А на Великдень підуть «гріти мертвим ноги». Смідин. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

 – То моя любіма, березова… Хароші з ялівця получаються. Отак ялівець зогнути – і крепкий. Цього року погоди не було – тільки раз грали, а так: сніг вкатають і вперьод, вперьод, вперьод. Ну, а як? Це – село. Але село, яке трохи живе, - мружив очі Григорій Зарубич.

За тим із гаража біля хати, з якої у Смідині починається Сорочий куток, виніс навіть не оберемок – гору! – змайстрованих ним же клюшок. Поруч - хокейні ворота. За секунду в руці взялася шайба. Він усміхався широко і розлого, от як дорога навпроти його хати, на «таможні». Коли щозими ця дорога стає слизькою і зручною для гри в хокей, найперше клюшки бере він і його дружина Ліда. Йому – 67, їй – 64.

…Ця громада – серце Полісся хоча б тим, що зберегла унікальні слова з минулого, унікальні звичаї і досі має здатність називати все і всіх – по-своєму, по-смідинськи. Тут мають особливий характер. Вже років 50 про смідинців кажуть як про тих, хто у всьому перемагає.

  *  *  *

– Но в нас ни калюжі, а ричкЄ… – зауважать тобі тут.

Коли ти роздивляєшся смідинців зсередини, ходиш їхніми хатами, піднімаєш їхні спогади, їсиш їхню кишку і капусту, починаєш розуміти, шо таке палко, майти, бигма чи калота, а на четвертій хаті вже мрієш «гріти мертвим ноги» на Великдень -  тобі зносить дах від усвідомлення того, що це є.

– Якось я запитала у голови сусідської громади, з чим у нього асоціюється Смідин. А він відповів коротко: битися через футбол, найбільший колгосп і капуста… От тримайте, - сміятиметься нам Оксана Піцик. Їй 35 і вона у Смідині – голова громади.

Цього дня вона водитиме нас не тільки гарними місцями, а й задвірками. «Якщо ви десь колись почуєте про село, в якому точно є клуб, куди мав заїжджати слон, то це про Смідин», - інтригуватиме наповал.

Раптом ви ніколи не бачили БК для слона (без жартів) – дивіться нижче.

…Баба Надька Шевчиха зі Смідина, якщо вірити Григорієві Івановичу, всміхнулася б на це і сказала б: «ЗверьОна річ!». Але вона – покійна, її «зверьона річ» живе у віршах сусідах, які той пише у свої грубі зошити.

Сорочий і Вороній

Коли у Смідині на Волині робили реконструкцію адмінприміщення для сільради, то навмисне забрали паркан.

– Як? Без паркану? – дивувалися селяни.

– Так, без паркану, – казали їм у раді.

Насправді за цим рішенням – ідея «забрати паркани» найперше з голови.

Ми приїхали у Смідин – на порозі сільради сиділи діти з велосипедами. Вони щойно каталися на тротуарі. А вранці тут весь колектив виходив співати гімн під прапором. І співали.

Тоді був День єднання. За суттю – винятково їхнє свято. Бо волинський Смідин почав «вигрібати» зі своїх постколгоспних руїн якраз тоді, коли найперше навчився гуртуватися навколо спільної справи. І на запитання: «А що ж було поштовхом?»,  тут вам усміхнуться і скажуть: «Спочатку ми просто навчилися збиратися і говорити».

Понад 100 км від Луцька. Волинь волинська...

– Коли я сюди приїхав, смідюки говорили так, що важко було зрозуміти, і кругом були страшенні піски, – скаже потім колишній смідинський голова колгоспу Микола Шевчук, який приїхав сюди у 1967-му. 

Навіть найбільш лінивий чи найбільш байдужий вам тут розповість, що весь Смідин – то чотири кутки: Сорочий куток, Вороній, Коршово та Заболоття, згодом додалося ще Нове Село. Кожен куток колись мав «свій колгосп». Все це разом складалося у могутній колгосп Суворова, до якого потім доєднали кілька дрібніших сіл. Тоді у Смідині видавали газету «Колгоспник», тепер видають «Смідинські вісті». Нині громада – то 10 сіл. Від колгоспу мало що зосталося, пам’ятником йому можна вважати недобудовану і порожню двоповерхову контору в центрі.

Ні, вам не почулося: Сорочий, Вороній… Таке собі тотемне ехо з часів, коли смідинці вірили у сили природи понад усе. І ці назви, і ці кутки досі – живі-живісінькі. І якщо вам у сільраді раптом скажуть: майтИ, бигмА, вІдомо або бодАй чи нє – не дивуйтеся, бо тут бережуть слова, які робили і роблять Смідин неповторним. Тільки тепер то – фішка. Скажімо, як смідинська кишка чи смідинська капуста.

В усьому іншому Смідин – сучасніший за багато-багато таких же поліських сіл. Тут асфальт із розміткою  – як в місті. Тут вулична бібліотека біля зупинки. Тут штучний спортмайданчик під школою. Трохи приватних підприємств. Ставок з чистим і облаштованим берегом, стадіон, де грає ФК «Смідинські вовки». Обабіч однієї з вулиць лежить щебінь, значить: діло йде. На табличках з назвами вулиць – логотип громади. Майже всюди. Сільрада – не хатка на курячих ніжках. Фасад величезного БК розмалювали муралом, амбулаторія нова, усередині саме за 2 млн реконструюють ЦНАП…

…А потім Григорій Зарубич посміхнувся, дістав грубого зошита, догортав до потрібної сторінки і сказав святе: «Головне в селі – люди».

Так-от – ЛЮДИ.

Смідин – це «Китай» - на «Варшаву»

Більше за Григорія Зарубича навряд чи хто знає про головну смідинську фішку – футбол. А ще він – пише. Іноді у смідинську газету – про історію і зірок сільського футболу, іноді – гуморески про всіх своїх сусідів, які рідко кому дає читати.

Йому «два разом по 30 і ще сім». Він грав у футбол ще тоді, коли м’ячі у селі робили самі. Уявіть.

– Набиваємо паклею (льону ще було багато). Зашиваємо тканиною якою або чимось зі шкіри. Який там той м’яч був…, але вже гонимо. А потім пішли гумові м’ячі, то взагалі харашо було. Та все одно - босяком, –  так він згадує дитячі футбольні баталії ще початку 60-х.

У смідинській школі вже на той час були класи на кілька паралелей та більше 30-ти учнів у кожному.

–  От я жив на кутку Заболоття. Наш куток ділився на дві частини, на одну казали «Варшава», на іншу – «Китай». Чого – не знаю. Клас такий дружній був, шахмати на перервах грали, змагання влаштовували… Виходимо зі школи, вже частина дітей побігла вперед і під мостом стоять ждуть, поки інша буде йти. Доходять – і «Китай» на «Варшаву». Мусимо побитися, а тоді всі дружно пішли додому, – сміється.

Він з тих часів, коли телевізорів не дивилися, бо не мали. Футбол у Смідині діти його покоління наввипередки бігли слухати з радіоприймачів. А кожен куток – мав свій стадіончик і свою команду

Після армії саме йому випало курувати футбольні справи: розвивати спорт у селі взявся місцевий колгосп. Кожен смідинець на зубок знає всіх місцевих зірок футболу.

– От був Пєтя Біба (Петро Піцик), то на нього йшли, як на зірку. То талант від Бога. Вчився в Івано-Франківську, грам за франківську молодіжку. Ще в школу тут ходив, а вже грав за дорослу команду… Був Валерій Цалай, потім поїхав у Дніпро. Людина, заряджена на атаку, на гол. От як Блохін чи Шевченко. Мусив забивати, тому йшли дивитися на Валєру. Усі, хто тоді грав, зараз старенькі і з кульбинкою, але все-одно як гра – на стадіоні.

Розумієте, Смідин програвати не любить. Це знали всі. І битися після футболу – то була в нас не те, що жорстокість якась, а радше – традиція. От приїдуть паридубці. Доріг не було, їдуть таким самосвалом… Пограли, пограли, але ще обязатєльно аж до моста за ними біжать… До них приїдемо – те саме, – пояснює.

Футбол тепер Григорій грає зрідка, тенісом – грішить. Зимою ж залюбки грає хокей. Скільки клюшок у його гаражі – ми не рахували. Але зо двадцять виносив. Саморобні, затерті у баталіях на «таможні». Так у Смідині називають місце у нього під хатою. Часто на хокейне поле він перетворює шмат дороги. Ставить там ворота, кличе сусідів. Грають зазвичай старші, а молодь, «чахлики з телефонами», – за вболівальників.

У такі моменти клюшку бере навіть його дружина Ліда.

Щоб теж грати.

І клюшки з гаража, і його зошити зі смішними віршами – варті музеїв. Бо від кого ви ще почуєте, як сусідка баба Надька Шевчиха «на таможні» на все повторювала: «Ну бодай, то ж така фізономія»? Чи про те, як її «зверьона річ» досі означає – на всі сто і законно, навіть якщо баби давно нема. Чи про діда Пилипа на Заболотті, в якого «та скрипочка і плакала, і сміялася», бо він умів більше, ніж 90 польок та понад 60 вальсів і спинити діда було трудно…

(…Десь у Новому селі учителька історії і місцева краєзнавиця Надія Тарасівна буде діставати нам з бабиного спадку вишиті квітами раритети. І перший рушник її свекрухи баби Варки, якому літ 85. І її вінчальні. І під її обручки…

Він сидітиме за столом поруч і вже не могтиме роздивитися ні пташок на маминих рушниках, ні метеликів на серветці під мамині обручки. У його голосі досі – сталь, що дає впізнати в ньому колишнього голову колгоспу. Він втрачає зір, рідко виходить у село і насправді вже погано бачить його сучасним. Але гордий, що Смідин тримає стрій.

– Вас трохи бачу, дівчата, – скаже Микола Шевчук).

«Тільки діда не бандери забрали…»

Радянська державна машина спрямувала його у Смідин після Другої світової. Таких тут – чимало. Чи то велике село треба було піднімати кадрами, чи поліську колиску треба «розбавити» немісцевими, але у випадку Миколи Шевчука то якраз все трохи інакше. Тільки тепер зрозуміло, як партія «прокололася». Бо сивочолий голова колгоспу, родом з Іваничівщини, батьку якого «пришили» вбивство свекра, записали у бандерівці і відправили на Сибір, і зараз впевнено каже, що бачить у цьому спецоперацію енкаведистів і не більше.

Як йому з цією історією за плечима – жилося?

Він почне так здалеку. І стане розказувати про те, як служив на Байкалі, побачив «кусочок світу» і мріяв туди повернутися провідати. Микола Шевчук – унікальний тим, що «весь свій трудовий стаж» працював тільки головою колгоспу, трошки – головою в сусідньому Журавлиному, з 1974-го до 2002-го – винятково у Смідині.

Економіст у село прибув у 1967-му. Молодий, статний, спортивний, після академії.

– І щодень бігав до Лукова і назад. А на змагання скільки їздив… – додасть дружина Надія, усміхаючись.

Уявити, як у 67-му головний економіст колгоспу щоранку робить зарядку і влаштовує забіги через все село – якось складно.

–  Бігав. Доярки розбігалися, через канави стрибали, щоб мені не трапитися. Я вставав рано, бігав так, щоб мені на 8-му на нараду встигнути. І так аж поки не перейшов на смідинське харчування, – жартує чоловік.

Каже, у Смідини змінити голову колгоспу було дуже складно. Бо село було «непросте: мало 96 комуністів, партком у колгоспі і в кожній бригаді свою парторганізацію». Ніхто й не брався змінювати.

–  Якби тоді були тиї тєлєфони, щоб те можна було показати в натурі… Не було б тому фільму ціни. Отут, де сільрада, - мусили брати гумови чоботи. На ферму зайти теж – тільки в чоботях. Перше, що мені доручили, перейти з трудоднів до грошей… Але я всігда мав свою думку. І робив, як знав, – говоритиме він.

Колгосп Суворова сіяв, садив, вирощував овець і різну живність, звів у Смідині багато що. Перше осушене господарство на Волині. Для партії – показове. Ферми на кожному кутку. Розкішний Будинок культури на 500 (!) місць, монумент, дорогу, школу і контору не встигли довести до пуття, як рухнула «епоха компартії і трудоднів». І тільки у 2002-му він «демонстративно кинув те все діло, бо не міг далі терпіти».

Я запитую, звідки в нього така господарська жилка. Звідки сталь. Він мовчить. Потім каже, чи то собі, чи то мені:

– Чи то згадувати про те, чи не стоїть?..

Набрав духу.

-  У мене і один дід, і другий були не з бідних. Дід по мамі навіть мав наймита. Щось я від них, видно, взяв (знову мовчить, – авт.). А потім на суді той наймит свідчив проти батька.

У мене батько 25 років сидів у тюрмі. При Сталіні. …Я з дідом тоді якраз в хаті спав. Дід був секретарем сільради. Постукали у вікно, спитали, чи тут живе голова. «Ні, - каже, - тут секретар». «Виходь, бо спалимо хату». Дід не вернувся. Ми по цей день не знаємо, що сталося й де його могила. А потім батькові начали приписувати це убійство. Хрещена моя, сусідка наша, ще ніби засвідчила, що заходила до батька, коли була зв’язковою…

В архівах КГБ нічого нема про те, як вбив і хто, але 25 років дали. Але я до сьогодні знаю: то діда не бандери забрали, а самі кагебісти. Я не можу це довести, я ніде не знайшов цього. Але такої банди, яку йому приписували, взагалі не було тут, то факт. Батько відбував покарання в Омську. Він казав: «Сину, я не винен». І я вірю все життя. Тільки раз він приїжджав до мене в Порицьк (нині Павлівка на Іваничівщині, – авт.). Помер у 62, так його сюди і не пустили.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Кузьмови діти» втекли з Сибіру. Репортаж-спогад з Волині про совєтське пекло. Ч 1. СВОЯ ІСТОРІЯ

Як з цим жити і бути головою колгоспу Суворова? Його «самі комуністи підучили», зізнається. Ніде і ніколи у жодному відділі кадрів не казав, що проживає з батьком. Скрізь писав, що батько у його вихованні участі не бере. Він і не брав: Сталін не дав.

Попри те, що ще у військкоматі чув: «Ми тебе, бандеро, відправимо…», з багатьма працівниками партійних структур і навіть КГБ у свої колгоспні роки мав нормальні стосунки. Тоді кагебістів каже до голів приставляли, скрізь за ними їздити.

– Витерпів і прожив це все, – констатує.

Недавно виходив у Смідин. Це – рідкість, бо через поганий зір старається дім не залишати. Каже: все, що зараз у Смідині робиться, йому подобається.

(…На робочому столі у стильному і мало схожому на кабінет голови сільради робочому просторі Оксани Піцик натрапимо на календар з фотографіями. Вона гортатиме його, жартуватиме і видасть: «Оце наш перший складу фан-клубу Маргарет Тетчер».

«Фан-клуб Маргарет Тетчер» – то й не жарт. Так називається чат тих, хто найактивніших у всіх справах громади. 

Десь хтось колись сказав Оксані, що треба бути, «як Тетчер». Та сміялася, бо «сльози в мене дуже близько»… Але назва прижилася. Команда назвала так свій робочий чат. І було у тому чаті троє: Оксана і дві вчительки, а тепер усіх – 17-ть. Хоча переважно все ж – жінки)

«А моя баба Варка робила ляльки із мальв...»

Але щоб розкусити Смідин, треба їсти. Отак вони будуть переконувати нас в кожній хаті.

Людмила Козачук хутко ховатиме свої ляльки-мотанки у коробки і ставитиме їх назад на полиці, бо попереду святе – кишка й капуста.

Вона – з тих, хто у поліському селі живе у невеличкій квартирі. Отримали її з чоловіком, коли приїхали сюди на роботу. Каже, ще малою у себе в Сереховичах росла і як сільська дитина увечері молилася, «що б то мати чоловіка непитущого і доброго, і квартиру таку, в якій відкриваєш крана – і вода…». Вимолила))

Насправді її квартира схожа на творчу майстерню, вже в ляльках, квітках, візерунках. Творче у неї – певне, від баби. Баба Варка із Буцина, згадує Людмила, майструвала ляльки з мальв. Шила та в’язала. А малювала…

– Вона розмальовувала і вулики, і скрині, і шафи.... Приїжджаємо до баби – в неї шафи зелені, а квіти червоні. Наступного разу приїжджаємо – вже шафи червоні, а листки на них зелені. Баба жила в Буцині і босяком нам у Сереховичі, кілометрів сім, несла дзбанок молока, – каже.

Як кожній дівчинці, їй колись хотілося ляльку. А не було ж. 

– Тоді була така пластмасова секлета. Секлетами у нас ляльки називали (насправді Секлета – то давнє жіноче ім’я, а ляльок так, припускають, стали називати після шаленої популярної комедії  «За двома зайцями», одну з героїнь якої звали Секлетою, – авт.). Такі в капелюшках, їх не вдягнеш, бо в них руки і ноги були з’єднані… У подружки батько був головою колгоспу, у неї в ляльки – і сорочечка мереживна, і панталончики мереживні. Знаєте, як то? От я робила собі їх, з чого могла. Батько возив мене в сільсгосптехніку, туди доставляли зі швейних фабрик шматки тканини. Я могла б там ночувати… Спочатку були дрібненькі такі ляльки, уже потім – більші і цікавіші, – згадує.

З часом вчителька Людмила Козачук зробила мотанки своєю улюбленою справою. Тепер шиє їх навіть з пахущими травами усередині. Стоять на грубі під стелею, сохнуть і пахнуть на всю хату, кругленькі такі, в поліських барвах. Іноді ляльки у Людмили перебираються на картини. І з ляльок вона готує цілі сімейні сюжети. Ці картини дарує друзям, майструє на замовлення. Так і замовляють: «Чоловік високий, чорнявий з вусами. Дівчинка – маленька і весела…».

Ще одна вчителька Людмила Івануха принесе нам цього дня цілий зошит зі «смідинською гуторкою». Все життя вона відпрацювала вчителькою української мови. Часто каже доручила дітям зібрати діалектичні слова, то мало в кого виходило.

«Смідинська гуторка», як її тут називають, так міцно увійшла в побут, що діти дивних слів просто не помічали.

Ну, от що дивного у тому, що тут кажуть «іду дорого», «іду з палко», «іду стежко»? Або: римно, помиз, вінчєтися, чирвики чи «вратци, вратци»?..

– У нас на калюжі кажуть: «На дорозі такі ричкє, ричкє…». А болото – то калотА.  А брудно – то кАлно. От пояснюють: «Пуйдеш отак дорого. Впосля стежко, стежко, круз жито і навиль, навиль морогами…» - сміється Людмила Івануха.

Через цю «гуторку», запевняє, ще років надцять смідинця впізнавали всюди. 

Людмила Степанівна згортає свій зошит і забирає його додому. А в сільській раді планують, що списаний словами, що старанно погруповані та виведені тією, яка все життя вчила місцевих людей грамоті, колись стане чимось більшим, ніж просто зошит.

ЧИТАТИИ ТАКОЖ: У селі на Волині зберегли давню великодню гру – каток. Як це? ЗАНЕСЛО В СЕЛО

…Тим часом внучка баби Варки відкриває піч. Навряд чи коли зі Смідина відпускають гостей, щоби хоча б не розповісти про капусту.

Пекти капусту на празник (27 вересня, на Чесного Хреста) тут – святе. Завчасно готують капустини, вирізають зсередини корінець. Напалюють піч. Вигрібають жар, трохи лишаючи жару всередині. Просто «на чирен» кидають капустини. Одну, дві, чотири… Тепер печі не в кожній хаті, тому капусту часто пече хтось один на окремій вулиці. Піч заліплюють «глієм» (це суміш піску, глини і води, що стає схожою на пластилін). Лишають на ніч. Вранці капустини – темні, пахущі. Їх ріжуть на шматки, приправляють часником, олією, додають квашених огірків, часом – розсолу. Все.

Дівчата з центру культури вже пригощають кишкою. Кишку навмисне пекла мама Оксани Піцик. Насправді ця страва коронна раз на рік – увечері 13 січня. Більшу кишку свині начиняють звичайним дріжджевим тістом, як на хліб. Напихають нетісно, бо тісто всередині підростає. Зав'язують. Проколюють у кількох місцях. Кладуть на бляшку… Чекають, поки зарум’яниться.

Хтось, розказують наввипередки, любить хрумку скоринку, хтось – коли тісто усередині глевке. Але святе – кишку вмочати в тук. Це у жир зі шкварок. До кишки часто цього ж вечора варять юшку з риї, хвоста та вух. І хоча цим традиціями – сотні літ, досі не буває багатого вечора у Смідині без кишки (правильніше – кЄшки). Правда, складно це перевірити в лютому))

Смакувати Смідин можна довго: їсти драглі, ходити «на кости», хоч раз у житті спробувати юшник (ох, це борщик з кров’ю!), розуміти, що таке «сало з кИшко» (де кишко – то вже не кЄшка), уміти зготувати шпирку і навіть знати, що свині у цьому селі їдять …свинєчку.

(…Зовсім скоро смідинці знову порозходяться дворами, де «мертвим ноги гріють». 

З третього дня Великодня і увесь тиждень до наступного вівторка селяни збираються у когось із сусідів, зносять дрова і розпалюють багаття. Кожен мусить принести свій оберемок дров. Сідають навколо багаття і розмовляють. Говорити під час цього незвичного ритуалу треба про померлих родичів. Таким чином поминають рідних.

– Я запитувала у своєї бабусі: «Чого ви гріли мертвим ноги?». А вона каже: «Бо мати моя гріла і баба моя гріла». Ми урізноманітнили трохи цю традицію, бо ми вже тепер несемо до багаття ковбасу і крашанки, щось їмо, а раніше їсти було не заведено. Сидіти біля вогню у Смідині можуть до пів ночі. Якщо одного року сусіди палять багаття в когось одного, то наступного – черга когось іншого. Але йдеш селом – і то там, то там горить… – каже Оксана Піцик.

Скільки віків у Смідині це роблять, один Бог знає. Але роблять, але –  горить. Файна поствеликодня медитація, так вони проговорюють свої родинні історії і своє минуле).

Оксана і «слони»

Побачити людей і рухати людьми – теж талант. Це у неї – сільрада без парканів. І це вона розвиваючи село, робить ставку на …капусту.

Насправді долати бар’єри – важко. Коли я запитую в Оксани Піцик, чи зламали у громаді традицію, наприклад, перерізати стрічки і з концертами та рушниками відкривати об’єкти у селах, вона відповість: «Я цього ще не зламала. Просто стараюся уникати помпезних відкриттів, щоб не запрошувати всіх голів на світі, як це часто роблять колеги, бо я не знатиму, що з ними тут робити». Але короваї, коли у Смідин їде нардеп, в цьому селі не печуть.

За дипломом – вчителька біології. Працювала у рідній школі педагогом-організатором зразу після вишу і луцького ліцею. Якось почула: «Оксано Іванівно, там людей збирають, давай, щоб ти була тут». Тоді в Смідині намагалися «рухати» перший грантовий проект – заміну в садочку даху, який протікав. Вона прийшла, сиділа щось писала для годиться.

Наступного разу обирали вже власне керівників ГО, хтось сказав: «Хай буде Оксана», для годиться. Вона подумала: «Побуду, якщо треба».

У її кабінеті тепер дві карти: одна за плечима, і це карта громади. Інша – по праву руку, і це карта світу, на якій вона позначає, в якому куточку планети живуть смідинці. 

Їй часто дорікають, що чимало проектів із залучення грошей у село вдається саме через те, що онуком смідинського старожила діда Івана, є волинський нардеп Ігор Гузь. Вона не приховує, що саме Гузь зробив для Смідина кардинальне. І це не про гроші. Він так часто сюди їхав, ще будучи місцевим політиком і обранцем волинської громади, так часто збирав тут людей на розмову і штовхав їх до різних проектів, що зрештою вони просто навчилися збиратися і говорити.

– З ним складно. Я не ідеалізую людину. Але він зумів переламати у наших людях той страх перед публічністю. Я пригадую, що геть давно він якось тут казав, що «Смідин – то маленька Україна» і якщо тут вдасться, то… Навколо цього всього – команда тих, які от радше ідейні, ніж за гроші. І завертілося. Оці мільйон зустрічей, які всі не люблять, але на які треба прийти, спрацювали. Вони дуже треба, щоб люди виговорилися, – зізнається Оксана.

У кріслі голови вона вже другу каденцію. І часто на свої завдання чула: «Ні. Не можна. Бо ми так ніколи не робили». «Так не робили» - не варіант, каже.

На той перший дах для садочка у рамках проекту ПРООН Смідин збирав 15% коштів від громади. Це було нереально важко, бо що тоді тільки не довелося вислухати. Дах зробили. Перші проекти згуртували актив громади. Згодом пішли наступні. І для початку в помпезному смідинському будинку культури провели ремонт зали, в якій можна було б збиратися так, щоб не було соромно за стіни.

Де беруть гроші? «Працюють з державними», - розповідають.

На Волині є всього дві громади, які затято судяться з державою за самозаліснені землі. Як ці землі можуть слугувати розвитку громади, розуміють всі. Сміливість відстоювати інтереси своїх територій і не пасувати перед держлісгоспами, які правдами-неправдами уже вважають ці площі лісом, мають тільки в Смідинській і Прилісненській ТГ на Волині.

Смідин, наприклад, здивував прокуратуру тим, що найняв київського адвоката для захисту. Гроші на це знайшли у бюджеті. Заклали 100 тисяч, витратили до 70-ти. І не приховують. А «відкрито воюємо», кажуть.

Тут багато що вдалося. Але є й те, що рухнути вони ще лише мріють. У таких випадках Оксана думає про …слона.

Пропонує побачити Будинок культури не тільки з фасаду, а й зі зворотнього боку. Половина будівлі – в критичному стані. Якщо частину залів громада реконструює, і тут ЦНАП, мала зала, бібліотека, смідинський хаб для молоді і так далі, то за ними у великій залі – руїна… Стеля провалена. У будівлю затікає все, що з неба. Поверх мурів ростуть берези. Помпезна зала на 500 місць завалена і страшна.

Коли цей клуб будували в кращі колгоспні часи, за проектом він мав бути таким, аби всередині можна було розмістити цирк. Згори – купол для акробатів. Сцена крутитися мала б. Попід залою – велике бомбосховище, там довгий час був спортзал, ще й зараз є вивіска, що вхід туди вартував «20 коп». До задньої стіни БК примикає величезний пандус і такі ж великі двері – щоб заводити у смідинський клуб слона. Не смійтеся.

Навіщо і яким чином цей проект втілили у волинському селі – можемо тільки припускати. Слона тут ніколи не було. Не доїхав.

І зараз багато хто каже: знести, зрівняти, звести щось нове. Оксана Піцик вперто виношує плани і на реконструкцію цих стін. Бо вважає: якщо не уміти берегти старе, то нове в принципі не потрібне.

  *  *  *

На Великдень вони знову будуть гріти мертвим ноги. Вони будуть говорити про предків і згадувати минуле. Вони триматимуть на світі стару-стару традицію. Знаєте – чому?

Бо «Смідин не любить програвати». А програє той, хто не цінує своєї історії.

Тому ми переможемо, а тоді – гайда в Смідин на юшник, почути їхнє майтИ і побачити їхні ричкЄ… Заодно перевіримо, що там з пандусом для слона. А раптом?

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Юлія КОЦЮБА

• #Ігор Гузь
• #Занесло в село
• #історія Волині
• #Оксана Піцик
• #село Смідин
• #Смідинська ТГ
• #традиції волинян