На околиці селища Колки на Волині, фактично в лісі, старі, дещо занедбані приміщення колишнього протитуберкульозного санаторію знову ожили.
Зараз у цих стінах мешкає 60 переселенців. Максимально було 147 людей.
Мали зробити відпочинкову базу, але плани різко змінилися
Специфічної назви це місце не має. Називають його просто і зрозуміло – «Прихисток».
«Це було досить спонтанно. Приміщення виставили на аукціон, ми вирішили їх врятувати. Чіткого розуміння, що з цим робити далі, не мали, але думали про створення відпочинкового комплексу. Це було у січні: не встигли нічого зробити, як почалась війна. Вже на третій день домовились із власниками про те, що це місце треба використати для допомоги», – розповідає керуючий приміщеннями Василь Махновець.
Місцевим дали клич, і вони зносили в санаторій все, що могли: меблі, одяг, особисті речі. Першими поселенцями стали люди з Київщини. Вони готові були спати на підлозі – аби тільки спокійно. Пізніше приїхало більше людей із Донецької, Луганської та Харківської областей.
Читати також: «Ми б і до ядерної війни пристосувалися». Переселенець зі Слов’янська готує волинську шаурму
«В окупації не було що їсти, але «допомога» окупантів в горло не лізла»
«24 лютого о 7 ранку російські танки вже були у нашому селі, а їхні вертольоти літали просто над головами», – каже вона.
Раніше жінка перенесла інфаркт і має проблеми з серцем, тому не працює. Чоловік – тракторист із сезонною роботою, на момент початку вторгнення був на «біржі». В окупації родина опинилась без заробітків.
«Я чистила таку дрібненьку картоплю дітям, яку за інших обставин давала б тільки свиням. У якийсь момент пропонували російську «гуманітарну допомогу» – я відмовлялась. А інші жінки з села казали: «Наступи на свою гордість – в тебе дітям їсти нічого». Врешті дітям дала, а самій в горло не лізло…
Там же їдеш за продуктами і думаєш: вб’ють тебе на блокпосту чи ні. Один солдат направив автомат і сказав: «Зараз розстріляю», – пригадує Анна.
Ціни на товари в окупації були в рази вищими. Цукор – по 100 гривень за кілограм. Маленька упаковка жіночих прокладок – теж 100. Ліки, які раніше коштували 48 гривень, жінка змушена була купувати по 300. Понад три місяці жили без світла і газу – готували на вогнищі.
«Якось мені розповіли про біженців, які викидали їжу. В мене – сльози відразу. Значить, не ходили голодні, знали, чим нагодувати дітей».
Вижити допомогла сестра Анни, яка встигла виїхати до Львова і час від часу надсилала гроші на елементарні продукти. Її чоловік служить у ЗСУ – таким сім’ям особливо небезпечно в окупації. Інша сестра вже під час вторгнення виїхала в росію. З нею Анна роками не спілкується. Каже, «вона зробила свій вибір».
«Як мама, дуже боялась за дітей. Старалася з двору не відпускати. А 1 вересня, коли ми вже виїхали, прийшли вчителі, почали допитуватися в чоловіка, яке я мала право їх вивезти. Якби була там, порвала б їх, чесне слово. Тільки дві вчительки відмовилися співпрацювати з окупантами – решта стали колаборантами. А я дітей не пустила б в російську школу. Я навіть в Польщу відмовилась їхати», – розповідає жінка.
Її знайомі виїжджали з окупації через територію росії. Проте це коштувало 500 доларів за людину – таких грошей родина не мала.
Врешті допоміг товариш. Просто запитав одного дня: «Ви хочете виїхати? Сідайте». На свій страх і ризик пройшли через ворожі блокпости до Харкова, а звідти – з допомогою волонтерів на Волинь.
«Коли сюди приїхала, перший час не могла заспокоїтися – постійні істерики. В мене там чоловік, мама, свекруха. Хоча й за чужих переживаю».
Село Кутьківка звільнили на початку вересня, проте російські військові продовжують його обстрілювати. Чоловік Анни, який лишився там, надсилає фото вирв від снарядів. Мама жінки в іншому селі – досі в окупації.
«Вона потребує інсуліну, і ми вже збилися з ніг, шукаючи можливості відправити ліки. Це дуже складно.
Коли чоловік розповідає, що в селі ще багато проросійських людей, я кажу, що приїду і зі всіма розберуся сама», – наголошує Анна Дрогайцева.
Коли «Прихисток» став масово приймати людей, процеси потрібно було комусь координувати. Для цього створили благодійний фонд «Грін Лайт Хелп», який очолила Уляна Шкабура.
«Спершу допомоги було вдосталь, зокрема привозили багато продуктів. Але з часом вона скоротилася: ресурси в усіх вичерпалися», – каже директорка фонду.
Тому зараз він активно шукає можливості допомогти своїм поселенцям. Наприклад, заручився підтримкою ініціативи «Веганська кухня України». Вона виділяє гроші на продукти, з яких мешканці «Прихистку» разом готують веганські страви. Це відбувається приблизно чотири рази на тиждень. Меню різноманітне: супи, булочки, веганський варіант салату «Олів’є».
Решту часу кожен готує сам собі. Раз на тиждень переселенцям роздають продуктові набори, які полегшують цей процес.
Читати також: «Буряти крали навіть вживану білизну». Переселенець з-під Ізюма про окупацію та звільнення села
«Дякую волинянам за можливість згадати, що ми теж знаємо українську»
«До 24 лютого ми не вірили, що буде війна. Сміялися з пересторог знайомих, а о 5 ранку почули перші вибухи. Хоча в нашому районі часто запускають феєрверки, було зрозуміло, що це не вони. Інтернет «лежав», але почали приходити смски: «Збирайте речі, почалася війна», – пригадує жінка.
Родина позносила ліжка в підвал і разом із дітьми провела там перші вісім днів. Намагалися виїхати евакуаційним потягом, але не вдалося – надто багато охочих у нього потрапити. На вході дітей передавали над головами, щоб не затоптали. Рідні Юлії злякалися тисняви і почали шукати інші шляхи.
Пального у сім’ї не було – заправитися в місті неможливо. Попросили у знайомих по два-три літри, щоб принаймні виїхати з Харкова. А вже на трасі пальне довезли друзі з Полтави.
«Ми їхали, куди очі бачили. В легковому автомобілі – п’ятеро дорослих, троє дітей і собака. Блокпости, затори, дорога через всю Україну. Ночували на шляху в дитячих садочках. Випадково знайшли телефон волонтерів, які й направили сюди».
Сім’я прямувала на захід України, щоб в разі погіршення ситуації жінки могли виїхати за кордон і врятувати дітей.
Юлія приїхала з власною 4-річною дитиною, а також сестрою, в якої діти 3-х з половиною і півтора року. У Харкові вона була майстринею з шугарингу (епіляція цукровою пастою). Намагається продовжити цю справу і на Волині. У «Прихистку» виділили кабінет, відремонтували стару кушетку. Проте клієнтів бракує: переселенці мають обмаль грошей, а місцеві про нову послугу ще не знають.
«Ми живемо як одна велика родина чи комуна: знаємо історії одне одного. Хоча спільне проживання – це не завжди просто. Кожен приїхав зі своїм характером, звичками, травмами. Бувають і сварки, але всі змушені пристосовуватися. Тяжко без особистого простору – від людей ніде не сховатися. Тому я часом ходжу з дітьми в ліс провітрити голову», – каже жінка.
Проте вона зізнається, що помітила неочевидний плюс в житті переселенки:
«Раніше було багато міфів. Начебто схід не любить захід, захід – схід. Ми ж тут почуваємося, як вдома. Нам тут комфортно. А ще я хочу подякувати волинянам за те, що нам нагадали, що ми теж знаємо українську мову. Тут намагаємось українською спілкуватися. І за це я дякую саме Волині, а не війні».
Багато часу жителі «Прихистку» витрачають на побут. Це непросто організувати, коли прати, готувати потрібно по черзі і з врахуванням непередбачуваних відключень електроенергії. Загальні простори прибирають чергові.
Дехто продовжує працювати онлайн, що теж супроводжується труднощами. Проте знаходять час на те, щоб допомогти іншим. Так, нещодавно у «Прихистку» робили окопні свічки для військових.
«Умови в нас неідеальні, але намагаємось створити затишок. Дах аварійний, проте про його ремонт зараз навіть не мріємо», – каже очільниця благодійного фонду.
Велика проблема, пов’язана з відключенням світла – туалети, що перестають працювати. Місцеві мешканці просять, аби хтось зголосився здати в оренду або виділити гроші на купівлю невеликого генератора для забезпечення базових потреб.
«Нам не потрібно, щоб все світилося. Тільки аби туалети працювали», – пояснює Юлія Куніцина.
Якщо хтось може з цим допомогти, телефонуйте Юлії 095 141 98 49.
«Я останнім зі свого під’їзду виїхав»
Сергій Пліс – викладач зварювання в Краматорську центрі професійно-технічної освіти.
У Колки приїхав з дружиною Мариною та донькою Поліною.
«У лютому ми вірили, що почнеться більший наступ, але думали, це буде лише наш напрямок. Не підозрювали про Харків, Київ…» – каже Марина Пліс.
«Ми ж у 2014-му році перечекали вдома – таких руйнувань не було. Думали, цього разу теж обійдеться», – додає Сергій.
Спочатку сім’я не хотіла залишати дім: переїхали до друзів у приватний сектор – пересиджували там обстріли в підвалі. Проте березневі морози змусили змінити стратегію і ховатися в коридорі.
«А потім так сильно поблизу бахнуло, що балкони зруйнувало. Поліна всю ніч плакала», – пригадує жінка.
Сергій відправив дружину з донькою, а сам лишився ще на якийсь час. Остаточно вирішив їхати після удару по вокзалу у Краматорську 8 квітня цього року. Тоді загинула 61 людина, ще 121 поранило. Невдовзі від обстрілів також загинув знайомий чоловіка.
«Будинок наче стоїть, але вікна повибивало. Я останній зі свого під’їзду виїжджав», – каже Сергій.
«Тато лишився, а в його районі регулярно прилітає. Один раз пішов на пошту – осколками накрило. Не хоче виїжджати: кури, коти, собака, пасіка… А тут ми опинилися, бо син навчається у Києві, разом із другом він виїхав до його батьків на Волинь. Спершу ми всі разом жили в них, а потім почали шукати інші варіанти і натрапили на цей притулок», – додає Марина.
Подружжя працює онлайн. Сергій викладає в училищі, дружина – бухгалтерка. Обом це зараз дається дуже непросто через проблеми з електроенергією.
«З провайдером ще й не співпадають графіки відключення. В нас світло є – інтернету нема. Потім інтернет є – світла нема».
Попри це, мешканці Прихистку не втрачають віри у перемогу і повернення додому.
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
