим фетишем сучасної молодої людини»
...Будинок Косачів зсередини, зізнався письменник, він чекав застати більш забутим, ніж то виявилося насправді. Але ті стіни були тільки маленьким фрагментом з побаченого у місті, де мусив провести 7 днів у пошуках луцьких тем.
Розмову з Мирославом Лаюком ми почали з дороги. З дороги від Лесі на Театральному – до Лесі у старому будинку на Драгоманова. І словами про дорогу й закінчили. Бо ...«то треба зважати не лише на кінцеву мету, а на шлях, яким ми йдемо, шлях так само важливий», каже Мирослав Лаюк.
За час луцької резиденції він пройшов трохи «луцьких шляхів», а от на що спровокує письменника цей досвід, побачимо ген згодом.
Чи то буде есе про те, як хтось написав на паркані «Леся, вибач» поблизу місця, де впав старий ясен.
Чи історія про дивну луцьку кав’ярню «під соснами».
Чи...
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Ірина КАБАНОВА
P.S.Організатори проєкту Луцька резиденція «Місто натхнення»: управління туризму та промоції міста Луцької міської ради спільно з творчою агенцією «Баляндраси» (м. Київ). Партнери проєкту: програмна директорка Litosvita Світлана Привалова, менеджерка культурних індустрій Ірина Плехова, менеджерка книжкових проєктів Юлія Лактіонова, видавництво «Комора», сайт Yakaboo, компанія «Типографія від А до Я», а також партнер-меценат міжнародна рекрутингова компанія Jobian.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
