Ми запропонували інтерв’ю Олександрові Лазорку, коли стало відомо, що він повертається в Україну. Домовилися: запитуємо про все (нафту, Коломойського, Лондон, Палицю, родину, плани на вибори, ворогів), він потім цей текст не вичитує і правок не вносить. ...Олександр Іванович поставив у відповідь лайк, а вранці 9 березня прийшов рівно на 9-ту з кавою.
...У першій частині інтерв’ю говорили про кримінальні провадження, нафту і те, чи дратує Олександра Лазорка, що всі медійники найперше бачать у ньому топ-менеджера з команди Коломойського. Він розповів, чому йому принципово було виграти суд про поновлення на посаді, чим планує займатися зараз і не приховував: готовий піти на місцеві вибори на Волині, якщо б визначився з партією.
Друга частина інтерв’ю вийшла більш «луцька»: про буремні часи місцевого «ленінопаду» і те, як їх бачив син першого (і останнього) секретаря Волинського обкому КПУ, якими пільгами користувалася родина партійного діяча, як разом з друзями Лазорко починав бізнесувати, будучи студентом історичного…
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Я кажу Савченку: «Харашо, земля кругла...». Інтерв'ю з Олександром Лазорком. ЧАСТИНА 1
«В 11 років моя мама завезла мене в Золотоношу і охрестила»
– Олександре Івановичу, ви згадували, що постійно допомагаєте храму в Боголюбах, ходите до тієї церкви. А ви релігійна людина, так?
– Так.
– Чому запитую, бо ваш батько – перший секретар обкому КПУ, свого часу головний ідеолог області. Релігійне виховання у вас було з дитинства?
– … У нас це питання було непросте. Татова мама – набожна, віруюча сільська жінка. Ясно, що з нею змалечку і колись ходив до церкви в селі. Але ж дитина має бути хрещена. Тато був інструктором обкому партії, лектором. В 11 років мене моя мама везе в Золотоношу, до себе на батьківщину.
У хаті в Золотоноші її брат з дружиною стали мені хресними, привезли туди батюшку, він мене охрестив. І ми більше вдома ніколи на цю тему не говорили. Мама сказала: «Сину, татові – ні слова».
Я одружився дуже рано з Олею своєю. Вінчатися треба. Тато вже безробітний, бо то два місяці після путчу. Сміється: «Боже, дитино, ти таке ще зелене, мало того, що зарано женишся, то навіть не знаєш, що вінчатися нехрещений не може». І тут ми мусили зізнатися, що мене давно похрестили. Він на маму: «Віро, ...щоб мене з партії витурили?». Але вже ж нічого, в Лаврові нас повінчали, потім згоріла та церква, до речі. Маленька і класна була.
Тобто моя релігійність – це від бабусі. А тато… Тато в принципі не заперечував ніколи.
– Тепер ви часто на Волинь приїжджаєте?
– Як тільки є можливість, їду. Ще з 1999-го, коли ми з Палицею поїхали в Надвірну на нафтопереробний заводу, ми ділили вихідні: раз їде додому, до родини, він, раз – я. Старався (якщо я в Україні) майже кожної п’ятниці ввечері їхати на Волинь і в неділю повертатися назад.
Коли тато був живий, то в нас була традиція суботніх чи недільних обідів за сімейним столом. Мама готує свої вкуснятинки, мої улюблені голубці. Діти мої сідають, бо ще тоді вони не їхали за кордон… То буди такі сімейні обіди, де ми могли перемивати кісточки політикам, волинянам нашим і таке інше.
– Розкажіть про той день, коли ви після Лондона вперше приїхали в Луцьк. Куди пішли? Кому першому потиснули руку?
– Я приїхав у Київ, а наступного дня зразу до мами. То було 7 червня. Ясно, що найперше до мами. Вона вже знала, чекала, бо я подзвонив, що вже в Україні.
Чому? Тому що їй відмовляли у візі, бо боялися, що вона у мене залишиться, оскільки той, хто просить притулок, не має права покидати територію «корони». Мені «корона» давала захист тільки на її території. Міг поїхати у будь-яку іншу країну, але я розумів, що мене там можуть арештувати. Режим Петра Порошенка тоді відкрив фейкову справу про нібито вкрадену технологічну нафту, то оголосили мене в розшук через Інтерпол, і це було ризиковано.
У перший рік, коли віза у мами була діюча, вона до мене приїжджала, а потім, коли подала на нову – їй двічі відмовили. І старшому синові Івану двічі відмовили, тому що теж розуміли, що він може в мене залишитися. Тому я сина не бачив майже 4 роки, мами – майже 3. Звичайно, я зразу поїхав до них.
Син мене зустрів у себе в офісі в Києві, він тоді очолював молодіжний рух партійний, молодіжний УКРОП. Звичайно, побачилися, обнялися, у той перший вечір я був з ним у нього вдома. А наступного дня я поїхав у Луцьк. Не згадаєш, як там вже було, що їв і так далі, але це ж мама…
Головне було – до неї притулитися.
«За ці 4 роки збудували реально більше, ніж за попередні 20»
– Де ви жили у Лондоні? Маєте там нерухомість?
– Я постійно винаймав житло. Змінив там чотири квартири, постійно це були орендовані квартири.
– Рівно 5 років пройшло з того часу, як ви поїхали. Як Луцьк змінився за той час?
– Я коли приїхав сюди в червні, офігів. Мені так кинулася в очі кількість новобудов! Особливо в центрі міста. Я думаю, реально за цих 4 роки, поки мене не було, збудували точно більше, ніж за попередні 20 літ. От я реально побачив купу нових будинків, і це мене вразило дуже! Я тоді відразу задавав питання, і з Ігорем Петровичем ми постійно спілкувалися, коли він приїздив в Лондон…
– Так, я бачила селфі з ним у Гайд-парку нібито під час пробіжки….
– (Усміхається, - авт.) Ну от ...І ми говорили про новобудови і зміни в Луцьку. Потім ми вже в Луцьку говорили з Григорієм Недопадом як з першим заступником. Кажу, понабудовували – жесть скільки, а що з комунікаціями? Я ж розумію, яка це махіна, яка має тепер врізатися (і врізалася) у те все совдепівське. Так, кажуть, це проблема. Колись по виділяли ділянки, і ніхто не задумувався над тим, що це ж треба все робити згідно з генпланом забудови міста. Чую, що тільки зараз вони починають задумуватися над тим, як впорядковувати забудову центру міста.
Луцьк має всі шанси, і це робиться неважко, швидко стати чимось а ля Краків туристичний. Поїдьте в Краків – туди їдуть всі: європейці валом, китайці… А що там? Там замок «відпочиває», його майже нема порівняно з нашим луцьким замком.
– Як би ви вирішили питання з перенесенням Старого ринку, якби мали такі повноваження?
– Я, до речі, коли балотувався в обласну раду, дискутував із Миколою Романюком на цю тему. Хоча ми з ним були давні близькі знайомі. Він працював ще з татом, коли був у комсомолі. Потім він був менеджером, керівником «Привату», а я бізнесмен – і ми тісно співпрацювали. Я пригадую, у 90-х, коли «Мавекс» заснувався, то він на Шопена біля 4-ї школи сідав у тролейбус разом зі мною, їхав у «Приват». Ми перекидалися з ним тоді дорогою кількома словами про бізнес, про справи.
Тому я коли балотувався, то в принципі казав так: дивіться, це ж округ від Луцька, от я точно впевнений, що керівник міста, незважаючи на його політичні рейтинги, на його статистику, повинен негайно організувати перенесення Старого ринку в якесь інше місце, бо це жах.
Я ж люблю ходити на ринок більше, ніж в супермаркет. Ще коли був на 33-му, в нашій першій з Олею квартирі, у суботу чи неділю дуже любив цей ритуал: береш дві корзини, вона список напише – і я пішов купувати продукти у бабусь. Щоб було все свіженьке. Я це люблю. З собою завжди забирав волинські харчі. І дотепер мама знаючи, що я приїду, купує на ринку перепелині волинські яйця, дає мені з собою. Щоб волинський генетичний код навіть через продукти зберігався (сміється, - авт.).
Але коли я приїжджав на Старий ринок, коли я бачив як підозрілі криміналізовані люди ромської національності ходять з табличками, що купують горіхи, а реально продають «ширку» - це ж жах. Достатньо зберегти оце старе приміщення цегляне, перетворити його на щось схоже до київської «Бессарабки» - і все. Хай люди продають «свіжину». А все інше забрати. Інакше які туристичні групи хто туди приведе?
«Мій батько плекав надію, що внук Іван займеться готельно-ресторанним бізнесом»
– Після вашого повернення дуже швидко добудували ТЦ «Імідж». От 4 роки то був довгобуд. Всі, загадуючи про «Імідж», одразу згадували про ваше перебування в Лондоні. Повернувся Лазорко – і торговий центр працює. У вас є плани щодо інших об’єктів у Луцьку? Може, є нові бізнес-ідеї?
– Ідеї приходять з пропозицій. Будуть цікаві пропозиції – можна щось узяти. Але я точно впевнений, що зараз не той час, коли потрібно думати про вкладення грошей. Тому що я 4 роки їх тратив. Жив на збереження. Слава Богу, було кому допомагати. В тому числі і сім’я змушена була продати 50% цього торгового центру. У власності нашої родини було 100%. Тепер – 50%.
Продали це все після смерті тата. В основному цим займався він, будучи директором компанії «Три Л», він - співвласник з мамою, сестра, швагро там працювали у ресторані. Це їхній сімейний бізнес. Я займався собі своїми справами у Дрогобичі, Надвірній, Києві, міг щось підказувати.
Був собі спокійний, бо це була мрія мого батька, щоби мій син Іван після коледжу мав професійну освіту у сфері готельно-ресторанного бізнесу, щоб йому те все дісталося у спадок.
Саме тому ми його відправили навчатися у Швейцарію. Батько плекав надію, що його внук Іван, названий на честь нього, буде займатися цим готельно-ресторанним бізнесом.
Малий закінчив університет, попрацював по робочих візах за кордоном у різних готелях за спеціальністю – все ніби нормально… А в 2015-му приїхав на якісь канікули в Луцьк, між продовженням контракту, побув тут і каже: «Тату, я думаю, що готельно-ресторанний бізнес це поки не моє. Я хочу займатися політикою і жити в Україні».
Я на той час був за кордоном. Ясно що не міг уже й матеріально нормально допомагати, бо справи були вже не ті. Вони прийняли рішення продати 50%. Новий інвестор уже закінчував цей об’єкт.
– Мені дуже цікава особистість вашого батька. Він працював на зламі. Увійшов в історію як останній перший секретар Волинського обкому Компартії. Як ви ці переломні події, в епіцентрі яких опинилася ваша родина, запам’ятали? Ці всі путчі, «ленінопади», мітинги?
– Це був навіть не складний період, а страшний. Ми жили всі разом в одній квартирі: я, батько, мама, старша сестра і бабуся, якраз тоді перевезли її з села. В одній квартирі на Будівельників, 11. Обкомівський будинок, в якому жили перший секретар, другий секретар, начальник СБУ області, начальник міліції області, тобто така партійна верхівка.
І коли почалися ці перед путчеві і міжпутчеві заворушення, особливо в нас на Західній Україні Народний Рух і все інше, тоді Блаженчук (Володимир Блаженчук з січня 1991 до березня 1992 – голова Волинської облради а голова облвиконкому, – авт.) пішов швиденько головою облвиконкому, а батько останні 7 місяців був призначений на посаду першого секретаря Волинського обкому Компартії. У найгірший період. Але він – ідеолог. Він від мізків кісток вірив у ту комуністичну ідею. Це був той з небагатьох керівників, якого не було у чому звинуватити, і це розуміли його опоненти. Тоді Гудима і Кожевніков (волинські рухівці, - авт.) на мітингах про всіх і про все говорили, про верхівку Союзу, України, а про батька ніхто нічого тут не міг сказати.
Він був із репресованої сім’ї, його батька вивозили в Сибір через хату під бляхою. Шість чоловік їх на возі везли… - тут не причепишся. Потім маленькими тато зі своїм братом втратили батька. Він помер. Тоді трудодні ці, урожаї збирали денно і нічно, діда трактор переїхав на полі, тобто їх виховувала мама, моя бабуся. В школу він ходив з Юнівки в Затурці по 3 кілометри щодня. Пішки. Через городи. Вони з бідової сільської сім’ї – не причепишся.
І ще одине: мій тато категорично ненавидів, як і моя мама-аскет, оці всі пільги, пов’язані з походами на бази, якими користувалася партійна номенклатура.
«Я не знав, що таке джинси і кросівки, бо не мав морального права носити ці «капіталістичні речі»
– Невже у вас вдома не було нічого з партійних благ? Не вірю.
– Максимум, що я знав про пільги, це коли перед днем жовтневої революції і перед новим роком тато приносив картонну коробку, де лежали делікатеси (палка московської ковбаси, ікра, кава, сир, ну таке…). Але тоді ніхто нам не міг нічого сказати, бо тоді ж усе було дефіцитом. І я вставав о 6-й ранку, щоб з мамою піти за центральний гастроном, там ззаду була величезна черга людей. Пачку масла там давали в одні руки.
Я з мамою там стояв, а поруч - люди, татові опоненти, вони бачать, що Лазорко теж стоїть у тій черзі, і ні в кого й не виникало думки про пільги. Ми завжди були, як всі люди. Тато з легкістю виходив на сходи перед обкомом партії, виступав і доказував свої ідеї.
Я не знав, що таке джинси і кросівки, бо я не мав морального права носити ці «капіталістичні речі». А всі гроші він вкладав у книжки. Тоді книжки були дефіцитом, тут тато використовував свій статус секретаря з ідеології, потім першого секретаря. Він (і Блаженчук так само) купував дефіцитні книги, в мене була найкрутіша, найшикарніша бібліотека вдома.
Страшно було, коли вже я вступив до університету, і дві третини моїх викладачів – то були рухівці. Це був жах! Я не мав морального права не вивчити урок і не бути підготовленим на семінарські заняття, бо я знав, що мене захочуть завалювати в першу чергу, щоб показати у недоброму світлі прізвище Лазорко.
З першого курсу ми з моєю майбутньою дружиною Ольгою тільки пари закінчувалися - йшли в наукову бібліотеку на Шопена. Всі в бібліотеці знали, що Лазорко реально сидить пише всі лекції, всі семінарські заняття готує. Я, дружина і наша староста Лукашук – три людини, які з усього нашого потоку закінчили університет з червоними дипломами.
У мене більшість одногрупників з Тернопільщини та Івано-Франківщини, такі затяті упівці, рухівці. Вони постійно: «О, обкомівський синочок…», але говорили це з доброю підколкою. Бо вони всі жили в студентських гуртожитках, десь щось – і неготові приходять, й одразу: «Саня, виручай!». І тільки хтось із викладачів-рухівців щось там читає, як я в дискусію вступаю – і хлопці були щасливі.
Вчився із задоволенням на відмінно, бо я знав, що не маю підвести батька.
Коли відбувався путч, то була страшна річ. Пам’ятник Леніна звалюють, а перед тим майже два чи три тижні уже під вікнами бродили групи «унсівців», стріляли по наших вікнах з дробовиків. У період путчу ми три дні спали на підлозі. Тому що нам прошивали вікна, і стріляли по всіх вікнах, в тому числі й квартир начальника КДБ та міліції. В під’їзді сидів міліціонер, зачинений на замок, він боявся вийти, бо вони з дробовиками ходили. Я в цей час вчуся, зустрічаюся з Олею, нам по 19, мама моя щовечора чекає мене в порозі з благальним поглядом, мовляв, прийди раніше, бо вона боялася, щоб мене ніхто не прирізав як обкомівського синочка. І мене це так дістало, бо ж хотілося і якогось особистого життя. Я запропонував Олі одружитися, щоб і рідні були зайняті тими клопотами…
…Вночі тато з обкому дзвонить, щоб приїхав забрав його речі. А там всі налетіли вже в обком. Заходжу, друга година ночі, він в кабінеті, при ньому вони починають обшук робити цей самочинний. Дивлюся, а один із викладачів-рухівців килимову доріжку скручує, другий при мені (прізвища не хочу називати, вони зрозуміють, всі їх знають) отак настільну лампу під плащ суне. Мародерство конкретне. Взяв татів плащ, шапку, зонт і пішов. На другий-третій день у мене пари – і вже ті, кого я бачив з тими доріжками, зі мною зовсім інші. Вони опускали додолу очі, а я їм міг завше це пред’явити. А один із лідерів Народного руху тоді в обкомі стояв на колінах перед Блаженчуком (після путчу) і молив, щоб ці всі історії не мали розголосу, тому що це ж вдарило б по репутації новій владі.
Тому історії тоді були ...складні.
– А які ви з цього періоду винесли уроки?
– Я казав, що вирішив в той час загрузити батьків іншими клопотами. Три заходи було до тата, щоб сказати, що я одружуюся. Він казав: «Синочку, ти здурів?». А ще ж був першою особою області, а став …ніким.
Важко йому було. Я з безпекових міркувань ходив з ним на допити в прокуратуру. Він іде на допити в прокуратуру, де його мусять питати , чи підтримував ГКЧП і так далі, а назустріч ідуть його знайомі, одного з них він працевлаштовував керівником одного освітнього закладу, бачать батька – і переходять на іншу сторону вулиці. Він ішов, а в нього сльози текли. Справді.
Оце страшне, коли бачиш, як ведуть себе люди в час Ч. Так само і я, коли був незаконно відсторонений, для мене то був «експіріенс» дуже шикарний, я точно знаю, хто з людей сволочі, а хто ні. Вони яскраво проявилися зараз. Це навіть класний період, бо ти це все бачиш.
«З Палицею познайомилися, коли документи на вступ подавали»
– Чого ви історичний факультет вибрали? Бо престижно на той час?
– У мене інша історія: я з дитинства хотів бути розвідником. Мені подобався Штірліц. Думав про юридичний, але в нас тоді юридичного факультету не було. Тому все хотів в Харківський університет вступити і тата просив з цим допомогти. А вже потім піти працювати в КГБ. Бо в Москві в університеті військової контррозвідки йому сказали, що нема питань. Але - Москва?..
Я західноукраїнський хлопець. До цих пір в «Приваті» на мене кажуть: «О, бандерівець, заходь!». Я ж коли прийшов на завод у Надвірній, Дрогобичі, то договори з Приватбанком там були російською мовою. А я перевів їх на українську. З моменту мого приходу всі на українську попереходили. Мені дзвонив Дубілет: «Где я тебе переводчика найду?!». І Коломойський, до речі, мене в цьому весь час підтримував. Він казав Дубілету: «А ти как хочешь? Ти хочешь, чтобы ему там на Западной Украине серпа в спину?». Тобто так класно ці всі дискусії проходили.
…На один з пленумів ЦК тато поїхав в Харків спробувати домовитися, а я вже був в 10-му класі. Повернувся тато – і я зрозумів всю жесть оцієї нашої системи. Я ж чекав, я вже горів, що то буде вау, студентське життя… Приходить, сідають з мамою на кухні, а ж слухаю… Вона йому борщу зразу, сала. Він каже: «Уявляєш, Віро, заходжу з другим секретарем Харківського обкому, зі своїм колегою, до проректора університету. Той: нема питань. Мовляв, шоста модель «Жигулів» під вхід – і вступить до вузу.
Батькові! Другому секретареві обкому партії з ідеології такі речі говорять! …У нас не було своєї машини в сім’ї, не було дачі ніколи, шестеро в одній квартирі. Приходить і каже, що я буду вчитися на історичному, а захочу – піду і в міліцію, і в КГБ й звідти.
– Можна як історику запитання? На луцькому меморіалі є дати початку і закінчення війни, і є вічна дискусія про те, треба чи не треба «1941» замінити на «1939». Ви як вважаєте?
– Я такий, що не змінював би нічого, якщо воно вже було поставлено так, бо це теж історія. Ми жили в той період, коли це було так. Хай як пам'ять і залишається так. Постав в іншому місці щось інше, напиши про 1939-й, про Другу світову – і це вже буде інший підтекст. Не прихильник я того, щоб тільки валити, а нічого не будувати. Так само не прихильник того, коли масово повально має стояти скрізь Шевченко, потім Бандера, але Леніна звалити. Роблять ідолів, а в Святому Письмі написано: «Не сотвори собі кумира». Для мене мій кумир – то мій батько. Більше кумирів нема.
– З Ігорем Палицею ви були одногрупники. Коли познайомилися?
– З Палицею познайомилися, коли документи на вступ подавали. І там же ж я потоваришував з Олегом Левчинським, Валентином Франчуком. Валік був племінником декана факультету, то всі вже знали, що він вступив. А далі всі: «Як же ж Лазорко, цікаво?». І там мене Палиця познайомив з моєю майбутньою дружиною Олею, бо вони з ним разом вчилися у 18-й школі й знали одне одного. Отак ми на перший курс всі в одну групу вступили, а потім ми вже в межах факультету вибирали собі спеціалізацію.
Далі важкі часи перебудови, в 19 років одружився, ясно, що треба було годувати сім’ю. Вже всі суботи-неділі я проводив «челночником» в Польщі, в Москву, в Пітер сир возили, ковбасу продавали, шмотки і горілку – полякам… І так мусили заробляти. А потім якось з Палицею переговорили і почали вже іншу історію.
Розказують, що штанги для спорстсменів «Колосу» купували не без допомоги Лазорка
– Ми говоримо у залі важкої атлетики. І неспроста вибрали таку локацію, бо ви президент Федерації важкої атлетики області. А що вас з важкою атлетикою пов’язало в житті?
– У першу чергу тоді – то гарні відносини з тренером Миколою Авраменком. Тому що він з моїм тестем були друзями. Валерій Пахомов, батько моєї дружини, разом з ним професійно займався штангою. Пахомов був членом олімпійської збірної СРСР. Тобто в генах мого сина Івана, крім генів мого батька-політика (він же неспроста, бачите, політикою захоплюється), є гени діда-спортсмена. Коли його маленького бабуся привела до Авраменка, то він зразу: «О, оце вже Валєра!». Ванька з 5-6 років зі штангою.
А тут – спорт сильних духом. Тут діти, які не можуть тягати ту штангу в «гламурних спортлайфах». Для мене це народний спорт. Справжній.
– Чому ви погодилися на це інтерв’ю і прийшли на розмову о 9-й ранку у вихідний?
– Я пообіцяв вам. Ще в Лондоні. А коли я обіцяю, я зазвичай виконую. Я можу не відповісти взагалі на смс, а ви вже самі додумайте, чого це, але раз я вам відповів, то…
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Ірина КАБАНОВА