«Луцьк мені відкрив Покальчук». Любко Дереш. Розмова на залізниці, якої… нема. #МІСТО НАТХНЕННЯ

Якось у культового українського письменника Любка Дереша запитали:

- Які свої книги ви рекомендували б читати дітям?

- Я б їх не рекомендував дітям, відповів той.

Ми бродили місцями, які не доступні… дітям. Не те, щоби зовсім. Умовно.

То була колія. Вагони з написами «жесткий» і «Юність», зачинена станція луцької дитячої залізниці з назвою «Росинка», яка колись давно була «Піонерською», мовчазне фортепіано в кутку спорожнілої кімнати, яке можна побачити у віконце намертво закритих дверей. 1,5 км колії повз Сапалаївку та старий ботанічний сад. 7 хвилин руху потягом. Тільки він уже не рухається. 

...З собою сюди я прихопила книжку Дереша «Спустошення», бо назва дуже пасувала контексту локації, в якій ми зустрілися.

 *  *  *

Юність давно позаду. Любко Дереш – 36-річний класик. На його книжках вже встигло вирости покоління.

Ми розмовляємо про те, як відкривати міста, про Луцьк і Дереша, про Дереша в Луцьку, про те, що прийшов час, коли радянська спадщина, складна і неоднозначна, має стати культурним простором і «говорити» про важливе.

Письменник Любко Дереш приїхав до Луцька і тиждень жив у місті у рамках спецпроекту «Луцька літературна резиденція «Місто натхнення». Він вживався у луцький простір. Знайомився з луцькими людьми. Пробував розкусити, який же він, той Луцьк, на смак, якщо ти в ньому не транзитом на час презентації.

...Ми домовляємося зустрітися навпроти обласного краєзнавчого музею на Шопена. Просто тому, що це місце зручно гуглиться.

Любомир запевняє: добереться сам. Я деякий час чекаю, але щойно під стінами музею з’являється Любко Дереш, з дверей установи вибігає незнайомка зі словами: «Я дивлюся – це ж Дереш! Дереш же поруч – і я побігла вас зупинити. Ви не можете до нас не зайти!».

Не планували, але тепер це – гріх. Любомир всміхається, я – теж. І ми вже за кілька секунд на задньому дворі музею. Зі словами: «О, клас!» - Дереш розглядає дивну луцьку «ракету» (макет ракети «Восток» - це такий радянський спадок, який давненько стоїть за стінами установи, але тільки віднедавна став частинкою нового музейного простору). Поруч – «декомунізоване» погруддя луцькому комуністові Бойку підпирає стіни. «Це теж клас! Була б чудова алея з вчорашніх…» – міркує Дереш.

Йдемо далі. Ловимо сонце в колонах палацу учнівської молоді (дуже інстаграмне луцьке місце). Далі  до «луцького слоника» - і я розповідаю про те, що колись, згадувала луцька краєзнавиця Наталія Пушкар, тут, крім Слона, була і Моська. Тільки невідомо, з якого дива у 50-ті роки в Луцьку поставили цю скульптурну композицію з героями байки Крилова.

Дерешу, письменнику, якого боготворили підлітки (і які самі часто є героями його творів) та який сам написав свій легендарний роман «Культ» у 16-ть, дуже пасують ці місця. Таке собі потойбіччя Луцька для тінейджерів.

Але це вже інший Дереш, здається. Він проходить «крізь» арки станції «Росинка» луцької дитячої залізниці і каже, що вони схожі на… вірменську церкву. Мимоволі радянська спадщина, яка навколо, піднімає нагору низку непов’язаних тем. Про війну і пам’ять, наприклад.  І я чую, що роман, який зараз пише Дереш, зветься «Фейк».

Говоримо просто – сидячи на підніжках вагонів.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Бузок і НЕрадянська Леся. Мирослав Лаюк у будинку Косачів, розмова про Луцьк. #МІСТО НАТХНЕННЯ

«Цей несподіваний вокзальчик мені дуже симпатичний»

– Це ж не перший приїзд до Луцька, як ви це місто собі відкрили?

– Уперше Луцьк мені відкрив Юрко Покальчук (письменник, син літературознавця і викладача Луцького педінституту Володимира Покальчука, – авт.). Ми якось із ним сюди приїжджали. Юрко мені показував Луцьк і знайомив з цим містом. Тому це місто у мене асоціюється з ним у першу чергу. Але є також тут певні друзі. Ну, й звісно, це література. В основному все, для чого я сюди приїздив, - це якісь читання, фестивалі, презентації…

– Цікаво, яким Луцьк показував Юрко Покальчук? Чи були ви у його родинному будинку, який досі стоїть на одній із околиць?

– Ми тоді поверталися з львівського форуму на Київ. Це був десь 2006-й. Дорогою на Київ, ми заїхали до Луцька, Юрко постійно розповідав якісь історії. Трохи – про свою родину, трохи – про те, як він виростав, переїхав до Києва, як утікав потім з того міста на північ, бо були обшуки і його попередили, що можуть арештувати (за те, що він має певну літературу, там Борхеса, Кортасара…).

Так ми й потрапили у той його родинний будинок. Там була стара Юркова бібліотека. Він навіть дав можливість вибрати щось собі на згадку, і я вибрав кілька книжок. Було дуже здорово, бо саме така тепла суха осінь, вересень, красиво. Добре, коли є люди, які тобі приязно відкривають це місто.

А потім якось, власне, було якесь луцьке місце: чи то «Човен», чи то «Човник»… (очевидно, йдеться про луцький заклад, пивний клуб «Оболонь», який у народі звуть «корабликом», який часто був місцем для виступів творчих людей, – авт.). Спілкувалися там з місцевим товариством, здорово було. Можна було трішки подивитися на замок – і ми ходили на оглядову екскурсію. Хороші перші враження допомагають потім скласти наступні.

– Луцьк уперше практикує таку інтригу, як літературна резиденція. Як ви сприйняли пропозицію трохи тут пожити і написати, образно кажучи, «на замовлення» щось з цього досвіду?

– Зараз все більше українських міст намагаються виходити з регіонального на загальнонаціональний рівень саме завдяки своїм якимось культурним проєктам. Це, безумовно, варто пов’язувати з утворенням Українського культурного фонду (Луцька літературна резиденція – проєкт, який реалізовується управлінням туризму та промоції міста Луцької міської ради спільно з творчою агенцією «Баляндраси», – авт.). Я думаю, що це один із дуже важливих факторів, бо з’явилося певне фінансування культури.

У 2019-му до карантину в травні я був на місячній стипендії у Харкові. Ця стипендія оберталася довкола харківського літературного музею.  У перспективі (не те, щоби це перспектива, це такі світлі мрії) – щоби можливо можна було викупити одну чи кілька квартир у будинку «Слово», де мешкали українські літератори. Це такий приклад того, що коли культура отримує певне фінансування, то починає турбуватися про ті  культурні місця, які несуть велике історичне навантаження. Навантаження пам’яті. Місця, які можна переосмислювати.

У цьому сенсі те, що Луцьк таке зараз робить, мені теж здається дуже важливим, бо тут дуже багате культурне тло: і найдавніші епохи, і середньовіччя, і сучасний час. Навіть ось цей радянський зріз (киває на станцію, яка за моєю спиною, - авт.). Якщо подивитися на цей об’єкт з точки зору європейських практик, його можна було б відживити, ревіталізувати, наповнити  новими змістами. Щоби це було не символом репресивності, яка досі нас тяжить, а уроком для наступних поколінь чи просто частиною нашої пам’яті. Бо пам'ять не варто виривати. Варто створювати правильний контекст.

Тому мені це місце, де ми зараз є, цей несподіваний вокзальчик, дуже симпатичний. Він може бути місцем з’єднання багатьох культур. І місцем народження нового. У першу чергу – для молоді. Тут є чим поживитися, якісь образи, якісь сенси. Це могло б інакше звучати.

Коли мені запропонували приїхати в Луцьк, то найперше я подумав, що мені це цікаво як авторові. Перш за все резиденція – для того, щоб попрацювати. Я зараз одночасно закінчую кілька проєктів. Надіюся, що в Луцьку зможу якось суттєво попрацювати якраз над закінченням цих проєктів. Тобто у мене дуже простий приватний мотив.

По-друге, дійсно радію, коли з’являються такі локальні  ініціативи і вже стають не зовсім локальними, а насправді національними. Бо до мене був у Луцьку Мирослав Лаюк, він з Івано-Франківщини, після мене – Макс Кідрук з Рівненщини та Катерина Калитко з Вінниці і так далі. Тобто це різні люди, різні історії та різні погляди. Я думаю, що це дуже правильно.

«Після Києва Луцьк – то спокій»

– Натомість Любко Дереш із містечка Пустомити на Львівщині. Чим те місто кардинально відрізнялося від Луцька?

– У своєму містечку  я майже не бачив саме такого радянського контексту. Інфраструктура – можливо. Але саме культурних слідів перебування радянської влади – небагато. У Пустомитах більше такого культурного позачасся, яке з 19 століття плавно перейшло у кінець 20-го. У 2010-х моє містечко почало активніше розвиватися, відбулося певне культурне брендування і перетворення, притаманне сучасній Україні, коли місто сповнюється якогось туристичного шарму.

Пустомитівщина дуже схожа на те, що я зараз бачу просто перед собою. От я дивлюся на цю радянську станцію «Росинка» і на сусідні будівлі, то це, власне,  і є це той неяскравий, а радянсько-український пейзаж, який дуже-дуже схожий на мій домашній.

Звісно, Львів і Луцьк – то вже трішки різний настрій. Львів ближчий до мегаполісу. Там якась родинність відступає на задній план - і з’являється якийсь певний, жорсткий іноді навіть, індустріальний контекст.

Мені дуже подобається Київ. Але після Києва Луцьк – то спокій. Це коли на відстані 30-ти хвилин пішого кроку – більшість речей, які тобі потрібні. А в Києві 30 хвилин – це тільки, щоб добратися кудись, аби поїхати до місця, яке тобі треба. Луцьк - це така тісніть певна, це певний відпочинок для розуму, коли ти можеш дозволити більше належати собі. Принаймні мені так здається сьогодні (сьогодні була середа, - авт.).

Тут багато музеїв і культурних точок. Тут 5 хвилин в одну сторону – музей ікони. 10 хвилин в іншу – собор чи музей історії Луцького братства. Оця щільність історична мені дуже подобається.

– Є у мене друзі, які відколи опублікований «Культ», є шанувальниками Любка Дереша. І коли я запитувала у них, що їм було б цікаво дізнатися про Дереша, який буде в Луцьку, то всі кажуть, що Дереш «засів на дно», «щось, певне, пише», «зробив перерву», «може, мандрує» і таке інше. І всім цікаво, чим ви зараз займаєтеся. То – чим?

– Так, у мене був певний період навчання чи переосмислення досвіду. Перша книжка вийшла у 2001 році, а «Трохи пітьми» - у 2007-му. І це був такий мій перший блок творчості. Далі  я п’ять років і мандрував, і пробував себе в різних  спеціальностях: і на телебаченні, і в книжковому магазині працював, і подорожував. Напевне, можна сказати, що це була творча криза.

Далі практично рік жив в Єгипті, у бедуїнському селищі Дахаб, і це був хороший поштовх. Коли я повернувся, вийшло майже одразу три мої книжки. Це «Остання любов Асуро Мухараджа», «Пісня про любов і вічність», «Миротворець». Невдовзі – роман «Спустошення». Тоді вже був час Майдану, почалася війна, і культурний простір для мене був розірваним. Я не відчував себе готовим писати про Україну, як це робили мої колеги, включаючись у процес, який відбувається. Мені потрібно було щось для себе зрозуміти. Я в той час і навчався, і викладав, проводив літературні курси і зараз їх часто проводжу.

А останні  роки так склалося, що збіглися кілька проектів. На осінь з’явиться одразу кілька книжок. Одна з них вийде у співавторстві і присвячена міжнародним стосункам. Книга для окремої категорії людей, бо і мені це цікаво. Там є розділ про україно-російський конфлікт, проблеми української ідентичності, того, як ми можемо жити разом і поважати один одного. Це наслідок того, що я мав дворічний досвід посла толерантності у проекті розвитку ООН. То були такі мої спроби побудувати найперше україно-український діалог, бо є багато розколів усередині нашого суспільства, де потрібно шукати точки дотикання.

Власне, з ініціативи проекту розвитку ООН була зібрана певна група людей, які їздили містами України. І на Сході, і на Заході пробували говорити про речі, які об’єднують. Ця робота надихнула мене на те, щоби ця книга прозвучала. Книга, яка дасть зрозуміти, що таке Україна, хто такі - ми, чому ми разом, куди ми разом йдемо (чи, може, нам дійсно розділитися чи по Збручу, чи по Дніпру?), яке місце Україна може займати у світі.

Друга книжка – то роман «Фейк». Він товстіший за «Спустошення» і для мене буде, мабуть, поки найбільшим. «Фейк» - це з одного боку про фейкові новини. Направду, це - історія про світ із 2014 року до 2019-го. Це час до ковіду, коли світ дуже сильно змінився. На фоні світових та українських подій мені хотілося показати, як відбувається з одного боку якесь викривлення реальності, маргіналізація, а з іншого  - як ми можемо знайти себе і якісь точки примирення в суспільстві, що в очікуванні не то апокаліпсису, не то війни, не то надії на те, що все вирішиться. Роман «Фейк» про це.

– Важко писати про час, який от просто зараз? Фейки – це те, в чому ми живемо.

– Мені було важко висловлювати думки на тему війни. Але минув час – і я знайшов якісь такі точки, коли я можу бути і всередині цього процесу, і над ним. Я побачив, що  можна провести певний підсумок цього проміжку від 2014 до 2019-го років і показати, що Україна вплетена у події світу (щодо Сирії, наприклад). Це нібито авантюрний роман, такий напівполітичний трилер з містичними моментами. Але це так і про наші українські запитання до себе: куди це все рухається і як нам бути.

– Ви згадували, що у вас у Луцьку є друзі. Хто вони, ці луцькі люди Дереша?

– Це вегетаріанці. Це люди з кафе «Намасте», яке, на жаль, закрилося. Ми зійшлися в один із приїздів до луцька. Це – якесь таке симпатичне молодіжне середовище тих, хто має світлі думки, філософські точки дотикання.

– Ми говоримо з вами на луцькій дитячій залізниці. Віднедавна колишній. Луцьк бореться, щоб зберегти цю локацію, мати змогу викупити це майно. На які думки ці місця вас надихають?

– Це, до речі, дуже цікаве місце і цікава радянська спадщина. Тут напрошується проводити мистецькі події. Часом радянське минуле підкидає нам дивні речі, як тут. Тільки коли ми почали віддаляться від нього, тоді почали зрозуміли, що це частина певної культури. Коли ти в цьому живеш і це тебе репресує, то ясно, що тобі хочеться це зруйнувати.

А в Європі насправді така практика, щоби навпаки зберігати ті минулі епохи, які були. Це теж історична пам'ять, і відмовлятися від неї не дуже правильно, бо ти ж не можеш сказати, що цього з тобою не було. Це навпаки певний урок для наступних поколінь.

От ми щойно бачили арочки в приміщенні цієї станції «Росинка» - це взагалі практично львівська вірменська церква. Я, до речі, був у Вірменії вкінці 2019 року. Це був проект, який зібрав молодих письменників з країн, які мають складну історію, певні непрості політичні взаємини. Наприклад, Туреччина, Вірменія, Грузія, Україна, Росія. Я туди їздив як викладач. То така спроба міжнаціонального діалогу поверх політики. Власне, тому я й кажу про цю локацію як можливе місце, де відчутне якесь з’єднання культур. На фоні того, що це радянська спадщина… 

(Луцька дитяча залізниця збудована у 1952-1954 роки. Мала дві станції та 1,5 км протяжності колії. Зводили її методом радянських будов – під час суботників за участі лучан. перший потяг «Юність» рушив з «Піонерської» у листопаді 1954-го. У грудні 2020-го «Укрзалізниця» закрила цю установу. До того часу тут займалися юні залізничники та відпочивали діти, – авт.)

– Як кожного гостя, який приїздить в Луцьк, цікаво спитати, де ви їсте?

– Сьогодні у мене почнеться ця місія – скуштувати Луцьк. Від «Міста натхнення» я маю чимало ваучерів, на які я можу в кількох ресторанах розкошувати. Навіть такий маршрут нам запропонували. Це дуже гарно з боку організаторів і міської ради. Буду вивчати. Вже бачив, що це такі «інтернаціональні», напевне, кафе, як «Бенедикт» чи «Базилік» (це ті, які я запам’ятав). Я думаю, що це щось таке середньоєвропейське. Буду шукати там ваші смаки.

«А тут ти йдеш довго, потім знову йдеш довго…»

– Турист завше бачить деталі. Бачить місто в деталях. Що помітили в Луцьку ви?

– Місто зелене. Спокій. Не встиг відчути дискомфорту. Луцьку притаманні довгі вулиці. У Львові вулиці переплетені, а тут ти йдеш довго, переходиш в іншу вулицю – і знову йдеш довго… Місту характерна така лінійність.

Коли йдеш цими довгими вулицями, то в цьому неперервному русі хочеться десь спинитися. Я помітив, що у вас мало таких місць, літніх кафе чи вуличних кафе, де можна спинитися, присісти, почекати, поїсти. От саме вуличних. Можливо, я не все ще бачив. Треба, щоб споживацька культура змішувалася з високою.

– Чи ви думали, що напишете після всього? Після цих «луцьких канікул».

– О, «луцькі канікули» – це звучить дуже гарно. Як римські канікули. Я поки що не спішу. Насправді я дуже мало знаю місто, щоб зрозуміти його історію чи відчути його багатоплановість. Я хотів би спокійно це все сприйняти.

(Ми завершували розмову дорогою від луцької дитячої залізниці до музею історії Луцького братства, де вже чекали письменника на візит у рамках резиденції. Розглядали старі і нові будинки, звернули до старої єврейської хати на Вульці, пройшлися стометрівкою…

Далі у мого співрозмовника були насичені луцькі дні, в які він міг бачити локації і події навколо локацій, більш культурних ніж просто колія, вагон «жесткий» чи спорожніла станція з радянськими арками, як у вірменській церкві)

 *  *  *

Коли Любко Дереш відбув свою резиденцію, ми домовилися зідзвонитися.

Дереш - у Києві. Я - в Луцьку. Він вже привіз із собою своє враження про Луцьк і встиг його трансформувати у певні висновки. Я запитую, чи встиг «зрозуміти Луцьк». Саме на цьому кілька днів тому ми й перервали нашу розмову на колії… І от що чую:

«Ця поїздка стала певним відкриттям. Не раз бував у Луцьку, але то були такі заїзди на один-два дні, коли я не міг побачити в тому якоїсь цілісності. А тут – тиждень на музеї, спілкування, прогулянки, наша з вами така неординарна екскурсія... І все це допомогло побачити якусь атмосферу, душу міста.

З одного боку Луцьк – дуже середньовічне місто. Це така середньовічність, тільки трохи-трохи прикрита сучасним зовнішнім лоском. Настрій і дух Луцька – дуже середньовічний. Для мене це найбільше відкрилося під час концерту біля костелу, де звучав увечері «Реквієм» Керубіні (там відбувся один із заходів у рамках арт-променаду «Так звучить Луцьк», що стартував того тижня, - авт.). Хор, люди, які слухали… –  це було дуже відчутне єднання навколо певних християнських цінностей у середньовічному сенсі.

Була ще одна деталь. Коли я побачив, як серед цього реквієму з’являється собака і починає підгавкувати, пробігає повз музикантів, а тут раптом і кіт проскакує…, то мені це чомусь чітко  й одразу нагадало картини Брейгеля. Там з одного боку зображено високе, якісь людські переживання, а з іншого – собаки, коти, дикі тварини. У Брейгеля вони – такі ж члени суспільства, як і люди, вони частина християнського світу. Світу, який піймав Брейгель у своїх малюнках. Точно таке саме я бачив біля луцького костелу. Світ, де всі рівні перед красою, яка з’являється. Це мені надзвичайно сподобалося.

Саме географічне розташування Луцька робить його дуже ніжним. Це якась така ніжність, розлита у повітрі. У вашому ж  музеї ікони мені розказували про техніку зливання, коли художник малює і потім заливає малюнок водою, щоб кольори переходили один в один. От приблизно таке саме враження у мене від Луцька:  межі були змиті, а одні кольори плавно переходили в інші.

А найяскравіше емоційне враження – від знайомства зі скульптором Миколою Голованем. Це така зустріч зі всесвітом іншої людини, яка дуже багато мені дала. Людина, яка поза часом. Для мене це стало підсумком Луцька, де я знайшов багато людей, близьких мені за духом.  Я повертався у Київ зі спокійними такими луцькими враженнями. З хорошим післясмаком».

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Ірина КАБАНОВА

• #культура
• #Любко Дереш
• #історія Луцька
• #Місто натхнення