«Моя баба жила в Нью-Йорку». Слідами однієї депортації. СВОЯ ІСТОРІЯ

Одного разу Мар’яна написала у ФБ: «Мало хто знає, але моя баба жила в Нью-Йорку…». І виклала світлину, на якій вони стояли з бабою Лідою під бузком.

Це був час, коли вся Україна заговорила про те, що «посьолок Новгородське» на Донбасі, геть під фронтом, пропонують перезвати на Нью-Йорк. Бо так колись це селище називали аж до жовтня 51-го.

У 1945-му вони з мамою, братом та бабусею вийшли в Нью-Йорку на станції з товарняка. Їй було 11. Мама дістала з вагона їхню важку дерев’яну скриню. Скриню, в яку вмістилося їхнє ВСЕ до депортації.

Тепер та скриня стоїть у коморі в селі Садів на Волині.

(Ми знайшли бабу Ліду з тієї світлини. Історія про її Нью-Йорк – це історія про її депортацію. Про вирваних з корінням з етнічних українських земель, про купки гною, про неповернення. Про Волинь і Донбас, які у її клуночку зі старими фотографіями досі єднають кілька світлин. Просто баба Ліда одна з тих, чиї долі перемололи великі політичні «компроміси».

1 липня Верховна Рада України аж у 301 голос таки перезвала селище Новгородське у Нью-Йорк. Донбаському селищу повертатимуть пам'ять. Цей репортаж тоді саме дописувався. Десь у селі Садів Волинської області новину про перейменування селища на Донбасі «виглядала у телевізорі» 88-літня Лідія Приходько.

Вона розуміє, що ніколи туди не повернеться. І знає, що історія Нью-Йорка – це трохи ще й історія депортованих із Холмщини. Дехто із них досі там.

Отож, Садів – Нью-Йорк…)

 *  *  *

- Якби не Мар’яна, я б ніколи навіть не погодилася… Кажу  ж: нашо воно мені?! А тоді думаю: ай, ну нехай же, так просить, буде же їй нефайно… То така ваша нипотрібна робота. Бо тако їдь по селах, в отой холод… Сиділи б собі десь в кабінеті, де й все. Нипотрібна робота геть. …Воно то так. Ми там жили. То був колись Нью-Йорк, а посля то я навіть не знаю, як те селище там звалося. Здається мені, ми жили на Садовій…

- Новгородське. Зараз я вам скажу,чи то є там Садова… - дивлюся в телефон і шукаю вулицю баби Ліди.

- Мені то цікаво, чим там війна, де вони зараз, чи нє? Не знаїш? Воно наше?..

- Наше, наше.

Сьогодні Нью-Йорк найчастіше називають прифронтовим. Звідти до Донецька – 38 км.

РАДОСТІВ

Українець Володимир Дмитроца одружився десь у 30-му. У 31-му народився його син, у 33-му – донька. Щойно заклав нову хату у своєму рідному Радостові на Холмщині. Гарно вдавалося господарювати: два гектари поля, худоба, коні, трохи лісу…

Друга світова війна для цих земель закінчилася тим, що українське село Радостів (разом із іншими західними територіями колишньої Волинської губернії) відвели Польщі. Новий польський кордон проклали «по лінії Керзона» (так увічнили міністра закордонних справ Великої Британії, який з часів Ризького миру накреслив межі перемир’я між більшовицькою Росією та Польською республікою, геть не врахувавши при тому, що йдеться про етнічні території українців, де вони масово проживали). Саме «лінію Керзона» взяли за основу для означення нового польсько-радянського кордону після війни. Межі кордонів лишилися непорушними дотепер.

Станом на 1945-й Радостів лишився українським селом. Більшість хатів тут було українських. З поляками, які жили поруч, мирилися, дружили, господарювали. Росли костели, але все ще стояли подекуди православні храми. Втім польські агресивні настрої у бік українців наростали невпинно…

Родини Володимира Дмитроци та його дружини Софії Олійник – «споконвік з того села» і споконвік українці. Так каже тепер їхня донька, 88-річна Лідія Приходько, яка живе на Волині.

«Село у Польщі наше звалося Радостів. Грубешівський повіт. Люблінське воєводство. Наша родина з того села споконвік походить. Там були мої баби, діди, прадіди, там наші могили. У селі було як: хата польська, хата українська, знов хата польська, хата українська.

Я й балакала з дівчатами по-польськи, бо я гралася з поляками. Єдна звалася Дана, Дануця, а друга Бася, Барбара, певно. То сусідські дівчата такі у нас були, тільки фамілії їх вже не знаю.

Коли жили в Польщі, то з бабцею ходили до православної церкви в Потуржин. Вони (до бабці на ви, навіть так, - авт.) щонеділі ішли, несли в руках обув, не взували здому. Ми підходили ближче, брали трапочку, ноги повитирали і типіро взувалися й ішли в церкву. А тоді вийшли з церкви, відійшли там трохи, поскидали – в руки і пішли босяка», - усміхається українка Ліда.

Пояснює: хоч її батька, українця, звали Володимиром, називали його частіше Влодеком, на польський лад. Влодеком спершу кликали і її старшого брата. Тесть Влодека Дмитроци, Лідин дід Дмитро Олійник, був колись солтисом Радостева.

«Ніхто нікого тоді не ображав. І батьки з поляками говорили, єдни з другими товаришували. Я такого ни знаю, шоб чи сварилися чи шо. А посля вже якесь пішло таке, шо поляки стали нас бити. Палили вже села.

Хата була нова в нас поставляна. Ми тільки в кухні жили, а друга кімната то ше ни кончана. І хлів був, і двоє худоби було, свині, кури – як в хазяйстві. Ну, але все погоріло. Так в тому еваколисті і було записано (евакуаційний лист – документ, який видавали депортованим з етнічних земель, де описано було їхнє майно, - авт.)», - згадує тепер донька Володимира.

Він уже не бачив, як горіло його добро у 44-му в Радостеві. На той час був у Німеччині на роботах як остарбайтер. Погнали туди, тільки в село прийшли німці, каже донька.

Повернувся одразу по війні, але вдома не застав ні дружини з двома дітьми, ні тещі, ні хати. Рушив шукати їх на Донбас, услід за «еваколистом».

Тоді, думає собі нині Лідія, вони вже виїхали з Нью-Йорка на Волинь. Так назавше вдруге розійшлися з татом. Володимир Дмитроца доїхав до Краматорська, де знайшов свою сестру, яка теж була депортована. На той момент пошуків, його дружина з дітьми та своєю матір’ю вже виїхала з Нью-Йорка.

Був 46-47-й. На Донбасі голодували. Володимир захворів на дизентерію і помер у Краматорську. Як потім розповідала його сестра у листі на Волинь, вона його там і поховала. Зв'язок із сестрою батька за трохи обірвався.

«І ми ніколи не були на його могилі. …А тато мій був швець: чоботи хороші шив людям. Якби він з нами був, як би то було всім легше», - каже тепер його донька.

ГНІЙ

Телефоную бабі Ліді із села Садів Луцького району на Волині, щоб домовитися поговорити про депортацію. Якраз весна. Вона просить приїхати у ту пору, коли буде «трохи сухіше коло хати», щоб «гарніше». Сама ж і виходить зустрічати.

Весна. У полі ще не садили картоплю. Коли глянеш по обидва боки сільської дороги на поля чи на городи поза хатами, то бачиш вервечки з купок гною. Селяни викидають гній, щоб зібрався за зиму на землю, яку планують обробляти. Спершу – купками, згодом розкидають з тих купок гній вилками ген по всьому полю.

Так споконвік вносять органічне добриво. У баби Ліди купки гною на весняному полі викликають свою асоціацію.

Укінці лютого чи на початку березня 1945-го життя в селі Радостів стало нестерпним. Почастішали звістки про напади поляків на українські села. Палили винятково українські хати.

«Горів сусідній Ласків…» - згадує Лідія Приходько із Садова, на той час 11-літня дівчинка.

Як відомо, у 1944-му на українське село Ласків Грубешівського повіту напали поляки (члени так званих Батальйонів хлопських та 5-го батальйону Армії Крайової) і вбили до 300 тамтешніх українців.

Ці відомості істориків Ліда підтверджує і своїми дитячими спогадами. У всіх сусідніх селах, каже, українці тоді майже не ночували в хатах. Чатували біди щодня. І однієї ночі зайнявся і Радостів.

«Як поляки запалили нашу хату, то ми тоді якраз верталися з поля. Аж чуємо: люди  кричать, шо вже і на наше село нападають. То була ніч. Вони вдень цього не робили. Але в селі українців вже ж чатували, бо вони ж палили сусідні села, ну вже й очередь до нашого прийшла. Крик, палять – і ми назад у поле давай втікати…

Хто палив? Мама казала, польські бандіти.

А був то, може, кінець лютого чи початок березня, бо ше сніг лежав. І як люди вивозили гній на поле, то такими купками скидали, знаєте?

І вже бабця, мама і ми з братом за кожнею купкою посидали в тому полі. Чути тупіт коней... Мама за єдною купкою, я – за другею… Кажуть мені сидіти і голови не піднімати, щоб не стрілили чи не побачили. А поляки вже, може, й не думали, шо на тому полі люди сидять. Бо якби вдень, то, може, й побачили б, а то ніч. І отак ми за тими купками і спаслися.

Сиділи аж до ранку, холодно було, але ж сиділи, бо ж страшно. І не знаєш, чи в селі ше ті поляки, чи нема їх. А вони підпалили село і поїхали. Ну, й рано ми йдемо вже назад з тих полів. І дивимося тако: вулиця, хати…, хто втік, той втік, а хто не втік, так лежали ті люди побиті, шо їх побили.

Польські хати не палили, хіба де від українських зайнялися… У нас на вулиці всі польські хати осталися. Ніч тиха була, тоді вітер не розносив вогню, а хати оддаль стояли. У бабці хазяйство теж згоріло. І в Павлюків, і в Заблоцьких…

Ми прийшли на своє подвір’я теє, а худоба лежить така знесена, знаєте, погоріла… Вже не знаю, чи не випустила мама, чи не встигла, як там було. Все-все погоріло. Ой, тяжко згадувати...» - каже Лідія Приходько через 77 літ після побаченого.

Після тих подій Софія Дмитроца з дітьми опинилася у сусідньому селі – у Долобичеві. Гміна Долобичів досі межує з Україною.

«Ми там жили, і тільки топіро як приїхали тиї хлопці з Волині (ото УПА, певне, тая), то нас вже врятували, і ми змогли вернутися назад у своє село. Вони поляків прогнали.

Вернулися, але нам не було де жити. А був у селі такий панський будинок великий, де жили раніше наймити їхні. Той будинок великий називався чвар, ми там і поселилися – всі українці, які повернулися в село і яким не було де жити», - пригадує донька Володимира Дмитроци.

Усе своє життя як тільки вона бачить купки гною навесні в полі – згадує про те, як на ще засніженому полі холодної ночі у лютому 45-го отака купка рятувала їй життя.

«А В НЕБІ ТОЖЕ Є СОВЄТИ?»

Пізньої осені 1945-го Дмитроцам сказали, що їх везтимуть «за Буг». Українців завчасно попередили про виселення. Хто був спритніший, заможніший, той старався виїхати швидше і лишитися ближче до Грубешівщини.

Чи запитували малі діти у матері та бабусі, чому їх везуть з рідної землі? І як їм це пояснювали дорослі?

«Мама пояснювала, що лишитися вдома не можна було, шо там поляки і треба від них втікати. Що там зачистили українців геть. Там нікого не було свого. Якщо оставалися українці, то  везли їх на Влодаву, десь дальше під границю: чи німецьку, чи яку там. З нашого села - всі хто куди: хто на Донбасі очутився, хто в Сокалі, бо перейшли Буг і там оселилися. Видно, й там були порожнії хати. Мама боялася… Бабця боялися…» - пояснює баба Ліда.

Як один із найяскравіших епізодів дитинства, Лідія Приходько пригадує стояння на залізничній станції десь біля Бугу (а це означає на кордоні між Польщею та СССР) і довге чекання депортації.

Як це було, ми тепер можемо знати через фрагменти, що відклалися у дитячій пам’яті. А от де саме – вона не знає досі.

«Зтамвідти (з колишнього панського маєтку, в якому в Радостеві чекали депортації родини українців, які лишилися без осель, - авт.) вивезли під Буг. Там ми стояли, може, тиждень, може, дві неділі… Спали надворі. Певно, то була станція. Не пам’ятаю, скільки людей було, але багато.

Як зара бачу: ніч, лежимо і чекаємо тих вагонів. Людей багато-багато. Один хлопець малий притулився до тата, дивиться в небо на зірки і каже: «Тату, а в небі тоже є совєти?». «Спи-спи, я тобі дам зара совєти», - бігом шепче той тато. Ми ж всі рядом спали, кожен зі своїми тлумачками, все чутно. А діти наслухалися, що ті совєти такого наробили – і от таке говорять. Я того хлопчика на все життя запам’ятала з його «совєтами», - усміхається Ліда.

Там, на станції, ніхто не казав Ліді, куди вони їдуть. Тільки у вагоні вона почула, що в Сталінську область. Тепер – Донецька.

Сидіти у товарняку було вільно: чотири-пять сімей 4-5 на вагон. Пригадує, що з ними їхали Михальчуки, Крещуки, Міхняки… Михальчуки лишилися на Донбасі, де поділися інші – не знає.

Дорога теж відтворюється тепер дуже чітко.

«Довго їхали, і холодно дуже було. На станціях, де ставав той поїзд, мама ходила і кип’яток  все брала. Ми мерзли, а кружка така алюміньова, гарача. Ми так тримаєм кружку і сьорбаєм. Ту воду просто, ніяк нічого більше!» - розповідає баба Ліда.

Єдине, що мали з їжі в дорозі, – заготовлені наперед сухарі, які розмочували і воді та їли. Ті сухарі рятували й у перші дні на Донбасі.

«Нас як привезли з Польщі, то вигрузили на станції «Ясинувата» коло Краматорська. А вже тоді ми очутились в тому посьолкові. Чим до нього їхали: чи машиною, чи чим – вже не скажу», - каже.

Дотепер жінка дуже добре відтворює у пам’яті назви населених пунктів Донбасу, хоча прожила там всього майже два роки й ніколи більше не поверталася.

ПРИВІТ, НЬЮ-ЙОРК і СТАЛІНО

Софія Дмитроца, її 11 річна донька Лідія і 13-річний син Володимир, їхня бабуся Марія опинилися у селищі Нью-Йорк Сталінської області. Лідія досі зве його посьолком. Разом із ними з вагонів на станції «Ясинувата» зійшло чимало депортованих українців. Усі вони мали працювати у місцевих колгоспах. Їм обіцяли хати і роботу. А потрапили воно у повоєнний голод.

Дмитроцам справді дали хату, в евакуаційному листі було записано, що їхня згоріла. От тільки не пригадує Лідія, чи вказані там причини пожежі.

«Німецька, певно, то була хата. На дві сторони така…» - згадує дім у Нью-Йорку.

Тоді, каже, їй не здалася дивною назва селища, бо дівчинка не знала про існування іншого Нью-Йорка.

З того, що тепер пригадується найбільше – школа. Тоді у Нью-Йорку говорили українською,  у школі викладали українською. Лідія Приходько запам’ятала Донбас україномовним.

Дуже непросто було вчитися одразу в четвертому класі, бо ні в перший, ні в другий, ні в третій вона не ходила: саме була війна. Допомагати дівчинці з Холмщини взялися місцеві школярки, з ними вона потоваришувала і потім ще деякий час отримувала листи на Волині.

«Вже в тому Нью-Йорку такі були хати навіть двох- чи трьохетажні, то ми дивилися, бо ж такого не бачили. А так чужина, та й все. Роздивляєшся, бо цікаво. Новий зовсім світ. Шо ж там в селі: як погоріло все, то стояли тикі єдни коминИ.

Мама пішла в колгосп. Певно, то був колгосп. Видно, там були і всякі тиї підприємства. Але нас на те не везли, нас везли, шоб в колгоспі робити. Знаю, мама в городній бригаді була, дядина моя тоже там. Вони помідори садили, посля доглядали, збирали.

Там така земля була недобра. Внизу то нічого зЕмлі, а де так на горах, то якийсь пісок, каміння таке… Босо не можна було ходити. Якесь таке взуття брезентОве ми мали, як то тапки чи шо. Чи то давали, чи, може, мама купляла. Але в них ходили, бо інакше каміння кололо ноги.

Я пішла до школи. Школа велика, але, по-моєму, вона одноетажна була. Мала була, і все було мені дивно, що в 10-й клас ходять такі вже навіть не парубки, а дядьки і дівчата. Бо то ж посля війни, і, видно, деякі з війни поприходили і пішли в школу вчитися. У мене у школі там було дві подружки, вони мені допомагали вчитися. Єдна Рая Кулініч (бере пакет зі старими світлинами, - авт.), а друга Павліна Гончаренко.  ...От вона, Павліна моя. Пише сидить. А це Рая вітала мене ще з 50-м роком, вже вчилася тоді у Слов’янську.

А в школі учням  давали в полудень стакан чаю і скибку квадратного хліба надвоє розрізували. Ми вже на перерву біжимо в тую столову вже і п’ємо той чай.  Той хліб такий чорний був, аж блистів! І такий був смачний, як то не знаю шо...» - повільно і вдумливо бабі Ліда дістає з минулого спогади, які рідко коли озвучувала отак вголос.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Я дуже любила картОплі з жареним маком». Про старі рецепти. ТОМАЧІ

У Нью-Йорку вони прожили півтора року. У 1947-му вирішили їхати на Волинь. Родину покликав мамин брат, який поїхав першим. Чому залишали Донбас? Не тільки тому, що Волинь ближча до Польщі, де лишили свою землю. Колгоспні будні навколо Сталіно виявилися дуже голодними.

«Ни картоплини, ни хлібини. Було дуже тяжко. Поки мали ящик сухарів з собою, поки їх їли, то жили. Ше знаю, плєнниї ходили тиї німецькії і просили хліба. Я їм сухарі давала. Даю, а вони такі радиї… А чого вони тиї плєнниї там були? Не понімали ни мови, ничого. Може, їх на роботі тримали так само. Приходили і просили їсти. А шо ж я їм дам?  Мама на роботі, бабця мо де була тоді, а я візьму і тих сухарів… Ховають їх геть так за пазуху, щоб не було видно», - згадує.

На Волинь Дмитроци їхали вже пасажирським поїздом.

Від Садова до Луцька – трохи менше 40 км. Майже як від Нью-Йорка до Донецька. Коли у школі в Садові в документах Лідії Приходько прочитали, що та вчилася в «Нью-Йоркській середній школі Сталінської області» - не повірили. Подумали, що то якась зухвала помилка.

«Принесла свідоцтво, де написано: «Нью-Йоркська середня школа Сталінської області», а мене геть в канцелярію  визивають. Питають: що ж то така дурниця написана? Кажу їм: ні-і-і, то ж на Донбасі! Тоді то була Сталінська область, а місто – Сталіно! Отака була комедія», - сміється.

СЬМОКИ

Волинь стала тим регіоном, де осіло чимало депортованих найперше із Холмщини. Але більшість із них ніколи не повернулися на свої обійстя навіть як туристи. Таку змогу депортовані отримали хіба вже після розвалу СССР.

Багато хто із українців, вирваних із корінням з їхньої землі, на все життя затаїв злобу не тільки на Радянський Союз, а й на поляків – як тих, хто вбивав, палив і робив усе, аби звільнити родючі території прикордоння від українців, яким вони належали споконвік.

Як депортовані вкорінилися на Волині? Тут теж жилося спочатку впроголодь, але до першого врожаю. Ті холмщаки, які опинилися в селах, трималися за землю, «ближче до лісу». Ті, хто був у містах, отримували роботу, а почасти і житло – хати поляків, які в 43-му і пізніше виїхали до Польщі.

Дмитроцам такої хати не дісталося. Приїхали у село Садів, де вже жив дядько. Осіли в хаті тутешніх людей під лісом.

«В єдній хатині було три сім’ї: дядько, жінка і двоє дітей; дядина і двоє дітей; мама і нас двоє, і дві баби, бо ще й мамина мама була. Спати не було де, то на землі стелили солому і спали, як то свині.

Бабця ходили мої просити, побиратись, шоб дітей викормити, шоб ми жили. Люди тутешні не були богатиї, але все рівно шось мали трохи.  То ми так і вижили.

А в жнива мама топіро пішла до тих вже людей багатіїв жати і заробила трохи зерна, змолола – ну й ми вже посіяли жита. Сидимо з братом голодниї, як я згадаю,  виглядаємо маму, може, прийде і їй хто кусочка хліба дасть, бо знає, шо діти вдома. Голодниї сидимо. Мама прийде: часом хтось дасть кусочок хліба, а часом – нє. І так голодниї і лягаїм спати. Вже на другий рік, то був певно то 48-й вже, трошки легше жили.

На жорнах намелем жита – і мама спече хліба: який той хліб був файний!.. Здається, не треба було нічого. Візьмеш скибку (і солі не було посолити), запиваєш її водою - і він такий вкусний крепко.

Здається, як то можна було вижити…» - каже баба Ліда.

Був час, коли переселенців у навколишніх селах було чимало. Це зараз уже – одиниці.

Запитую, що їли, як говорили, чи мали свої звички, традиції, слова, привезені із Закерзоння, чи не ображали їх на Волині?

Баба Ліда раптом згадує, що переселенців із Холмщини у Садові колись називали «сьмоки».

«Нас називали і «люди з чорним піднебінням», і забужани, але то скрізь, а «сьмоки» – тільки тут. Сьмоки, так-так… Бо – казали «ходилисьмо», «булисьмо»… Ми так говорили. Це наша така говірка звідти. Навіть Ганя, моя дочка, як пасла корови, то каже: «Шо вже пожену? Ще сьмоки не виганяли!». Це вона про інших людей. «Ах я тобі зараз дам, кажу їй! То ж ми такі самі!».

Переселенці зовсім другий акцент мали.  От є щітка білити, так? Колись ми її називали пензель. Як жили там под лісом, тая хазяйка взяла того пензля, а мені треба було тоже підбілити грубу, кажу їй: «Тьотю, дайте мені пензель!». А вона: «А я в тебе який пензель брала?».

Або прийшла в магазин і кажу: «Зачаски мені дайте». Він мені зачаски дає, всякі розчоски. Я йому пояснюю, що то не те, що треба таке, щоб застібати. А той ніяк не пойме. А то кнопки! По-переселенськи то - зачаски.

Ми так балакали. Мама часто казала: «Йди в кооперативу купити зачасок».

Знаєте, що я думаю топіро: ми такі українці настояні. Я не раз так дивуюся: тутешні люди жили більш на Україні, і вони от не визнають того. Давай їм московський патріархат! А ми приїхали з Польщі, але я - за Україну,  я така українка яра. Раз Україна, значить має бути Україна», - каже одна зі «сьмоків».

Втім, в очі її ніхто «сьмоком» ніколи не назвав.

Лідія Приходько ніколи не вернулася у свій Радостів. Була у Садові комсомолкою, піонервожатою в школі, 15 літ – секретарем сільради,  потім довго працювала у сільському магазині. Вийшла заміж. Має п’ятеро внуків і шестеро правнуків. Може, хтось із них колись ще поїде у Радостів…

«Я не відчуваю ненависти до поляків. А от брат мій страшне як ненавидів їх. Часом, бувало, скажу йому, що добре було б нам туди поїхати… А він: «Шо я там не бачив? Поляка?» не хотів навіть і згадувати (мовчить, - авт.)

Цікаво було б подивитися, яке те село. Мар’яна казала: «Бабо, виробимо тобі заграничний паспорт і поїдеш». А я їй: «Ой, куди я, дитино, вже поїду? Я поїду вже туди, за церкву», - баба Ліда киває в інший куток хати.

За церквою у Садові – цвинтар.

 

*  *  *

Вона проводить мене аж за поріг. Дрібненька, худенька бабуся. «Весь вік 48 кілограмів». Біля її ніг завше крутиться пес. У дворі – руді коти. Хата – так традиційно для Волині фарбована: верхня половина – у помаранчево-рудий, нижня – кольору чи гнилої, чи дуже стиглої вишні.

Неочікувано баба Ліда згадує, що крім старих фотографій, які приїхали з нею з Радостева та Нью-Йорка, є ще дві речі, які пройшли ту ж дорогу: мамина хустка і мамина скриня.

Хустка за барвами дуже схожа на їхню хату. Помаранчева і вишнева.

Баба Ліда рахує хустці роки і переконує, що тій вже більше ста літ.

А скриня стоїть у коморі.  Саме у неї Софія Дмитроца у 1945-му заховала все найдорожче, що мали, коли почули, що на сусідні села нападають поляки й біда наближається до їхнього Радостева, і хутко закопала біля хати. Скриню з цим добром відкопала у дворі уже на згарищі.  Саме в неї склали насушені сухарі, які їли дорогою до Нью-Йорка, розмочуючи їх у алюмінієвих кружках з гарячою водою. Саме її відправили на станцію в Рожище зі станції в Ясинуватій, коли їхали на Волинь. Якийсь час вона стояла у хаті, потім у веранді, тепер у хліві в коморі.

Там часом бережуть осипку. 

А загалом вона береже історію про депортацію. Українська скриня. По-переселенськи, каже баба Ліда, куфер. 

Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА

 

 

---

• #село Садів
• #Своя історія
• #історія Волині
• #Лідія Приходько
• #депортовані з Холмщини